Еволюція російської тактики і постійний тиск уздовж лінії фронту підштовхнули українські війська до оборони у 2024 році. Якщо Захід хоче підтримати Україну в боротьбі, він повинен відповідно адаптувати свою безпекову допомогу.
Протитанкова ракета Javelin коштує майже 200 000 доларів і здатна знищити один російський танк. Середній бойовий дрон – з модернізованими сенсорами та іншими модифікаціями – коштує близько 2000 доларів і так само ефективний за більшості обставин. Таким чином, 200 000 доларів дозволять українцям купити і розгорнути 100 дроныв і завдати відповідної шкоди російській техніці. Представляючи цю невідповідність на нерегулярній військовій конференції у Вашингтоні, присвяченій зростаючим проблемам вартості, масштабу і переваг систем озброєнь у грудні 2023 року, український полковник підійшов до одного з авторів цієї статті, щоб висловити згоду з тим, що їхнім арміям потрібно переходити до дешевших і більш стійких підходів до перемоги над росіянами. Український полковник зазначив, що на початку війни більш дорогі системи, такі як турецький безпілотник TB2 вартістю 5 мільйонів доларів, були високоефективними і корисними. Однак росіяни пристосувалися до цієї системи, обмеживши її вплив за останній рік. Також полковник зазначив, що українці більше не використовують «Джавеліни», оскільки російська бронетанкова тактика змінилася.
Такий розвиток подій вказує на тривожну тенденцію. З серпня 2021 року наша команда Міністерства оборони США «Мінерва» провела інтерв’ю з сотнями військовослужбовців і політиків НАТО, США і України по всій Європі і в західних столицях. Останні інтерв’ю малюють картину війни, яка переходить у більш небезпечну фазу на тлі зростання розчарування між західними лідерами і президентом України Володимиром Зеленським. Зусилля з надання безпекової допомоги наразі перебувають під загрозою через низку політичних причин, які ми розглянемо нижче. Політики, планувальники і оператори, з якими ми спілкувалися, також говорять про зростаючу невідповідність між цією допомогою і потребами України – часто це результат повільних бюрократичних процесів, неприйняття ризику і організаційного опору цінним урокам двох років інтенсивної боротьби з російськими силами, що швидко розвиваються. Вони розповідають про реальність – яку дехто з нас бачив на власні очі – поля бою, дедалі більше насиченого безпілотниками і засобами радіоелектронної боротьби, що вимагає серйозних змін у тактиці, до яких не готова жодна західна армія. В основі проблеми лежить тенденція до того, що західна допомога відображає ту війну, яку воліли б вести західні політики і планувальники, а не ту, яку ведуть ЗСУ. Основна мета нашого проэкту і причина цієї статті – висвітлити цю реальність і вказати на кращий шлях.
Оскільки російсько-українська війна перейшла вже в третій рік, західні столиці стають дедалі більш занепокоєними щодо надання безстрокової допомоги Україні, особливо після того, як початково сильна громадська підтримка цієї допомоги зменшилася, а допомога Україні занурилася в різні внутрішні питання, такі як дебати про прикордонний контроль у США та сільськогосподарські субсидії в Польщі. Лідери в Києві розчаровані очікуваннями Заходу та обмеженнями щодо того, як вони мають захищати свою країну від російської агресії. Багато українських солдатів, з якими ми розмовляємо, скаржаться на те, що Міністерство оборони (МО) не забезпечує їх належним чином на фронті. Ця проблема призвела до появи неофіційної допомоги у сфері безпеки; більшість українських підрозділів покладаються на волонтерів, благодійні фонди та неурядові організації, які надають летальну та нелетальну допомогу і тренування. Незважаючи на такий песимізм, не можна ігнорувати той факт, що понад 100 мільярдів доларів військової допомоги від західних прихильників призвели до того, що росія втратила понад 350 000 військових і понад 6 000 основних бойових танків (?) під час війни.
