Оскільки російсько-українська війна вступає в третій рік, перед Україною стоїть складне завдання: як відновити свою військову перевагу. Літній наступ 2023 року, який затягнувся на осінь, був невдалим. Планування наступу, схоже, було надто оптимістичним і погано пов’язане з тим, як насправді воюють Збройні сили України, незважаючи на численні аналізи, які попереджали, що операція виявиться дорогою і важкою, і що маневрена війна навряд чи забезпечить швидкий прорив проти добре підготовленої оборони.
Умови не є сприятливими для ще одного великого наземного наступу у 2024 році. Наші спостереження під час поїздок до України протягом минулого року свідчать, що для того, щоб максимізувати шанси України на перемогу, західні країни повинні визнати, що рушійною силою ефективності України був підхід, орієнтований на знищення, що призводить до високого рівня виснаження – тобто зменшення здатності противника вести бойові дії шляхом нанесення більших втрат у особовому складі і матеріальних засобах, ніж ті, яких зазнає його власна сторона, що надає перевагу вогневій потужності над мобільністю, а прямій атаці або підготовленій обороні над діями обходу з флангів. Спроби маневру проти підготовленої оборони постійно зазнають невдачі, особливо за відсутності вирішальної переваги в силах. Хоча маневр все ще актуальний на полі бою, він потребує значної допомоги від виснаження, щоб принести плоди.
Захід повинен зосередитися на забезпеченні ресурсами здатності України створити вирішальну перевагу у вогневому протистоянні – це, як правило, ствольна і реактивна артилерія, ударні безпілотники, високоточні системи дальнього радіусу дії і підтримка тактичної авіації. Не менш важливо, щоб Захід допоміг Україні розширити її можливості щодо застосування підрозділів, щоб вона могла використовувати цю перевагу в наступальних операціях. Західні країни також повинні допомогти Україні наростити промислове виробництво тих засобів, які дають найбільшу перевагу у війні на виснаження. Захід повинен з розумінням поставитися до структури Збройних сил України і військової культури, а також до викликів, що постають перед армією, що стає дедалі більш мобілізованою, що означає уникнення спокуси спробувати перевести українську армію на більш західний, маневрений спосіб ведення бойових дій.
Війна на виснаження
Чим більше ми дізнаємося про історію цієї війни, тим ясніше стає, наскільки багато в ній було випадкового, і як мало насправді було визначено. Початкове вторгнення росії було операцією з високим ступенем ризику, яка ґрунтувалася на припущенні, що тривалої війни можна уникнути завдяки поєднанню підривної кампанії і рішучого обезголовлюючого удару по українському уряду. По суті, російська концепція операцій ґрунтувалася на політичних припущеннях, а тому передбачала використання сил у спосіб, який не відображав того, як російська армія тренується і організовується для участі в більш масштабних бойових діях. Натомість вторгнення передбачало, що російські війська зможуть паралізувати процес прийняття рішень в Україні, ізолювати українські збройні формування і швидко просуватися територією величезної країни, не зустрічаючи стійкого опору. Плани і цілі також трималися в таємниці від російських військ до останніх днів або годин, що зробило їх не готовими в матерыальному та психологічному плані до масштабної кампанії.
Перші кілька днів спостерігався збіг подій. Українські підрозділи розгорталися в найкоротші терміни, стикаючись з потоками колон російських військ, які намагалися вкластися в стислі терміни. Вирішальним фактором у багатьох з цих боїв була не зброя, надана Заходом, а артилерія. Російські війська були розпорошені, не могли сконцентруватися, намагаючись швидко просуватися різними маршрутами, і перебували у невигідному вогневому становищі, незважаючи на загальну вогневу перевагу. Російські сили вторгнення були слабкими і складалися з приблизно 150 000 військовослужбовців, третину з яких складали мобілізовані з Луганської та Донецької народних республік, а також допоміжні підрозділи Росгвардії.
