Обговорювалися різні варіанти закінчення війни, але, хоч би яким був остаточний результат, до нього, схоже, ще далеко – і людські жертви продовжуватимуться.
Влітку 2022 року я кілька днів обдзвонював знайомих в Україні. Наближалася шестимісячна річниця повномасштабного вторгнення – віха, яку мало хто міг уявити. То був непростий час. Київ був врятований, але Маріуполь та Сіверськодонецьк програли, попри героїчні останні бої.
Здавалося, не було жодної відповіді на важку артилерійську війну Росії на Донбасі. А на залитих сонцем літніх полях боїв усі знали, що уряд не говоритиме про втрати, бо вони дуже великі.
Попри це всі, з ким я розмовляв, вірили, що Україна переможе. Єдине питання, казали мені люди, полягало в тому, як довго і за якою ціною.
Цього тижня війна досягає ще однієї віхи – дворічної річниці – і мир здається таким же далеким, як і раніше. Але цього разу втома набагато відчутніша, та й настрій змінився.
Українцям знайома знемога, а також емоційні та психологічні американські гірки поразок та перемог. Вони пройшли через смертельний жах повномасштабного вторгнення наприкінці лютого 2022 року; за якою пішла ейфорія перемоги в Києві через місяць; падіння Маріуполя через два місяці після цього; потім перемоги у Харкові та Херсоні наприкінці 2022 року; за яким пішла кривава втрата Бахмута минулого року.
Наступ минулого літа, який мав змусити Володимира Путіна сісти за стіл переговорів, провалився. Росія повернула собі ініціативу протягом усього 600-мильного фронту.
Політичне захоплення заручників у Вашингтоні перекрило найважливіші постачання американської зброї, а Великобританія та Європа, попри обіцянки, поки не виробляють достатньої кількості зброї, щоб заповнити цей дефіцит.
Падіння Авдіївки, українського оплоту на сході країни, яке чинило опір захопленню протягом восьми років війни, як Росія захопила Крим і Донбас у 2014 році, і через два роки після повномасштабного вторгнення, був прямий результат.
Становище на фронті відчайдушне. Війська на Донеччині заявили The Telegraph на цьому тижні, що вони не можуть вести вогонь, навіть коли росіяни перебувають у полі зору. Через нестачу боєприпасів їм довелося відійти. Подібні сцени активізували самоаналіз серед українців – та їхніх західних союзників – щодо того, як можна покласти край війні, якщо це взагалі можливо.
Чотири варіанти
Дональд Трамп заявив, що може покласти край війні за 24 години – імовірно, уклавши угоду з Путіним коштом України.
Президент України Володимир Зеленський спростував це минулого тижня, заявивши, що Трамп не може просто вирішити конфлікт і запросив його на передову, щоб зрозуміти чому.
Росіяни відкладають перспективу переговорів, але заявляють, що їх цілі не змінилися, і, як і раніше, мають намір захопити Київ. І український дух непокори, попри всі страждання країни, не помер. Легко знайти людей, настільки ж люто розгніваних, як і два роки тому.
«Я думаю, що ми будемо ще сильнішими, ніж раніше, щоб боротися з нашими ворогами», — сказала мені Катя Жарова, юрист з Харкова, після того, як у січні її квартира була рознесена вщент російською ракетою. «Це були перші слова, які сказав мій чоловік після обстрілу. Зізнаюся, я теж була дуже зла. Ми маємо продовжувати боротьбу».
«Всі втомилися, всі налякані, всі злі. Навіть без грошей і без зброї ми битимусь», — описує настрій солдатів із того ж міста Микита Руженко. Це, за словами Гончаренка, стійкість, народжена перебуванням у кутку. «Люди чітко розуміють, що росіяни влаштують геноцид українцям на окупованій території. Вони нас просто вб’ють».
Чатем-Хаус, напівофіційний британський аналітичний центр із закордонних справ, цього місяця провів навчання, що моделюють чотири основні сценарії закінчення війни: перемога України, перемога Росії, угода або якийсь глухий кут.
Можна повідомити, не порушуючи знаменитого правила інституту, що всі варіанти здавалися дуже далекими. Перший варіант – перемога України – найкраще сформульований у «дорожній карті миру» з 10 пунктів, викладеної Зеленським у 2023 році і яку він та українські дипломати продовжують пояснювати за кожної можливості.
Він починається з заходів щодо зміцнення довіри, таких як забезпечення ядерної безпеки, відновлення експорту зерна та звільнення в’язнів, а закінчується виведенням Росією своїх військ з усієї території України, включаючи Крим та частини Донбасу, окупованих у 2014 році, виплатою репарацій та згодою піддати підозрюваних військових злочинців до кримінальної відповідальності.
Мир буде підкріплений міжнародними гарантіями безпеки – можливо, членством України в НАТО – що, своєю чергою, закладе основу для припинення ворожості, підписаного обома урядами.
Цей план, який отримав широку підтримку в Україні, стикається з двома серйозними каміннями спотикання. По-перше, передбачалося завдати нищівного удару по Росії на полі бою. Після провалу контрнаступу перспектива воєнної перемоги принаймні значно відсунулася.
