Російський загарбник готувався до приєднання України, починаючи з розпаду СРСР, тобто з часу проголошення радянськими республіками своєї незалежності. 1990 рік.
Всі понад тридцять років існування суб’єктної України керівницо Росії виступало з «новими» ініціативами політичного спрямування, «вкидало» в інформаційний простір різноманітні пропозиції щодо утворення спільних міжнародних структур з учасників бувшого Союзу РСР.
З якою метою? Задля поступового більш щільного втягування України в орбіту власного впливу. Один з дипломатів на початку 1990-х заявив: Головна російська мета – приєднати Україну до Росії. Буде в нас, у росіян, Україна, тоді інші республіки й народи приповзуть до нас (на брюсі) і будуть сльозно проситися до складу Росії.
Серед ініціатив втягування України в російську орбіту впливу першою структурою-організацією була Співдружність незалежних держав – СНД. При тому за активної участі самої України, не без підтримки Білорусі і Казахстану. Творення СНД відбувалося у селі Біловезька Пуща, що під Мінськом в Білорусі, де перші особи, яких запросив Борис Єльцин, начебто полювали на кабана.
В один день – 8 грудня 1991 року – документ про створення СНД був настільки швидко підготовлений і підписаний водночас з доленосним документом про ліквідацію Радянського союзу, що навіть чорнила підписантів не встигли восохнути під документами. Таке свідчить про заздалегідь добре продуману і підготовлену акцію російської сторони. Перші особи трьох держав – керівник Росії Борис Єльцин, керівник України Леонід Кравчук і керівник Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич поставили свої підписи під обома документами: припинення існування СРСР і створення СНД.
Як аргументували свої рішення і дії перші особи трьох держав?
Основим поясненням на користь прийнятих решень була згадка про історичні події і підписані акти щодо створення СРСР 1922-1923 рр. Мовляв: ті держави, які створили Радянський Союз, мають повне право його ліквідувати. Союз РСР у 1922 році створили тодішні Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, Українська Соціалістична Радянська Республіка, Білоруська Соціалістична Радянська Республіка і Закавказька Соціалістична Радянська Республіка.
Однак, таке упевнення викликало нерозуміння і незгоду в інших пострадянських державах, у першу чергу в кавказьких республіках, що створювали СРСР. Чому їх не запросили «на полювання» до Білорусі? А також в Казахстані і не тільки. Свої голоси до хору незадоволених додали республіки і округи Російської Федерації – чому їх не запитали? Хоча б поставили до відома…
Всі ці голосні обговорення відбувалися на засіданнях Федеральних Зборів РФ. Через пару років зазначене питання додасться до звинувачень з боку російського парламенту президенту Росії Борису Єльцину з погрозою оголошення імпічменту.
Однак справу було зроблено. Порожній правовий каркас СНД необхідно було терміново чимось заповнити. Творяться різноманітні структури в системі СНД: усілякі ради, як от глав держав і урядів, міністрів МЗС, керівників різноманітних галузей економіки і культури тощо. СНД приймає розроблений РФ статут організації.
Президент України Леонід Кравчук активно укладає різноманітні угоди з колегами по Співдружності незалежних держав, однак не підписує Статут цієї організації, що містить дві статті про право втручання армій цих колег «в разі необхідності» у внутрішні справи одне одного.
Безпекове питання перебувало під особливим контролем російського керівництва, яке не забуло бувший Варшавський договір союзницьких армій (1955). І вже 1992 року оголосило про появу військового об’єднання деяких армій союзних (СНД) республік – Ташкентський договір, він же – Договір колективної безпеки, який пізніше був оголошений організацією (ОДКБ).
За 1992-1993 рр. вже всі нитки впливу були в руках Росії, яка повернула колись виплекану радянську сітку глибокої залежності окраїн – республік – на свої кола.
З особливою обережністю президент Л. Кравчук ставився до об’єднання армій – Організації ДКБ, на переважній більшості документів якої серед підписів інших бачимо кравчуковський: «Не відповідає інтересам України», або «Протирічить Конституції України». І тут Україна пручається: не хоче приєднатись до військового союзу, чим викликає незадоволення російського керівництва.
У відповідь Росія підіймає на щит питання приналежності Криму і міста Севастополь – тобто озвучує існуючі територіальні зазіхання до України. Територіальні зазіхання вже в роки незалежності намагалася реалізувати в Криму (1992), Севастополі (1993), острові Коса Тузла (2003) тощо (див.: Chekalenko, L. Foreign Policy of Ukraine (in Eng.). Kyiv. 2016. 308 p.; Public History. Chelenges of 21 st. 278 p.).
Російський парламент приймає відповідні антиукраїнські рішення. Така політика змушує суверенну Україну звернутися по захист до ООН.
ООН підтримала нашу державу, засудила заяви і поведінку Росії. Борис Єльцин прилюдно вибачився за дії свого парламенту.
До роботи із залучення – примусу України включається економічний шантаж: перехід на ринкові ціни за все (у першу чергу за енергоносії), що боляче вдарило українську економіку.