Після низки поразок російські війська перегрупувалися і продовжили кампанію на Донбасі, компенсуючи дефіцит особового складу перевагою в артилерії [у співвідношенні] 12:1. Протягом цього періоду вони випускали в середньому 20 000 снарядів на день і, ймовірно, в середньому 15 000 снарядів протягом 2022 року. Втрати серед ЗСУ зростали, оскільки українські сили поступалися за кількістю озброєння і боєприпасів. На цьому етапі допомога Заходу стала вирішальною. У війну вступили різні види ствольної артилерії та високоточних систем дальнього радіусу дії. Найважливіше, що західні боєприпаси дозволили Україні підтримувати вогонь, щоб виснажити російський наступ на Донбасі і проводити локальні контрнаступи для підтримки тиску. Хоча російські облоги Маріуполя і Сєвєродонецька в кінцевому підсумку були успішними, російські війська заплатили високу ціну. Вирішальним фактором російської кампанії стала артилерійська вогнева міць, яка дозволила російській армії встановити локальні переваги у співвідношенні сил, незважаючи на те, що в цілому вони програвали [в кількості особового складу].
Після цього Україна перехопила ініціативу, розпочавши дві власні великі наступальні операції наприкінці літа і восени 2022 року. Виснаження сил зіграло на її користь. Україна мобілізувала і значно збільшила чисельність своїх військ, тоді як росія намагалася вести війну силами мирного часу. Росії не вистачало сил для стабілізації фронту довжиною понад 1 600 кілометрів. На Харківщині росія мала лише слабо укомплектовану лінію з незгуртованою сумішшю підрозділів. Більшість цих підрозділів були залишками Західного військового округу, подекуди укомплектованими на 25%, з низьким моральним духом та дезертирством. Українські війська здійснили прорив під Харковом, що призвело до розгрому росіян. Але вирішальним фактором стало виснаження, яке змусило росіян обирати між обороною Херсонщини та укріпленням Харківщини.
Росіяни розгорнули повітряно-десантні підрозділи на Херсонщині, надаючи пріоритет цьому регіону з відносно добре підготовленою обороною. Початковий наступ українських військ був невдалим, що призвело до заміни командувача, який відповідав за операцію. Закріпившись на кількох лініях, захищених мінними полями, російські підрозділи протрималися до вересня, поступившись невеликою територією. Геометрія поля бою була дуже сприятливою для України, оскільки російські підрозділи були відокремлені від своєї мережі матеріально-технічного забезпечення рікою Дніпро. Кількамісячні удари «Хаймарсів» ще більше скоротили російську лінію постачання до одного мосту через Каховську дамбу і мережі поромів. Хоча в жовтні російські війська стримали новий український наступ, Москва була змушена відступити, щоб зберегти сили, оскільки битва на виснаження була на користь України.
Херсонщина стала передвісником майбутнього виклику в українському контрнаступі 2023 року. Україна намагалася прорвати підготовлену оборону. Місяці ударів «Хаймарсів» обмежили російську логістику, але вони не дозволили забезпечити прорив, і російські війська врешті-решт змогли відступити. Взимку вони були у найслабшому стані, але українська армія також була не в тому стані, щоб розвинути перевагу.Використавши мобілізований особовий склад з т.зв. ЛНР та ДНР, Москва була змушена мобілізувати ще 300 000 чоловік, що дозволило стабілізувати її позиції. Тим часом, битва під Бахмутом, яку вела «Вагнер Груп», перетворилася на криваву і політично символічну битву. Зрештою, «Вагнер» захопив Бахмут у травні завдяки трьом факторам: російський десант утримував їхні фланги, щоб запобігти контратакам; російське командування мало доступ до великої кількості засуджених з російської пенітенціарної системи, яких можна було використовувати як штурмову піхоту; і, що найважливіше, росія мала перевагу у вогневих засобах [у співвідношенні] 5:1 протягом більшої частини битви. Обидві сторони вважали, що виснаження було на їхню користь.
