Його різка критика західного лібералізму актуальна як ніколи.
Розбираючи складське приміщення, заповнене книгами, я натрапив на невеликий том «Світ розколовся» — текст промови Олександра Солженіцина на випускному вечорі у Гарварді 1978 року. Я пам’ятаю, як слухав тоді цю промову і був спантеличений дратівливими коментарями, які вона викликала. Солженіцин пробув у Сполучених Штатах лише три роки, будучи вигнаним радянським урядом і живучи пустельником у Вермонті. Консенсус – звичайно, серед великих і добрих людей Кембриджа, штат Массачусетс, – полягав у тому, що він був ультранаціоналістом, реакціонером і насамперед невдячним. На той час мені це здалося дратівливим та недоречним. Перечитуючи цю промову, нам здається ще важливішим звернути увагу на його різку критику західного лібералізму.
Солженіцин справді неправильно зрозумів деякі ключові елементи західної, а особливо американської, ліберальної демократії. Він не був демократом, хоча беззастережно виступав проти жорстокого свавілля. Правда також, що його глибока релігійна віра і містична віра в долю Росії були і залишаються чужими для більшості неросіян. На початку 2000-х у нього були теплі й обережні стосунки з Володимиром Путіним, хоча він був стійким прихильником того, щоб дозволити підвладним Радянському Союзу країнам, включаючи навіть Україну, йти власним шляхом.
Але те, що має значення зараз, як і тоді, так це його критика. Ми щойно бачили, як безвідповідальна Палата представників одним голосом прийняла безглуздий імпічмент секретаря Кабінету міністрів, а потім уникнула голосування щодо допомоги Україні. Ми бачили неспроможність Заходу запобігти вбивству, прямим чи непрямим шляхом, героїчного дисидента Олексія Навального, а також радісну безтурботність російського диктатора через кілька годин після того, як про це було повідомлено. Ми бачили, як чужу війну використовували як привід для переслідування євреїв в кампусах і на вулицях, і ми маємо жахливе видовище можливого повернення на пост президента одного з найбільш корумпованих і небезпечних політиків в історії Америки. Тому варто повернутися до промови Солженіцина, темної рефлексії на інший темний час.
Промова починається з:
«Занепад мужності, можливо, є найяскравішою рисою, яку сьогодні помічає сторонній спостерігач на Заході».
Це так само вірно зараз, як і тоді, можливо, правдивіше. Вдома велика політична партія розвалюється в боягузливому покорі демагога. За кордоном ми боїмося озброїти Україну належним чином, щоб перемогти жахливого агресора; ми боїмося покарати іранський режим, який неодноразово намагався вбити наших людей і час від часу досягав успіху; ми боїмося зіткнутися з тим фактом, що всі ми в ліберально-демократичному світі витрачаємо набагато менше, ніж потрібно, щоб захистити себе.
Усередині країни ми боїмося не погоджуватися з ортодоксальністю наших відповідних субкультур. Ніде це так не вірно, як серед тих, хто повинен цінувати інтелектуальну мужність, як це робив Солженіцин.
«Ваші вчені вільні в юридичному сенсі, але вони обмежені ідолами панівної моди».
Коли безпартійний Фонд прав особистості та самовираження постійно оцінює найстаріший і найпрестижніший університет Америки як один із найгірших у сфері свободи слова, щось глибоко не так. І це, звісно, Гарвард, той самий університет, у якому виступав Солженіцин, девізом якого є Veritas — «Правда».
Сьогодні важко назвати більше, ніж кілька справді сміливих професорів, деканів і президентів університетів, готових поставити під загрозу свою кар’єру та своє соціальне становище, займаючи непопулярну позицію — наприклад, непохитну опозицію до правил DEI та бюрократії.
Самі уявлення про те, що розумні люди можуть не погоджуватися з важливих питань, що точка зору відображає індивідуальну думку, а не ідентичність чи плем’я, і що фізичне залякування не має місця в цивілізованій політиці, — все це під загрозою.
Солженіцин говорив про інтелектуалів, тому що, він вважав, що письменники є совістю своїх країн. Політикам від нього було мало користі, але, певно, там і так мужності дуже бракує.
Коли Дональд Трамп висміював Джона Маккейна, героїчну постатть, яка страшенно постраждала за свою країну та беззастережно любила її, Трамп не заплатив жодної політичної ціни. Це означає, що проблема була не стільки в Трампі, скільки в нас. Минуло дуже багато часу відтоді, як молодий американський політик, важко поранений під час власної військової служби, опублікував “Profiles in Courage” і отримав за це визнання.
В основі проблем Заходу, вважав Солженіцин, лежить думка, що людина є мірилом усіх речей, що соціальні проблеми будь-якого роду можна вирішити, що зло не закладено в людській природі, і що кінцева мета життя це щастя. У великій мірі ми на Заході все ще віримо в ці речі. Перш за все, ми нескінченно говоримо про щастя, яке вимірюють психологи, соціологи та політологи. На це Солженіцин зазначив, що якби «людина народилася лише для того, щоб бути щасливою, вона б не народилася, щоб померти». І, як зазначив він далі, якщо таке кредо вірне, «заради чого варто ризикувати своїм дорогоцінним життям, захищаючи загальне благо?». Це може пояснити боротьбу багатьох армій, включаючи американську, за поповнення своїх лав.
Звісно, прокляття Солженіцина були надто суворими — така природа пророків і провидців, які неодмінно зневажають популярність. І, звісно, є винятки, хоча сьогодні вони більше знаходяться на периферії Заходу, ніж у його центрі.
Наполегливість України в її нерівній війні, повернення деяких ізраїльських громадян до їхніх зруйнованих поселень на кордоні з Газою, приклад не лише Навального, а й багатьох інших російських письменників і дисидентів, зокрема Анни Політковської та Володимира Кара-Мурзи, говорять нам, що ще не висохли джерела мужності. Тут також втішає думка про те, що, врешті-решт, імперія зла, проти якої боровся Солженіцин, впала під власним тягарем, що його переслідування, як і вбивство Навального його наступником, свідчить про її слабкість, а не силу.
Але момент, безсумнівно, похмурий. Солженіцин підсумував:
«Сили Зла почали свій рішучий наступ. Ви можете відчути їхній тиск, але ваші екрани та публікації повні прописаних посмішок і піднятих келихів. У чому радість?»
Правда.
Я достатньо старий, щоб пам’ятати шок від тритомного «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина, який доніс до західної аудиторії всю природу радянського терору. У багатьох країнах (насамперед у Франції, але й в інших) вона зламала тенденцію думати, що Радянський Союз так само грішив, як і грішить, або що його дії — це дії наддержави, манери якої лише трохи гірші за наші. Проте версії таких цинічних переконань сьогодні процвітають, як, наприклад, легковажне твердження Такера Карлсона про те, що всі лідери вбивають людей, то в чому ж справа?
Героїв небагато, але їх занадто мало. Є кілька другорядних пророків, але їм бракує шаленого красномовства їхніх попередників. Тому, мабуть, настав час згадати старих героїв і перечитати старих пророків, і запитати, що б вони зробили з кризою Заходу і як би вони її зустріли. Тоді ми повинні дозволити їхнім словам і прикладу надихнути нас на вирішення цього виклику, як це було з іншими в минулому. Як підсумував Солженіцин, шлях вперед йде вгору.