Українські війська вміло змусили росіян розтягнути лінії постачання і ускладнили їхні логістичні операції. Ця ситуація ускладнює для Москви перемогу у війні маси, вогневої міці і виснаження. Інноваційна модернізація озброєнь, збільшення дальності дії повітряних і морських безпілотників і нова тактика дозволили українцям серйозно послабити російські бойові операції в Чорному морі, вздовж лінії зіткнення на сході і аж до Криму. Насправді, один з коментаторів дійшов висновку, що українська армія щонайменше втричі ефективніша за російську. Вправна українська стратегічна комунікація допомогла створити проукраїнські наративи на противагу російській пропаганді. Здатність розповідати про успішні українські військові операції стала важливим інструментом, що підкреслює важливість західної безпекової допомоги для досягнення української перемоги.
У цій статті ми оцінюємо останній рік війни і те, що чекає на Україну в контексті західної безпекової допомоги. Ми висвітлюємо труднощі, недоліки та наслідки «стратегічних коливань» США. Ми тверезо оцінюємо ситуацію в Україні і прогнозуємо, що потрібно Україні у 2024 році, щоб відбити болісний наступ росії. Майбутні потреби України зосереджені на п’яти питаннях: загальна стійкість України; цілеспрямований і ефективний план допомоги у сфері безпеки; підготовка надійної української оборони перед обличчям невблаганного російського наступу; диверсійні операції проти російської військової інфраструктури; і розширення використання дешевшої і розумнішої автономної зброї.
2023: Рік стратегічних коливань
Як зазначив Еліот Коен, «західні дипломати повинні припинити скиглити про Україну. Союзники можуть дратувати. Але спробуйте пережити вторгнення вашого сусіда, поки всі інші читають вам нотації». Так само Філліпс О’Браєн визначив, як США на мікрорівні керують війною в Україні, неохоче надаючи необхідні системи озброєння набагато повільнішими темпами, ніж європейці. Наприклад, США надали Україні 31 танк «Абрамс», але надіслали лише «даунгрейджену» модифікацію через побоювання, що технологія буде захоплена і використана росіянами. Натомість Велика Британія надала 28 танків Challenger 2, а різні європейські армії та канадці надіслали Україні понад 100 танків Leopard 2 у найкращій комплектації (датчики, програмне забезпечення тощо), щоб максимально підвищити їхню боєздатність для українців. Підхід США до України найкраще можна описати як стратегічні коливання: робити достатньо, щоб Україна не програла, але недостатньо, щоб допомогти їй перемогти.
Зовнішній тиск на Київ з вимогою досягти результатів за рахунок десятків мільярдів доларів, отриманих у вигляді військової допомоги, поставив його в парадоксальне становище, коли він змушений використовувати західну техніку і підготовку проти недооснащених і недотренованих, але добре окопаних російських військ. Напруженість, спричинена зовнішніми очікуваннями і тиском щодо необхідності протистояти російським військам, ймовірно, призвела до того, що Зеленський був змушений звільнити головнокомандувача Збройних Сил України генерала Залужного лише для того, щоб заспокоїти західні столиці. Крім того, росія має перевагу в повітряних силах, маючи значно більше гелікоптерів і штурмовиків. За кілька місяців контрнаступу влітку 2023 року українці відмовилися від західної тактики ведення бою, оскільки їм не вистачало повітряних сил для протидії російським військово-повітряним силам і засобам оборони. Критичним фактором, однак, була постійна нездатність масувати сили без виявлення. Ця реальність – продукт технологічних інновацій та організаційної адаптації, яку не було складно виявити нашій команді і, звичайно, українським військам на початку повномасштабного вторгнення – прирекла наступ на провал з самого початку.