Згідно з нашим дослідженням, Україна мала сприятливе співвідношення втрат над росією – до 1:4 у загальних втратах протягом дев’яти місяців битви, але російські війська, які воювали у складі «Вагнера», ймовірно, на 70% складалися із засуджених. Таким чином, Бахмут «затягнув» українські підрозділи в битку, в якій Україна мала перевагу за співвідношенням втрат, але який зіштовхнув її більш досвідчених і цінних солдатів з відносно витратними російськими солдатами. Саме місто не мало стратегічної цінності. «Вагнер» був особливо ефективним у міській місцевості завдяки безжальному використанню витратної штурмової піхоти. Коли битва затягнулася, решта російської армії використала цей час, щоб окопатися, окопатися і закласти мінні поля на більшій частині південного і північного фронтів. Підбадьорені мобілізацією, наприкінці січня росіяни розпочали свій власний зимовий наступ, провівши серію локальних атак на широкому фронті.
Ця спроба виявилася невдалою, оскільки російські війська не змогли досягти достатньої переваги для прориву, а якість сил була надто низькою, щоб координувати атаки великими з’єднаннями. Багато атак здійснювалися підрозділами рівня взводу, які швидко потрапляли під вогонь української артилерії і зазнавали поразки. Вогнева перевага, яку мали російські війська у 2022 році, також почала погіршуватися. Це було пов’язано не стільки з ударами «Хаймарсів», які змусили реорганізувати російську логістичну систему, скільки з тим, що росії не вистачало боєприпасів для підтримання інтенсивності вогню, досягнутої у 2022 році. Цей дефіцит став причиною адаптації доктрини російських збройних сил з більшим акцентом на ударні безпілотники і більш точні типи боєприпасів.
Цей короткий, обмежений звіт не досліджує війну в повітрі або морські операції, але він підкреслює важливість управління військами, вивчення місцевості і створення вогневої переваги, а також боротьбу обох сторін за ефективне застосування своїх сил в наступальних операціях. За винятком початкового маневрено-ударного етапу, який провалився через концептуальні та політичні причини, війна характеризувалася боями на виснаження та боями, що, попри свої розмах, не мали вирішального значення. У 2022 році Україна змогла ефективно використати виснаження сил і скористатися структурними проблемами російської армії. У 2023 році вона не змогла повторити успіх 2022 року, хоча росія також не змогла досягти значних успіхів на місцях.
Український наступ 2023 року
На наступ України покладалися нереалістичні очікування, але факт залишається фактом: літо 2023 року надало гарну можливість завдати росії стратегічної поразки. Російським військам бракувало боєприпасів і наступального потенціалу. Було розумно думати, що Україна зможе створити перевагу в артилерійському вогні, а ризик російського контрнаступу був низьким. Західна підтримка, яка була важливою для військових зусиль України, також, ймовірно, досягла піку влітку 2023 року. Сполучені Штати витрачали свої запаси боєприпасів, тоді як європейські держави не змогли наростити виробництво боєприпасів у 2022 році і тільки починали робити необхідні інвестиції, але з недостатніми результатами. З наближенням виборів у 2024 році політичні вітри в західних столицях також припускали, що після цієї операції фінансування на підтримку України зменшиться. США позичили боєприпаси у Південної Кореї, а інші західні країни доклали зусиль, щоб зробити свій внесок у рамках програми підготовки та оснащення українських сил. Загалом, Захід підготував і оснастив дев’ять бригад для наступу. Україна виставила ще кілька бригад зі складу Збройних сил і Національної гвардії, організованих у два корпуси, а також резервну оперативну групу.
Україна не мала безризикових варіантів, але її стратегія передбачала кілька варіантів і компромісів, деякі з яких збільшували ризик. Нещодавно навчені бригади, які пройшли лише кілька місяців підготовки, мали взяти на себе провідну роль у штурмі, в той час як більш досвідчені підрозділи продовжували вести бої під Бахмутом. Україна також розділила свої сили і артилерію вздовж трьох напрямків – Бахмут, Велика Новосілка і Токмак – в надії скувати російські війська. По суті, це були три наступальні операції, які мали натиснути на російські сили так, щоб вони не змогли перекинути сили на один фронт, не послабивши інший. У ретроспективі значення підготовленої оборони було недооцінене, і українські війська не змогли досягти необхідної переваги для прориву на жодному з обраних оперативних напрямків. Західні країни напередодні операції надали крилаті ракети повітряного базування великої дальності, але ці можливості не виявилися вирішальними.
