ІНТЕРВ’Ю
Двоє пакистанських профспілкових діячів пояснюють в інтерв’ю, чому необхідно розблокувати директиву ЄС про ланцюги поставок.
Фелікс Зассманнсхаузен: У 2012 році катастрофічні інциденти призвели до загибелі багатьох текстильних робітників у Пакистані. Понад 260 робітників загинули під час пожежі на фабриці, що належала Ali Enterprises, компанії, яка постачала продукцію, зокрема, німецькому дисконтному рітейлеру Kik. Боротьба за притягнення компаній до відповідальності була важкою. Рік тому набув чинності німецький закон про ланцюги поставок. Чи покращив він ситуацію?
Зехра Хан: Так, безумовно. Раніше не було способу притягнути великі бренди до відповідальності за порушення прав людини. Тепер у нас є закон, і компанії несуть відповідальність. Працівники краще захищені, пожежі, як у 2012 році, менш імовірні, і тепер вони можуть використовувати закон, щоб безпосередньо подавати скарги до німецької влади, якщо вони стикаються з порушеннями прав на робочому місці в Пакистані.
Насір Мансур: Але німецьке законодавство все ще має свої обмеження; нам ще треба пройти довгий шлях. Наприклад, компанії продовжують обходити закон, використовуючи субпідрядників і не реєструючи своїх працівників.
Хан: Для нас це велика проблема. Тому що для того, щоб вступити до профспілки, працівники повинні бути офіційно зареєстровані у свого роботодавця. Їм потрібні офіційні документи і вони повинні зареєструватися в органах праці. Одна з наших головних проблем – змусити компанії видавати накази про прийняття на роботу. Тоді працівники зможуть звертатися до суду і відстоювати свої права.
Яка загальна ситуація з профспілками в Пакистані?
Хан: Ситуація складна. Існує альянс корпорацій, агентства з питань праці, політичних партій і роботодавців, а також жовтих профспілок, сформованих компаніями. Вони всі на одному боці і мають все: гроші, зброю, державний апарат. Ми ж маємо лише солідарність і боремося за те, щоб наші права, які закріплені в Конституції і навіть у трудовому законодавстві, прийнятому урядом, були реалізовані. Ми боремося за дотримання мінімальної заробітної плати, за наше право на соціальне забезпечення.
Мансур: Ми стикаємося з багатьма викликами. Згідно з офіційною статистикою, робоча сила в Пакистані налічує близько 90 мільйонів осіб, і, ймовірно, їх ще більше. Неофіційний сектор величезний: майже 70 відсотків робочої сили офіційно не працевлаштовані. І лише дуже невелика частина з них об’єднана в профспілки. Через широке розповсюдження неформальних робочих структур у текстильній та швейній промисловості, ми припускаємо, що цей показник становить, можливо, 0,5%. Ситуація ще більше погіршилася під час пандемії коронавірусу. Багато фабрик, які насправді належали до формального сектору, почали працевлаштовувати своїх працівників неофіційно.
Хан: Це в основному торкнулося жінок, яких ми хочемо охопити за допомогою Федерації надомних робітниць. Ми офіційно заснували профспілку у 2009 році після багатьох років підготовки. Зараз вона налічує понад 4 000 членів. Багато жінок у швейній та текстильній промисловості працюють у нижній ланці ланцюга постачання. Їх наймають через сторонні компанії, які часто не надають їм жодних прав і платять менше мінімальної заробітної плати. Вони не мають письмових контрактів і не зареєстровані в системах соціального та пенсійного забезпечення. Якщо вони завагітніють, то зазвичай одразу втрачають роботу.
Зв’язатися з ними, ймовірно, нелегко.
Хан: Так, це складно. Вони працюють не на заводі, де можна поговорити з ними безпосередньо, а розкидані по домівках. Тому ми зосередилися на тих районах, де можна було встановити прямий контакт. Ми поїхали до Нового міста Карачі, частини Карачі, де є багато фабрик, оточених житловими кварталами. Ми ходили від дверей до дверей і розмовляли з робітницями, просили їх прийти на наші зустрічі, щоб розповісти про умови праці.
Часто чоловіки не дозволяли дружинам виходити на вулицю. У Пакистані дуже сильні релігійні цінності, які обмежують жінок. Вони повинні сидіти вдома і не мають права розмовляти з незнайомцями. Коли ми підійшли до них, їхні чоловіки погрожували їм і казали: “Ми продамо тебе, якщо ти підеш на зустріч”. Це і є торгівля людьми. Але в кожному суспільстві є сміливі жінки, яким цікаво, і з якими ми можемо зустрітися. Зараз вони допомагають нам розширювати та інформувати громаду, в тому числі жінок, які працюють на субпідрядних підприємствах.
Про компанію якого розміру ми говоримо?
Хан: Важко сказати, бо ми не маємо точних даних. У Карачі, наприклад, у нас є сім промислових зон. Вони перевели всі свої підрозділи, такі як швейний цех і навіть пакувальний цех, на контрактну систему зі сторонніми підрядниками. Офіційних цифр немає. Але на найбільшому з них працює понад 10 000 робітників. Більшість постачальників продають свої товари до Європи та США.
Що можуть зробити правозахисні організації, працівники та профспілки в Німеччині та Європі, щоб підтримати ваші зусилля з покращення умов праці?
Мансур: Запланована європейська [директива] про комплексну перевірку корпоративної стійкості має бути впроваджена. Вона краща за німецьке законодавство, оскільки охоплює компанії текстильної промисловості з більш ніж 250 працівниками, наприклад, якщо їхній річний оборот перевищує 40 мільйонів євро. Німецький закон наразі обмежується [фірмами з більш ніж] 1 000 працівників. Профспілки та ліві партії повинні посилити тиск на свої уряди. Ми повинні чітко заявити, що кожен, хто відкидає європейський закон про ланцюги поставок, як, наприклад, [Вільна демократична партія] в Німеччині, виступає за рабську працю.
Хан: Але в довгостроковій перспективі нам потрібен глобальний закон. Щоб досягти цього, нам потрібно посилити солідарність між робітниками з півдня і півночі. І нам потрібно більше співпраці між профспілками, організаціями з захисту трудових прав і прав людини, щоб зупинити капітал і його злочини.
Автор: Фелікс Зассманнсхаузен – журналіст і редактор німецької газети nd.Der Tag. Його теми – профспілки, класова політика, економіка та політика на ринку праці. Він має докторський ступінь з політології (правова та демократична теорія).
Джерело: Social Europe, ЄС
