Дві нації борються за своє існування проти абсолютистських ворогів, але одна з них є жертвою подвійних стандартів.
Це історія про дві демократії, кожну з яких атакує заклятий ворог західної цивілізації. Одна – у Східній Європі, інша – на Близькому Сході. Одна – величезна, інша – крихітна. Одній лише 33 роки, інша існує вже три чверті століття. Одна з них відносно бідна, інша – досить багата.
Обидві нещодавно стали свідками того, як вороги жорстоко вбивали, катували і викрадали беззбройних цивільних, в тому числі дітей. Обидва посилають своїх синів і дочок, чоловіків і дружин, батьків і матерів на жорстокі бої.
Обидві демократії борються з економічними викликами війни: збільшенням витрат на засоби оборони і руйнування, зменшенням доходів від зачинених підприємств і порожніх готелів, неминучим інфляційним тиском. Обидві сторони також борються з політичною напругою конфлікту: докорами щодо того, чи можна було уникнути війни, чи легше було її виграти. І обом доводиться керувати складною дипломатією воєнного часу: задобрювати або заспокоювати союзників, випрошувати або позичати зброю і гроші, намагатися не нажити собі більше ворогів, не йти на нестерпні поступки в обмін на мир.
І все ж, незважаючи на всю цю схожість, до цих двох демократій, що борються, світ ставиться дуже по-різному. Одну вихваляють за героїзм, іншу засуджують – навіть звинувачують у геноциді та етнічних чистках. Одні заохочують боротися до перемоги “стільки, скільки знадобиться”, іншій кажуть погодитися на негайне припинення вогню до того, як перемога буде досягнута. Збройні сили однієї країни не можуть чинити зло, а збройні сили іншої країни звинувачуються у “воєнних злочинах”.
Після тижня, проведеного спочатку в Німеччині, на щорічній Мюнхенській конференції з безпеки, а потім в Ізраїлі, мене дуже вразили ці відмінності. Протягом семи насичених днів я зустрічався не лише з українськими та ізраїльськими політиками, а й з українськими та ізраїльськими солдатами і цивільними особами. Я не відчував більшої симпатії до однієї чи іншої сторони. Навпаки, я відчував майже однакове співчуття: до болісних дилем лідерів, до героїзму і самопожертви “звичайних” людей, які в обох випадках є зовсім не звичайними – жінки-військового медика, яка потрапила в полон і зазнала тортур під Маріуполем; молодого чоловіка, який 7 жовтня кинувся рятувати сім’ї від грабунків ХАМАСу.
Як можна пояснити той факт, що Україну легітимізують, а Ізраїль паплюжать? Чому в Мюнхені не було жодного росіянина чи проросійського діяча, який би виправдовував війну російського президента Володимира Путіна проти України, але було щонайменше з десяток представників чи прихильників палестинців?
Це тому, що вороги України та Ізраїлю чимось відрізняються? Це не може бути причиною. Російська Федерація та Ісламська Республіка Іран – спонсор ХАМАСу та справжня загроза існуванню Ізраїлю – звичайно, далеко не ідентичні: одна з них переважно православна, а інша – переважно мусульман-шиїтів. Проте в інших аспектах Росія та Іран схожі як дві краплі води. Вони є бутафорськими демократіями, які проводять фальшиві вибори. Це жорстокі автократії, в яких верховенство права і права людини нічого не варті. Вони вбивають без докорів сумління своїх ворогів вдома і за кордоном. Кожна з них становить загрозу, яка виходить далеко за межі України та Ізраїлю.
Проте у мене є друзі та родичі, які критикують Ізраїль у термінах, які вони ніколи б не спрямували проти України. Я можу згадати одного видатного історика, який не пропускає жодного дня, щоб не висловити свою підтримку палестинцям, хоча він радше хотів би померти, ніж підтримати військові цілі Росії в Україні. Для нього палестинці мають справедливу причину. Вони втратили свою землю в результаті військових поразок від Ізраїлю в 1948 і 1967 роках. Їхні спроби відвоювати її за допомогою війни, тероризму і повстань зазнали невдачі, але це якимось чином робить їхнє становище ще більш гострим.
Такі погляди мають надзвичайний вплив на мільйони людей. Проте, на мою думку, вони не набагато кращі за аргументи, наведені президентом Путіним у сумнозвісному інтерв’ю Такеру Карлсону на початку цього місяця. Адже аргументація на користь палестинської державності ґрунтується приблизно так само на карикатурі на історію, як і аргументація проти української державності. Називати Ізраїль “поселенсько-колоніальною” державою так само абсурдно, як стверджувати, що Україна є російською з 1654 року.