Питання про те, чи мала Україна достатню кількість обладнання для прориву, засобів розмінування та протиповітряної оборони, досі залишається дискусійним. Але більш важливим фактом є те, що мобілізація допомогла поповнити особовий склад російської армії і дала понад 70 додаткових мотострілецьких полків, серед інших підрозділів (За даними Conflict Intelligence Team, загалом було створено 123 військові частини, у тому числі 77 мотострілецьких полків і 18 окремих мотострілецьких батальйонів). Таким чином, щільність російських військ була набагато вищою відносно утримуваної території. Крім того, російські інженерні бригади готували оборону за допомогою машин для риття землі і цементу, використовуючи бункери і населені пункти як опорні пункти. На півдні, вздовж напрямку Оріхів-Токмак, росіяни створили кілька оборонних ліній і утримували висоти. Російські підрозділи зосередилися на укомплектуванні першої лінії оборони і проводили контратаки, щоб не дати українським силам набрати обертів. Виклик для України, пов’язаний з усталеною обороною, високим співвідношенням щільності сил до рельєфу місцевості та несприятливою геометрією, був набагато складнішим, ніж на Херсонщині. З точки зору стану російських військ, ситуація була практично протилежною тій, що склалася на Харківщині під час українського прориву у вересні 2022 року.
Початкова спроба прориву українських військ у червні провалилася. Нові підрозділи припускалися типових помилок щодо планування, координації артилерійського вогню з штурмовими діями, орієнтування вночі та використання обладнання для прориву, а в кількох випадках на початку атаки мали місце прикрі інциденти, пов’язані з вогнем «по своїх». Крім того, українські бригади могли виставити в наступ максимум кілька посилених рот за підтримки артилерії. Це означало, що атака на рівні бригади на практиці являла собою наступ двох посилених рот, можливо, з однією в резерві. Україна розгортала бойову силу на полі бою невеликими «пакетами», не маючи можливості координувати формування в більших масштабах. Західне обладнання допомогло врятувати життя і виявилося набагато більш живучим, ніж аналогічне російське, але саме по собі воно навряд чи змінило б ситуацію. Насправді, більш досвідчені підрозділи, які вступили в бій після невдалого початкового штурму, без західного обладнання, краще виконували як наступальні, так і оборонні завдання, демонструючи, що, хоча спроможність має значення, досвід і лідерство також відіграють важливу роль у цьому рівнянні. Перевага в артилерійському вогні [у співвідношенні] між 3:2 і 2:1 дала трохи більше, ніж загальний паритет, недостатній для того, щоб шокувати або придушити російські формування, які очікували і оборонялися на головному напрямку українського наступу.
Згодом ЗСУ змінили тактику, зробивши акцент на атаках піхоти і намагаючись досягти переваги в артилерійському вогні, достатньої для придушення російських батарей. Значна частина боїв перемістилася на окремі посадки, як правило, на рівні дій взводів, а іноді й посилених рот. Такий підхід зменшив втрати і зберіг техніку, але не призвів до прориву. Україна змогла прорвати першу російську лінію оборони на півдні, але вичерпала свій наступальний потенціал до жовтня, так і не досягнувши своєї мінімальної мети – Токмака. Україна також дотримувалася загальної стратегії розподілу сил на трьох напрямках і утримувала деякі з кращих своїх підрозділів у тривалому контрнаступі на Бахмут, який мало що дав. Росія мала достатньо резервів для ротації в повітряно-десантних полках до вересня і створила додаткову бойову силу, достатню для початку власного наступу на Авдіївку в жовтні. Російський наступ на Авдіївку також не призвів до прориву, але він продемонстрував, що росія відновила достатню бойову міць, щоб спробувати перехопити ініціативу, а також достатні резерви, щоб зупинити український прорив того року.