На жаль, навіть якщо Україна отримає частину F-16 на початку 2024 року з 60 обіцяних, ці винищувачі американського виробництва не стануть «срібною кулею», насамперед тому, що українським пілотам знадобляться сотні годин нальоту, щоб стати досвідченими в бою. Так само, як і застарілі танки «Абрамс”» українці отримають старі варіанти F-16 (востаннє модернізовані між 2003 і 2005 роками), яким бракує сучасної авіоніки, програмного забезпечення і датчиків, а найсучасніші ракети середньої дальності класу «повітря-повітря» не будуть поставлені до 2026 року. Таким чином, навіть з додаванням більшої кількості повітряних сил, українці не зможуть здійснювати достатню кількість вильотів F-16, щоб стримувати або збивати російські Ту-95, які атакують українські міста гіперзвуковими балістичними ракетами повітряного базування зі значної дистанції поза межами ураження. Якщо Вашингтон хоче досягти кращих результатів, він повинен припинити зволікання з належною допомогою, озброєнням і підготовкою лідерів у Києві, щоб вони не перетинали уявні «червоні лінії», які визначені росією. Ненадання відповідної авіації марнує можливість досягти стратегічних цілей після того, як рішення про оснащення українців винищувачами F-16 надіслало політичний сигнал російському керівництву, що західні лідери принаймні готові випробувати цю російську «червону лінію» на міцність.
Відсутність західної авіації – це лише один з недоліків допомоги у сфері безпеки. Значна частина обладнання, надісланого в Україну, не має критично важливих компонентів. Наприклад, понад 40 американських БМП «Бредлі» прибули на фронт із розрядженими акумуляторами та поганим станом електропроводки. Українці на передовій повідомили нам, що багато 155-мм гаубиць М777 прибули без необхідного обладнання для прицілювання. Відсутність належного технічного обслуговування і запчастин для ремонту ускладнює ситуацію: деякі українські військові розповідали нам про гвинтівки М4 американського виробництва, які вийшли з ладу після тижня використання в окопах. Багатьох з цих проблем можна було б уникнути, якби сержанти, керуючись здоровим глуздом, перевіряли техніку перед тим, як відправляти її через кордон в Україну.
Перші два роки війни були пов’язані з розрізненим і нескоординованим, але швидким оснащенням української армії. Українці надмірно покладалися на західну техніку і навчання, відкладаючи літній наступ до її прибуття. Навчання не тільки не було специфічним для українського театру військових дій, але й дало час росіянам зміцнити свою «лінію Суровікіна».
Зима змін – що ми бачимо зараз
Британський офіцер-артилерист, який навчав українців користуватися самохідною артилерійською установкою AS-90, сказав нам, що українці ведуть «кіберпанк-війну»: окопну війну в стилі Першої світової війни та глибоку оборону, але з «кіллчейном», що залежить від технологій 21-го століття, таких як дрони та зв’язок Starlink. Загальновійськові маневри, що проводяться в Україні, – це попурі з доктрин і тактик, запозичених з Вікіпедії, YouTube, соціальних мереж, таких як Telegram, відеоігор, таких як War Thunder, і навчальних посібників США/НАТО/Радянського Союзу. Нещодавні кадри, на яких менша БМП «Бредлі» перемогла набагато новіший російський основний бойовий танк Т-90М, продемонстрували українську винахідливість, як сказав український навідник-переможець: «Але оскільки я грав у відеоігри, я пам’ятаю все. І як бити, і куди. Я міг зупинити його будь-якою ціною».
Відсутність єдиної теорії щодо українського способу ведення бойових дій має перевагу у вигляді гнучкості та швидкої адаптації. Але без специфічної української тактики, методів і процедур ефективність кожного бойового підрозділу стає залежною від особистостей та інтерпретацій того, наскільки децентралізоване командування (тобто гнучкість) може надати підлеглим повноваження виконувати завдання за власною ініціативою. Брак належним чином підготовлених українських штабних офіцерів перешкоджає плануванню та проведенню бойових місій. Західні програми професійної військової освіти можуть бути розширені для навчання штабних офіцерів за американською методикою прийняття військових рішень або британським методом оцінки бойової обстановки «7 запитань».
Інновації та адаптація в епоху кіберпанку роблять поле бою небезпечним для дорогих систем озброєнь і ще більш небезпечним для концентрації сил, які необхідно сконцентрувати для ефективних (контрнаступальних) операцій. Наприклад, один український офіцер зазначив, що «погана погода є більшою проблемою для наступу на росіян», але «брак боєприпасів є найбільшою проблемою» навколо Роботиного, де середньостатистична бригада може вистрілити лише близько 80 мін і артилерійських снарядів на день. Більшість «розумних» артилерійських снарядів, наданих Заходом, погіршують свої характеристики через висококваліфіковані російські засоби радіоелектронної боротьби. Таке російське глушіння також перешкоджає зв’язку між українськими підрозділами, зменшуючи можливості командування і управління і підриваючи їхню здатність проводити такі маневри загальновійськовими силами, яких західні військові радники навчали їх раніше на базах по всій Європі.