Виважену політику щодо російського панування в СНДівському просторі посів президент Леонід Кучма, якому вдавалося де гумором, де хитрістю з додаванням цековського досвіду не потрапити в російські лещата… Роки керівництва і Л. Кучми, і В. Ющенка наші трудівники використали на розвиток української економіки, показники якої (2005-2007) вразили тодішнього «раннього» ввп, що послав збирачів українського досвіду (ФСБ і розвідки) до Києва.
На жаль, як говорять факти, самі президенти не спромоглися розгорнути вітчизняну економіку, побудувати низку модерних підприємств, розбудувати і посилити ВПК України, що сьогодні з таким болем даєтся взнаки…
Вже наступний керівник (В.Янукович), що зірвав європейсько-український сценарій, незважаючи на сітку євроінтеграційних зобов’язань України (2013), разом з прем’єром (М.Азаров) уклали десятки документів про економічну і політичну інтеграцію з Росією. Тим намагались щільніше прив’язати українську економіку до російської, перекресливши євроінтеграцію. При цьому додали, зокрема, і пролонгацію перебування в наших чорноморських водах Чорноморського військового флоту Росії на десятки років наперед.
В економічному вимірі Росія, активно захищаючі власні інтереси, створює Митний союз (1995), що переріс в ЄврАзЕС (2002), пізніше Єдиний економічний простір (ЄЕП), який нині – Євразійський Союз. До деяких схем вдалося затягнути Україну (ЄЕП).
Навіть важко уявити, як можна за пару років зробити різкий поворот – перекреслити і зруйнувати вже працюючу схему інтеграційних домовленостей з Євросоюзом на протилежну – проросійську – фактично на повернення до економічних засад радянського зразку, що означає повну залежність з поступовим поглинанням українських потужностей ненажерливою РФ.
Ці потуги, хоча й прикривались багатоучастю, однак мали єдину мету – якомога скоріше приєднати Україну по всіх безпекових, економічних і політичних параметрах. З цією метою застосовувався різноманітний шантаж, як, наприклад, без оголошення зростали ціни на російську сировину і готову продукцію, російська сторона ігнорувала домовленості, тривав тиск по всіх європейських міжнародних організаціях, де наша країна здобула членства; підкупами, оборудками, махінаціями, фейковою інформацією про начебто «неспроможність українського партнера» зривались або заморожувались вже узгоджені щирокомасштабні промислові і сільськогосподарські контракти і проєкти України з зарубіжними країнами.
Керівництво України, сподіваючись на вигідність економічної співпраці з колишніми радянськими республіками, було неспроможним одразу перерубати інтеграційні економічні важелі і сталі зв’язки, що поповнювали державний бюджет, демонстрували непогані показники, покращували статистику і давали обнадійливі результати в різноманітних промислових галузях. Згадаймо найпопулярніші, такі як авіабудівництво, космічна галузь, спільні наукові розробки, ВПК…тощо.
Отже, українському керівництву у перші роки незалежності вдавалося відмовитись від участі в безпекових російських структурах, напротивагу тискові створити з демократичних держав організацію ГУ(У)АМ із штаб-квартирою в Києві, але в низці економічних об’єднань Україна залишалась в російських обіймах.
Російська сторона навіть розіграла специфічну «заманилівку» для українського політичного бомонду у період тимчасового президентства «заступника» в.в.п. Медвєдєва, що запевняв всіх і вся про начебто наданий Росією дозвіл Україні крокувати в ЄС, оскільки це утворення є економічним. Водночас, Україні заборонялося навіть згадувати про наміри наближення до НАТО, а тим більше – про членство в Альянсі.
Не досягнувши бажаного, вже злочинний президент (В.Янукович) розстріляв своїх громадян за спробу висловленого бажання бути в цивілізованій Європі. (2013).
Російський агресор розпочав активну підготовку до війни, починаючи з українських Майданів. Ретельна робота в цій площині тривала роками у всіх сферах. В політичній – затягування часу з юридичним визнанням України, з підписанням базових документів; тиск з питання ядерної зброї, ліквідація нашого оборонного і наступального потенціалу, розхитування всіх адмінструктур призначенням на державні посади російських службовців, втручання росії у внутрішні справи, «призначення» своїх президентів тощо. У безпековій – просування на територію України російських військових для створення п’ятої колони, засилка зброї, підготовка зрадників, збирання тактичної інформації тощо. В економічній – шантаж щодо боргів, не повернення української власності СРСР, піднесення на недосяжну висоту цін за енергоносії, відмова від української солі, металу, вугілля, перехід на ринкові ціни по всіх складових та ін.). У дипломатичній – відмова від розподілу нерухомості диппредставництв СРСР, блокування українських міжнародних ініціатив, перешкоджання відносинам України з іншими країнами тощо. В інформаційній – загарбання інформаційного простору СРСР, сітки частот радіо і ТВ, супутникового-космічного зв’язку, друкованого потенціалу тощо, розпосюдження фейків про Україну й українців. Відповідна робота велась із підготовки світової думки, перекручувалась історія двох країн, піддано забороні українські підручники з історії, міжнародних відносин і зовнішньої політики України.
Prof. Liudmyla D. Chekalenko, Taras Shevchenko National University of Kyiv; leading researcher, Institute of World History NASU.