Навіть якщо літній наступ України не досягнув своїх цілей, це навряд чи було катастрофою. Україна зберегла більшу частину виділеного їй обладнання, завдавши при цьому значних втрат російським військам, що оборонялися. Тактично, це було ближче до нічиєї. Початкова атака зазнала невдачі через поєднання помилок у плануванні, проблеми із застосуванням сил, нестачу допоміжних засобів і, найголовніше, відсутність явної вогневої переваги порівняно з добре підготовленою обороною. Захід не зміг надати доступні засоби протидії, які могли б звести нанівець деякі з російських переваг, такі як дальні удари по російських базах гелікоптерів. Але наратив про те, що наступ провалився виключно через те, що Захід не надав Україні достатньої кількості техніки, не має пояснювальної сили, особливо з огляду на те, що в Україні не закінчилася техніка під час наступу, і вона не могла застосувати її в повному обсязі з самого початку.
Озираючись назад, можна відзначити, що наступ був спланований дуже умовно. Передбачалося, що наступ може відносно швидко прорвати російську оборону, а потім цей прорив буде використаний резервними силами. Такий підхід не враховував наявність багаторівневої оборони росії, постійного спостереження за допомогою безпілотників і безлічі засобів, які могли б унеможливити маневр. З огляду на те, що Україна не мала вирішальної переваги в загальному співвідношенні сил, хибні припущення, ймовірно, були наслідком надмірного впливу західної маневреної школи мислення, згідно з якою когнітивний вплив і шок від загальновійськової атаки мав змусити російські підрозділи відійти з першої лінії, що уможливило б швидкий прорив і позбавило б від необхідності завдавати високого рівня втрат для створення умов успіху. Насправді, перебіг війни свідчить про те, що Україна та її західні прихильники недостатньо оцінили важливість виснаження як фактору маневру, а також перевагу вогневої потужності над загальновійськовою інтеграцією. Постулати маневристів, які прогнозували сильні когнітивні ефекти від маневру, не підтвердилися в українському наступі, і навіть не були підтверджені за два роки російсько-української війни.
Перевага в повітрі і управління вогнем
Війна розгорталася в умовах переважно обопільно забороненого для доступу або оспорюваного повітряного середовища. Тим не менш, російські Повітряно-космічні сили мали більшу свободу дій, ніж їхні українські колеги, і до певної міри застосовували удари на випередження. Тактична авіація, а саме американські літаки F-16, або набагато більший набір засобів дальнього радіусу дії є важливими факторами, але самі по собі вони навряд чи могли мати вирішальне значення. Структура і доктрина Збройних сил України не передбачають досягнення переваги в повітрі або необхідності значних вогневих ударів з повітря, а деякі виклики, що постали перед російською обороною, не мали очевидних рішень засобами повітряних сил.
Існує тенденція ставитися до військово-повітряних сил як до «талісманів». Але невисловлені припущення щодо військово-повітряних сил або ударів на великі відстані часто стають основою для очікувань щодо того, чого вони можуть досягти. Хоча Україна поступово отримує винищувачі F-16 і тренується їх використовувати, цей перехід є багаторічним процесом. Винищувачі врешті-решт допоможуть Україні використовувати більше західних ударних можливостей і змагатися з російською військово-повітряною силою, але наявність західних літаків не гарантує здатності досягти і утримувати перевагу в повітрі в умовах повітряного середовища «із забороною доступу».
Збройним силам доведеться багато чого змінити в тому, як використовуються повітряні сили, їх організаційний потенціал і як планується проведення операцій для ефективної інтеграції повітряних і наземних операцій, а також для реалізації переваг військово-повітряних сил, які найбільше асоціюються з досягненнями США. Припущення, що достатній набір засобів легко перетвориться на такий рівень оперативних можливостей, є особливо проблематичним проти такої армії, як російська, з розгалуженою мережею інтегрованої протиповітряної оборони і великим парком тактичної авіації. Тому не дивно і доречно, що нинішні дискусії в Україні зосереджуються не стільки на традиційній перевазі в повітрі, скільки на перевагах, які можна отримати від застосування безпілотників на тактичному рівні і в рамках кампаній з нанесення ударів на великі відстані. Це продуктивний спосіб подумати про те, яку роль можуть відігравати безпілотники в підтримці ударів, а також про їхню здатність компенсувати дефіцит інших можливостей.