По-друге, звільнення території саме собою не призведе до перемоги у війні, якщо воно просто відсуне лінію фронту назад до міжнародно визнаного кордону (що є дуже складним завданням). Має бути якийсь спосіб переконати Росію припинити військові дії.
План B
Ось чому деякі в Україні наразі обережно обговорюють альтернативний план.
«Попередня стратегія, яка у нас була на 2022 та 2023 роки, отримала широке визнання та підтримку. [Але] зараз це виглядає не дуже реалістичним. Тому люди хочуть знати, яким є наш план Б, я думаю, це важливо», — каже депутат ВР.
«Насправді є дві війни. Перша війна – за незалежність України, і цю війну вже виграно навесні 2022 року. Друга війна – за територіальну цілісність України. І історія показує нам, що ці війни можуть тривати роками, а може навіть десятиліттями, і ми не знаємо, коли вони закінчаться.
«Тому ми говорили [досі]: спочатку відновлення територіальної цілісності, а потім членство в НАТО. Вважаю, що це неправильна послідовність. Я вважаю, що правильною та більш реалістичною послідовністю має бути членство в НАТО території, яку контролює Україна. І через це через якийсь час повне відновлення нашої територіальної цілісності».
Простіше кажучи, ця пропозиція обміняти землю на мир. Україна відмовиться від спроб звільнити окуповані території силою в обмін на членство в НАТО, що саме по собі гарантуватиме, що Росія не зможе ризикнути вчинити новий напад.
Результатом буде мир: недосконалий, добре озброєний, який завжди ризикує зруйнуватися, але, з усім тим, мир.
Існують усілякі прецеденти такого недосконалого врегулювання. Розділ Кіпру, перемир’я 1953 року у Кореї й навіть поділ Ірландії 1921 року — усе це спливає розмовами.
Прикладом, на який багато хто вважає за краще вказувати, є Західна Німеччина, оскільки вона приєдналася до НАТО в 1955 році, попри відмову визнати суверенітет окупованої Радянським Союзом Німецької Демократичної Республіки. Прецедент Західної Німеччини відкидає заперечення проти ухвалення країни з активною територіальною суперечкою, а також наголошує на можливості можливого возз’єднання.
“Так, це може зайняти роки”, – визнає депутат ВР. “Це реальність. Але ми скористаємося цим часом, щоб відновити країну і підготуватися до возз’єднання».
Донедавна політику було ризиковано говорити про це публічно. Офіційною позицією у Києві було й залишається те, що Україна не обмінюватиме землю на мир – або навіть на членство в НАТО.
Але ідея набирає обертів. Мустафа Найєм, голова Українського державного агентства з відновлення та розвитку інфраструктури, заявив минулого місяця The New Yorker, що така ідея «має сенс».
Для тих, хто ставить цей аргумент, критичним питанням є не земля, а залізна гарантія того, що ця війна ніколи більше не повториться.
Повне членство в НАТО, що підпадає під дію п’ятої статті альянсу про взаємну оборону, є єдиним стримувальним фактором, який відповідає всім вимогам. Саме цей захист, за словами Гончаренка, дозволяє йому розслабитися, знаючи, що його дітям більше не доведеться битися на війні.
Щось менше було б не переконливішим, ніж Будапештський меморандум 1994 року, в якому Росія, США та Великобританія запропонували гарантії безпеки в обмін на відмову України від свого ядерного арсеналу.
Гарячий мир
Проте мало хто хоче визнати безцільний сценарій «просто продовжуй боротися», навіть якщо це повсякденна реальність. Генерал Валерій Залужний, колишній командувач українськими збройними силами, втратив роботу частково тому, що дав інтерв’ю минулого листопада, схарактеризувавши війну як «патову ситуацію».
Це дратувало президента Зеленського, оскільки мало на увазі, як і шахова партія, яка закінчилася внічию, що переможного виходу не існує. Захисники Залужного кажуть, що це був неправильний переклад: насправді він мав на увазі глухий кут, з якого зрештою вийде та чи інша сторона за допомогою виснаження, чи інновацій.
А успіхи Росії на полі бою минулого тижня є яскравою ілюстрацією того, що відбувається, коли одна сторона починає брати гору.
Аналітики допускають можливість того, що зрештою «втома може перемогти», змушуючи обидві сторони розпочати довгострокове протистояння. Але це дуже відрізняється від безпеки гарантованої міжнародною спільнотою угоди “земля в обмін на мир”. По-перше, це не покладе край війні. Натомість Україні та її союзникам доведеться жити у постійній готовності до відновлення військових дій.
Заплутана картина перемоги Росії
На іншій крайності стоїть Кремль, який наполягає на тому, що його військові цілі не змінилися, але також стверджує, що завжди був відкритий для переговорів, не кажучи про те, що він, можливо, готовий вести переговори.
Кремль висунув так багато виправдань та цілей війни з моменту її початку, що важко зрозуміти, як виглядає картина його перемоги. У грудні 2023 року Путін підтвердив на національному телебаченні мету «денацифікації, демілітаризації та нейтрального статусу» України.