Поява і поширення FPV (відомих як «дрони-смертники або камікадзе») з удосконаленими сенсорами призвела до того, що і українці, і росіяни наголошують на їхньому використанні для придушення локальних позицій. Загроза від FPV настільки висока, що українці «намагаються поширити практику ураження операторів БПЛА». Як розповів нам один український мисливець за FPV-дронами, «FPV коштує дешево, пілот FPV – це місяці навчання… ми називаємо це «вбивати розумних росіян». Це свідчить про альтернативний підхід до виснаження, оскільки українські сили змушені менше атакувати російську масу, а більше – розумних людей.
Два роки війни виснажили українські війська на передовій. Більш досвідчені війська, такі як 47-ма механізована бригада, вели інтенсивні бої без перепочинку. У червні 2023 року 47-ма ОМБр- одна з «західноєвропейських» бригад – провела жахливий бій під Малою Токмачкою, втративши, зокрема, кілька танків «Бредлі» та «Леопард». Коли в середині жовтня росіяни розпочали масований наступ на Авдіївку, 47-ма була відправлена на захист від цього російського наступу. Міністерство оборони України відправило цих солдатів, які повинні були відновлювати сили після бойових дій влітку, на захист від того, що може стати найбільшим російським наступом з початку війни. Багато цивільних, які добровільно допомагають цим українським підрозділам на фронті, також дедалі більше виснажуються, отримують поранення та/або в них закінчуються гроші.
Багато хто на Заході помилково вважає, що аосія має недорозвинену армію радянського зразка, побудовану за принципом «вертикального підпорядкування». Спадщина має значення, але так само важливими є здатність до адаптації і прагнення до інновацій. Росіяни подвоюють «м’ясні атаки» подібні до доктрини «людських хвиль» радянського генерала Жукова під час Другої світової війни, безперервно тиснучи на великих ділянках фронту і одночасно атакуючи в Авlіївці, Куп’янську, Лимані і Бахмуті. Наприклад, росія використовує десантників для тиску на плацдарм українських спецпризначенців, що зароджується через Дніпро біля села Кринки. Цілком ймовірно, що росія відчуває втому України і повільно нарощує тиск, поки щось на фронті не дасть збій. Росія поглинає втрати військ, подвоюючи зусилля своєї стратегії виснаження. Що ще гірше, оскільки Кремль здійснює агресивні спроби мобілізувати сили, включаючи часткову мобілізацію резервістів, приховану мобілізацію, вербування ув’язнених і найманців з Африки та Близького Сходу, Україна потерпає від втрат у військах. Спроби Києва збільшити набір були суперечливими, але вони необхідні, оскільки в одному з інтерв’ю було зазначено, що українці можуть втратити понад 70% свого особистого складу, який набув бойового досвіду у боях, починаючи з 2022 року.
Новий рік, нові битви
Поновлення української наступальної кампанії у 2024 році є малоймовірним. Спочатку Україна повинна набрати і навчити достатню кількість бійців, а МО має належним чином екіпірувати і озброїти їх для успішних оборонних операцій, в тому числі забезпечити достатню кількість повнопривідних транспортних засобів для пересування українських військ на фронті. Багато українців розповідають нам, що повнопривідні автомобілі, які постачає Міністерство оборони, так не надходять, що призводить до необхідності покладатися на пожертви від волонтерських груп, таких як NAFO. Західне озброєння має зростати разом із західною підготовкою, яка відповідає українізованому способу ведення війни і швидко мінливій російській тактиці ведення бойових дій на полі бою. Наразі росія випускає в п’ять разів більше артилерійських снарядів на місяць, ніж Україна, і здійснює масовані ракетні обстріли українських заводів, що виробляють боєприпаси, снаряди, порох і дрони. Однак не факт, що Кремль продовжуватиме посилати тисячі росіян (і найманців) на смерть у безглуздих лобових атаках. Навіть якщо ці «м’ясні атаки» триватимуть, виснажливі в цій битві на виснаження, більш професійні елементи російської армії не налаштовані вести цю війну наосліп.