Висунута деякими концепція «глибокої битви», згідно з якою Україна могла б досягти вогневого контролю – тобто здатності завдавати ударів по критично важливих російських цілях далеко в тилу росіян для сприяння прориву – якби вона змогла просунутися в межах досяжності російських наземних ліній зв’язку, також видається непереконливою. Ця технологічна теорія успіху не має сенсу: якби можна було досягти ефекту глибокого бою, використовуючи можливості удару на великі відстані, то в наступі взагалі не було б потреби. Насправді ж вогневий контроль за допомогою високоточних ударів з великої відстані був неможливим, а постійні можливості розвідки, спостереження і рекогносцировки, обсяг запасів [вогневих засобів] та інші вимоги, необхідні для його встановлення на більших відстанях, були недосяжними. Крім того, високоточні удари з великої відстані були погано скоординовані з атаками вздовж лінії фронту, що ще більше знижувало їхній тактичний вплив. Де українські сили досягли успіху, так це в делегуванні систем HIMARS для ураження російської артилерії і високоцінних цілей поблизу лінії фронту. Це дозволило використати якісну перевагу у вогневих засобах для створення певної переваги. Однак у більшості боїв в Україні кожна сторона мала змогу контролювати наземні лінії зв’язку, командування і управління, а також передову логістику іншої сторони, причому ці лінії часто були розділені кількома кілометрами. За рідкісними винятками, протиборчі сторони не могли контролювати бойові дії за допомогою вогневих засобів, що призводило до виснажливої війни, яка могла тривати тижнями або місяцями.
Хоча для України є сенс домагатися локальної переваги в повітрі і змагатися з російською військово-повітряною силою, очікування щодо того, як швидко такі зусилля можуть принести значущі результати, мають бути низькими. Довгострокова стратегія повинна включати ці зусилля, але не повинна припускати, що вони будуть вирішальними або слугуватимуть центральним елементом підходу. Хоча встановлення вогневого контролю видається недоцільним, Україна могла б натомість розвивати розширений потенціал дальніх ударів для ураження ключових допоміжних елементів російських військових зусиль далеко за межами тактичної глибини. Зокрема, недорогі безпілотники у великих кількостях можуть виявитися більш корисними для послаблення російської переваги в повітрі, ніж для безпосереднього протистояння з нею, і можуть стати основою для тривалої української ударної кампанії впродовж 2024 року. Однак їх не слід розглядати як заміну ближньому бою. Незалежно від того, наскільки потужним є потенціал дальніх ударів, він навряд чи призведе до краху російських позицій без нового наземного наступу. Отже, це необхідний, але недостатній засіб, і жодна теорія перемоги не повинна ґрунтуватися лише на цих засобах.
Змусити виснаження працювати
Останній наступ піднімає питання про те, чи повинен Захід робити акцент на загальновійськовому, маневреному підході, чи натомість зосередитися на допомозі Україні досягти переваги за допомогою підходу, заснованого на руйнуванні, особливо з огляду на те, що, ймовірно, це буде затяжна фаза виснаження. Перебіг війни показує, що [можливість проведення] маневру потрібно заслужити, і що інтеграції та одночасності – по суті, ключових чеснот загальновійськових операцій – не тільки важко досягти, але й вони навряд чи призведуть до прориву в умовах, що склалися в Україні. Скоріше, слід зосередитися на знищенні російських військ за допомогою вогневих засобів як у ближньому бою, так і в глиьині ворожих порядків, щоб відкрити шлях для маневру. Стисло кажучи, Україні потрібно прийняти підхід, орієнтований на знищення, на наступному етапі війни, що може з часом зробити маневр більш успішним.
Виснаження є більш надійним підходом частково тому, що якість сил, необхідну для проведення широкомасштабних операцій, часто важко підтримувати і відновлювати пізніше в умовах конвенційної війни. Збройним силам України доводилося проходити через цикли відновлення і перебудови з’єднань, часто після втрати більш досвідчених солдатів і командирів через виснаження. Нові підрозділи часто складаються з мобілізованих військовослужбовців, офіцерів з інших формувань, а також тих, хто отримав підвищення у званні, більшість з яких не мають професійної військової освіти. Тому основна увага має бути приділена основам розбудови спроможності до планування в штабах батальйонів і бригад. Це необхідно для того, щоб вийти на вищий рівень координації і впровадити серйозні доктринальні зміни в традиційно орієнтовану на вогневі дії армію.