Тридцять років тому Ізраїль домовився з Організацією визволення Палестини про початок палестинського самоврядування – “окремого палестинського утворення, якому бракує держави”, за словами прем’єр-міністра Іцхака Рабина – в рамках угод в Осло. Прем’єр-міністр Ехуд Барак пішов ще далі в Кемп-Девіді у 2000 році, але лідер ОВП Ясір Арафат вийшов з-за столу переговорів. Чи посилили палестинці свої аргументи на користь державності в наступні роки? Ні. Палестинська адміністрація – це оксюморон; палестинці зневажають її, і вона не має жодного авторитету. Переважна більшість жителів Гази, не кажучи вже про палестинців Західного берега, віддають перевагу ХАМАСу. Природа ХАМАСу була оголена 7 жовтня, що слід розцінювати як подію, яка дискваліфікує палестинців на самоврядування, а не дає їм право на нього.
Контраст з Україною разючий. Українці отримали незалежність у 1991 році, коли розпався Радянський Союз. Перші 23 роки українського самоврядування були невтішним видовищем. Країна була пронизана корупцією, і нею керували олігархи. Проте десять років тому, у 2014 році, нове покоління українців вийшло на київський Майдан і, ризикуючи власним життям, кинуло виклик і прогнало криву маріонетку Москви. Коли Путін захопив Крим і відправив своїх “зелених чоловічків” на Донбас у 2014 році, українці боролися. І коли вісім років потому він розв’язав всю міць російської колоніальної армії, вони знову боролися – як леви, виганяючи загарбників від воріт Києва, а потім від Харкова та Херсона.
Відвідавши Київ та Єрусалим, не можна не помітити глибокої схожості. Ці древні і красиві міста відродилися в наш час як столиці вільних народів, які готові боротися і, якщо потрібно, померти за свою свободу. Всюди майорять національні прапори, але, як демократичні народи, українці та ізраїльтяни, тим не менш, залишають за собою право сваритися між собою.
Ніхто за кордоном не скаже поганого слова про Володимира Зеленського, президента України, і ніхто за кордоном не скаже доброго слова про Беньяміна Нетаньягу, прем’єр-міністра Ізраїлю з великим стажем. У США та Європі мені регулярно нагадують про триваючий судовий процес над Нетаньяху за звинуваченням у корупції або про залежність його нинішньої коаліції від екстремістських партій. Нетривіальна проблема української корупції відсувається вбік як тема для розмови MAGA.
Усередині України та Ізраїлю ситуація відрізняється. У Києві зростає критика щодо того, як Зеленський веде війну, особливо після суперечливого рішення про заміну головнокомандувача. В Єрусалимі я почув не лише гучні протести проти уряду, але й неофіційну похвалу одному з головних політичних конкурентів Нетаньяху за його політичну майстерність.
Ми залишаємося з головоломкою того, що починає виглядати як подвійні стандарти. Чому ми віддаємо перевагу боротьбі України за своє виживання як незалежної демократії перед боротьбою Ізраїлю? Одна з можливих відповідей, яка широко поширена в самому Ізраїлі, полягає в тому, що світ, як і раніше, пронизаний антисемітизмом. І все ж антисемітизм не є достатнім поясненням міжнародної ізоляції Ізраїлю. Не менш важливим є разючий провал ізраїльської публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю та пропаганди. У цій сфері, де Україна досягла успіху, Ізраїль зазнав жахливого провалу. І я думаю, що тепер я розумію чому.
Частково, звичайно, це питання стилю лідерства. Макіавеллі говорив, що князь повинен або змусити себе любити, або змусити себе боятися. Колишній комік Зеленський спеціалізується на тому, щоб викликати любов. Нетаньягу, колишній десантник, воліє, щоб його боялися.
Крім того, Зеленський все ще є новачком у політиці порівняно з Нетаньягу. Український лідер лише починає засвоювати на власному досвіді, що на тих, хто обіцяє свою любов і підтримку навіть “стільки, скільки знадобиться”, не варто покладатися. Ізраїльський лідер багато років тому зрозумів, що США – непостійний союзник.