Успіх України у 2024 році і надалі залежить від загальної стійкості, раціоналізованого плану західної допомоги у сфері безпеки та розбудови оборонних позицій, здатних протистояти російським «м’ясним атакам» і дедалі більш інноваційним щогодинним атакам з безпілотників. Нижче наведені деякі практичні шляхи, які допоможуть досягти цих цілей:
- Інфраструктуру та інституції, які є вразливими до постійних кінетичних і некінетичних російських атак, необхідно визначити і зробити більш стійкими до них, щоб люди і процеси могли витримати постійні російські бомбардування, кібератаки та інформаційну війну. Без такої стійкості українські громадяни і лідери можуть втратити волю до опору, а західні прихильники можуть переглянути свою економічну і військову допомогу.
- Застарілий західний спосіб навчання українців маневруванню загальновійськовими силами та надання застарілих систем озброєнь часів Холодної війни потребують значних змін. Коаліція з 51 країни-члена, що підтримує Україну, повинна хотіти більшої віддачі від своїх грошей – так само, як і українці. Це означає, що західні інструктори і радники повинні постійно оновлювати і модернізувати програми навчання для поля бою, з яким стикаються українські солдати. Захід повинен надавати більш професійну військову освіту українським офіцерам і старшому рядовому складу, щоб допомогти їм перевершити росіян у мисленні і веденні бойових. Нинішні зусилля Заходу з навчання українських військових є надто незначними і запізнілими.
- Збройним силам України необхідно інвестувати в стійку оборону, і західна допомога буде корисною для цього. Це означає барикади, окопи, мінні поля і засоби протидії безпілотникам, щоб протистояти російським атакам, поки Україна відновлює більш боєздатну і відпочилу армію.
- Україна повинна продовжувати диверсійні операції, які завдають шкоди російській критичній інфраструктурі, такій як Транссибірська залізнична магістраль та енергетична інфраструктура, щоб підірвати російське військово-промислове виробництво. Непряма західна підтримка цих операцій буде пов’язана з проблемами в управлінні ескалацією, але вона повинна надати можливості порушити рівновагу російського фронтального підходу таким чином, щоб звести до мінімуму втрати з боку України.
Кінцевий результат війни залежить від того, яка сторона освоїть нову технологію в масштабах, створюючи достатню масу для того, щоб зламати «волю до боротьби» сил противника. Для виходу з патової ситуації на користь України потрібен дешевий та інноваційний спосіб розмінування сотень метрів російських мінних полів, а також простіші та менш ризиковані способи зачистки російських окопів та ешелонів оборонних позицій. З огляду на наші численні обговорення з учасниками бойових дій, для ефективного виконання цього завдання необхідно виробляти і запускати щонайменше 10 000 автономних повітряних, наземних і морських дронів на тиждень з необхідними датчиками, штучним інтелектом і вогневою потужністю, щоб проривати російські лінії і підривати моральний дух. Такий ШІ фактично дозволить безпілотникам бути невразливими до систем постановки перешкод, оскільки вони самостійно вирішуватимуть, кого і що атакувати.
Дехто може вважати пропозицію допомогти українцям у створенні дешевих автономних безпілотників неетичною. Критикам слід нагадати, що якщо росія освоїть використання тисяч дешевих дронів-«різників», які використовують штучний інтелект для наведення на ціль на полі бою, що вона зараз намагається зробити, українці заплатять високу ціну за програш у війні, а моральна пиха в західних столицях і університетах зі слонової кістки стане співучасником цього стратегічного провалу. У будь-якому випадку, ця війна випускає «кота в мішку», коли йдеться про інновації на полі бою і появу «розумної зброї». Захід повинен припинити зволікати і взяти на себе зобов’язання допомогти Україні, щоб Росія не опанувала кіберпанк-війну першою.
Джахара Матісек, Вілл Рено та доктор Ентоні Тінгл