Крім того, головною проблемою України в наступі 2023 року була не нездатність проводити загальновійськові маневри. Хоча це правда, що нові бригади, підготовлені західними країнами, намагалися координувати бойові дії, це було допоміжним, а не головним чинником провалу наступу. Відповідно, неправильно робити висновок, що українські війська не змогли досягти успіху, тому що не вміли воювати, як західні військові, або що воювати, як західні військові, доктринально вимагає переваги в повітрі, без якої успіх неможливий. Насправді Україна досягла успіху, намагаючись зайняти кращі позиції, борючись за відносну вогневу перевагу, що зменшило загальні втрати, і змусило Росію заплатити високу ціну за оборону місцевості. Воювати, як західні військові, не обов’язково є рецептом успіху в цій війні. Як зазначають багато українських солдатів, оперативна обстановка є такою, що деякі західні тактики і методи здаються непридатними або застарілими.
Відновлення переваги України
У попередній статті, присвяченій перебігу війни у 2022 році, ми оцінили, що загальновійськова підготовка і високоточні ударні системи не допоможуть уникнути виснаження в майбутньому наступі. Якщо припустити, що Україна і Захід визнають неминучість тривалої війни, обом сторонам необхідно визначитися з довгостроковою стратегією для ефективної оборони від російських наступальних операцій, відновлення українських військ і продовження тиску на російську армію з метою відновлення переваги Збройних сил України на полі бою. Стратегія має визначати 2024 рік як вирішальний, з метою відновлення здатності провести успішний наступ у 2025 році.
На даний момент росія має кілька матеріальних переваг. Вона, ймовірно, збереже перевагу в артилерії протягом року і після нього. Росія також продовжить відновлювати бойову міць, рекрутуючи понад 10 000 солдатів щомісяця. Вона, ймовірно, утримуватиме стратегічну ініціативу на більшій частині 1000-кілометрової лінії фронту і розширить свою ударну кампанію проти України з огляду на збільшення виробництва безпілотників і крилатих ракет.
Більше того, Москва має намір витрачати на оборону 6% ВВП, що є значним збільшенням, а реальна цифра може бути ближчою до 8%. Очевидним наміром росії є розгромити Україну за допомогою оборонно-промислової мобілізації та тривалого відновлення бойових сил.
Найефективніший спосіб для України відновити свою перевагу – це побудувати ефективну глибоко ешелоновану оборону, яка зменшить втрати України та її потреби в боєприпасах. Наразі росія має оборонну перевагу завдяки спеціальним інженерним бригадам, техніці та здатності до швидкого укріплення, а також великим мінним полям і сучасним системам мінування, в тому числі й дистанційного мінування. Краща оборона також дозволить Україні реструктурувати дислокацію своїх військ, провести ротацію бригад і вивільнити частину армії для відновлення.
Україна також повинна буде поповнити свої сили. Згідно з нашими польовими дослідженнями, середній вік українського солдата становить близько 40 років, що погано підходить для виконання певних бойових завдань. Українському керівництву необхідно переглянути політику щодо віку призовників. Захід може допомогти, розширивши навчальні програми, які мають бути скориговані на основі уроків, отриманих під час наступу 2023 року, і досвіду України в цій війні. В Україні для ротації підрозділів з лінії фронту і на фронті знадобляться розширені об’єкти і полігони для тренувань. Крім того, підрозділи, які перебувають на передовій від початку війни – особливо під Бахмутом – потребують відпочинку і відновлення сил.