Якщо дивитися неупереджено, то ізраїльтяни мають кращі аргументи, ніж українці. Останні наполягають на тому, що якщо тільки США і Європейський Союз нададуть їм максимальну кількість військових інструментів, вони закінчать справу, відкинувши російську армію до кордонів 1991 року, після чого можуть розпочатися мирні переговори. Часові рамки, м’яко кажучи, нечіткі, але це, безумовно, повинні бути роки.
Ізраїльтяни більш реалістичні. Вони кажуть: “Дайте нам ще два місяці, щоб покінчити з ХАМАСом як військовою і політичною силою в Газі. Ми близькі до перемоги. І, всупереч твердженням іншої сторони, ми досягли цього з меншими втратами серед цивільного населення, ніж у будь-якій подібній битві за густонаселений район з ворожим населенням і ворожою мережею тунелів. Але ви повинні дозволити нам знищити решту батальйонів ХАМАСу в Рафаху, інакше ХАМАС просто відновить себе. А після жахів 7 жовтня ми не можемо цього допустити”.
І могло б бути набагато більше кровопролиття. Нетаньяху міг би прислухатися до свого міністра оборони Йоава Галланта, який закликав до превентивного удару по “Хезболлі” в Лівані після 7 жовтня. Близький Схід був на волосину від повномасштабної регіональної війни, якої так боялися у Вашингтоні. Але Нетаньяху перебив Галланта. Знищити ХАМАС, сказав він, а потім вести переговори. Продовжувати переговори, ініційовані ліванським урядом і заохочувані США, щоб змусити Хезболлу відвести свої сили від лівансько-ізраїльського кордону. Відновити переговори з Саудівською Аравією, які ще можуть призвести до зближення з Ізраїлем і укладення оборонного договору з США. І, якщо світ наполягатиме, відновити старі суперечки про палестинську державу.
Як справжній макіавелліст, Нетаньяху не дотримується популярного курсу. Хоча деякі ізраїльтяни погоджуються з військовими аргументами на користь тотальної війни, інші хочуть, щоб він пішов на поступки заради порятунку решти заручників, скільки б їх не залишилося в живих. Дехто порівнює його становище зі становищем Голди Меїр 50 років тому, коли Ізраїль востаннє став жертвою несподіваного нападу. Я теж думав, що 7 жовтня з Нетаньяху політично було покінчено. Тепер я не можу не захоплюватися його майстерністю і хитрістю.
Останніми роками він був обережний, щоб не викликати антагонізм з Росією чи Китаєм, а натомість зосередив усю увагу на Ірані та його маріонетках. Він удосконалив мистецтво ігнорувати США, продовжуючи покладатися на них. Ніхто з тих, хто прагне замінити його на посаді прем’єр-міністра, не може не погодитися з ним, що Іран – це “спрут”, щупальця якого безпосередньо загрожують Ізраїлю. Ніхто не зможе довести, що угода з саудитами зараз недосяжна. “Бібі” балансує між своїми зовнішніми і внутрішніми ворогами, ухиляючись і плетучись від кризи до кризи, нелюбимий, але неперевершений.
Але ізраїльтяни теж потребують любові. Вони також стали жертвами агресії. Їм теж загрожує знищення, як і їхнім предкам під час Голокосту. Для багатьох ізраїльтян є гірка іронія в тому, що Україна, де під час Другої світової війни було вбито так багато євреїв, стала улюбленою справедливою справою Заходу, в той час як Ізраїль мусить терпіти засудження в Міжнародному суді ООН та Організації Об’єднаних Націй.
Іронія буде ще багатшою, якщо, як я сильно підозрюю, виявиться, що Ізраїль веде війну більш розумно, ніж Україна. Хоч би якими схожими не були скрутні умови, в яких опинилися ці дві країни, одна з них має набагато більше шансів на перемогу, ніж інша – і це не Україна.
Якби в Мюнхені було більше Макіавеллі, ми могли б відмовитися від подвійних стандартів, за якими ми судимо дві демократії, що воюють сьогодні. Обидві воюють за західну цивілізацію, одна проти російського імперіалізму, інша проти ісламізму, підтримуваного Іраном. І ми повинні бажати перемоги обом, а не лише тому, хто має більше шансів на перемогу.
Автор: Ніл Фергюсон – колумніст Bloomberg Opinion. Він є старшим науковим співробітником родини Мілбанків в Інституті Гувера при Стенфордському університеті та автором нещодавньої книги “Приреченість: політика катастрофи” (Doom: The Politics of Catastrophe).
Джерело: Bloomberg, США