Але він розпочав війну, викладаючи псевдоісторичні аргументи, які стверджують, що України насправді не існує. Навесні 2022 року він поставив значно обмеженішу мету — «звільнення» Донецької та Луганської областей.
Більш конкретні цілі можна почерпнути з нещодавньої оцінки Королівського інституту об’єднаних служб, аналітичного центру, близького до британських збройних сил та розвідувальних служб, який повідомив, що російські посередники нині пропонують Україні поступитися територією, яка вже знаходиться під контролем Росії, а також Харків та Одесу, погодитися не вступати до НАТО і призначити главу держави, схваленої Росією.
Єдина поступка полягає в тому, що частина України, яка залишилася, може приєднатися до Європейського Союзу.
Ці цілі були сформульовані публічно, і цілком можливо, що вони можуть скоротитися або стати ще більш амбітними.
Але прірва між цим і тим, що готовий обміркувати найпримирливіший український чиновник, надто велика, щоб її можна було собі навіть уявити.
Чого хоче Захід?
У липні 2022 року я був серед невеликої групи журналістів, викликаних до кімнати в Лондоні, де високопоставлений західний чиновник пояснив, що ті, хто має значення в Білому домі, «не дійшли однозначної думки навіть про те, на яких сценаріях вони хочуть зосередитися». . , не кажучи вже про те, яким може бути результат цих різних сценаріїв».
Не було, продовжив чиновник, жодного кращого результату США чи Заходу, «крім того, що має бути припинення вогню та резолюція починається з виведення військ». “Ніщо не виключено”, включаючи можливість того, що Росія втримається на захопленій нею території.
Через п’ять місяців після початку найбільшої війни в Європі з 1945 це здавалося дивним.
Минуло два роки, але, схоже, досі немає загальновідомої мети.
Частково це пов’язано з розбіжностями всередині альянсу щодо того, як виглядає сприятливий результат. Деякі, зокрема Віктор Орбан з Угорщини, наполягає на неможливості перемоги та виступають за негайну капітуляцію на російських умовах.
Уряди інших країн виявляють обережність щодо розширення членства України в НАТО чи наслідків катастрофічної поразки Росії. Британські офіційні особи заявляють, що твердо бажають однозначної перемоги України, але не бажають обговорювати конкретні деталі.
Ніхто не може бути впевнений, що зараз робитимуть американці.
Пан Галеотті, який критикує заклики до «тотальної поразки» Росії як нереалістичні, стверджує, що планування має вирішальне значення, оскільки в потенційних умовах угоди існують величезні відмінності.
«Навіть якщо ми насправді маємо на увазі саме це, коли кажемо: «Ви знаєте, це не в НАТО, але ми абсолютно точно були б готові втрутитися, щоб підтримати Україну», факт у тому, що це не заслуговуватиме на довіру. Я думаю, що насправді це було б набагато небезпечніше, тому що тоді росіяни були б набагато більш готові спробувати, виходячи з припущення, що насправді ми не доведемо справу до кінця».
Без стратегії війна
Жодна зі сторін навіть далеко не близька до прийняття ультиматумів іншої сторони. І саме тому обидві сторони знають, що умови миру справді диктуватимуться на полі бою, і що, ймовірно, попереду ще як мінімум два роки бойових дій.
Стратегія Путіна, схоже, полягає в тому, щоб дочекатися принаймні виборів у США в листопаді цього року, коли він сподівається, що перемога Дональда Трампа позбавить підтримки США, розколе Захід і зрештою повністю позбавить Україну спроможності чинити опір.
Оскільки українські збройні сили мають брак боєприпасів, російські війська на місцях досягнуть успіхів на полі бою, зрештою це змусить президента Зеленського прийняти мир на умовах, продиктованих Москвою.
Згідно з оцінкою «Русі», опублікованою минулого тижня, термін реалізації цієї російської стратегії — досягнення перемоги до 2026 року. Це план, що заслуговує на довіру, але він залежить від того, як будуть йти справи Росії у Вашингтоні, і від того, чи знайде Україна інший спосіб дати відсіч.
І якщо Україна не здасться, Росія, можливо, проґавить найкращу можливість розпочати переговори з позиції сили.
Україна і Захід мають власну стратегію – або принаймні консенсус, що повільно формується, щодо найменш гіршого курсу дій.
Це виглядає так: Україна проведе принаймні залишок 2024 року в обороні, вимотуючи російські сили на полі бою, одночасно намагаючись мінімізувати власні втрати та викопуючи оборонні лінії, подібні до тих, які росіяни так ефективно використовували минулого року.
Тим часом Захід нарощуватиме військове виробництво, переозброюватиме та переучуватиме українські війська не лише для того, щоб протистояти російському наступу, а й зрештою перехопити ініціативу у 2025 році. Тоді можуть з’явитися нові можливості, які змусять Кремль торгуватись на вигідних умовах. Знову ж таки, ми реально говоримо про 2026 рік, перш ніж рішення буде близько.
Це вимагатиме великої завзятості. Багато залежатиме від рішень, ухвалених у США у листопаді.
Світло в кінці тунелю продовжує меркнути.