У більш широкому сенсі, українська армія потребує рекапіталізації. Україні та її західним партнерам необхідно збільшити промисловий потенціал і виробництво ключових систем, щоб забезпечити необхідну вогневу перевагу. Для країн, що підтримують Україну, завдання полягає в значному збільшенні виробництва артилерійських боєприпасів і перехоплювачів ППО. Наші польові дослідження показують, що Україні потрібно близько 75 000-90 000 артилерійських снарядів на місяць для ведення оборонної війни, і більш ніж удвічі більше – 200 000-250 000 – для великого наступу. На даному етапі західна коаліція здебільшого залежить від запасів США, щоб підтримувати нижню межу цієї цифри, і не має боєприпасів для підтримки великого наступу в наступному році. Україна може зменшити свої потреби в артилерійських боєприпасах, значно збільшивши виробництво ударних безпілотників, як FPV-дронів для використання в ближньому бою, так і ударних безпілотників дальнього радіусу дії для нанесення ударів по об’єктах російської критичної інфраструктури. Для цього Україні доведеться вирішити низку питань, пов’язаних з фінансуванням, укладанням контрактів та виробничими потужностями. Захід, зі свого боку, повинен буде підтримати Україну в закупівлі або розробці боєприпасів для використання безпілотниками, оскільки таких боєприпасів з інших джерел не вистачає. Власні можливості України з технічного обслуговування і ремонту західних бойових броньованих машин і артилерії зростають, і Захід повинен працювати над локалізацією технічного обслуговування, заміни запчастин і виробництва ударних систем.
Звісно, самої лише оборони та відбудови недостатньо, і Україні слід бути обережною щодо втягування у дорогі битви на кшталт Бахмутської, які, як правило, призводять до ментальності «безповоротних втрат». Вони можуть бути політично символічними, але вони обмінюють короткострокову вигоду на стратегічні витрати, які перешкоджають відновленню. На цьому етапі війни Захід не очікує і не бажає швидкоплинних або ізольованих перемог на полі бою для продовження своєї підтримки. Замість цього Україна повинна планувати і здійснювати ударні кампанії – наприклад, проти російського Чорноморського флоту, російських авіабаз у Криму або ключових об’єктів допоміжної інфраструктури. Напередодні 2024 року очевидно, що оптимальна стратегія – це стратегія, яка дозволяє уникнути дорогого глухого кута, або, що ще гірше, зростаючої переваги росії, яка призведе до поразки України. І Україна, і залучені західні країни зберігають хороші можливості, але успіх вимагатиме кращого узгодження стратегії.
Ми усвідомлюємо, що значна частина нашого аналізу являє собою неповний перший начерк військової історії. Інші аналітики та історики, безсумнівно, переглянуть і покращать наше розуміння цієї війни. Але цілком очевидно, що війна мала тривалі фази, в яких здатність до маневру досягалась головним чином завдяки значним втратам і знищенню потенціалу противника, а не завдяки когнітивним ефектам чи ефективному застосуванню загальновійськових сил. Сучасні форми дальнього високоточного удару допомогли Україні перекрити або придушити логістичні вузли росії, але вони не встановили вогневого контролю за межами тактичних діапазонів і не обійшли необхідність ведення ближнього бою. Ми розуміємо, що ці результати можуть бути зумовлені специфічним контекстом цієї війни, і аналітикам слід бути обережними, намагаючись перевести спостереження про російсько-українську війну зокрема в уроки, отримані про характер сучасної війни в цілому.
Хоча західні країни повинні продовжувати допомагати українським військам покращувати їхню загальну якість і здатність розширювати масштаби загальновійськових операцій, умови, що склалися в Україні, все ще сприяють виснажливим і позиційним підходам, а не тим, що підходять для маневреної війни. (Ми визначаємо маневрені операції або війну на тактичному рівні як поєднання швидкого переміщення з вогневою міццю. Як пояснює Амос К. Фокс, «сучасна маневрена війна має дві мети: (1) досягти психологічного впливу на супротивника – створити паніку, або когнітивний параліч, змусивши волю супротивника до опору зазнати краху; і (2) здобути і утримати позицію відносної переваги по відношенню до воюючої сторони. Створення плутанини (когнітивний ефект) і дезорганізація (фізичний ефект) є підпорядкованими цілями маневреної війни, які сприяють досягненню головних цілей концепції. Ідея перемоги над ворогом шляхом найбільш економічного застосування сили тісно пов’язана з обома цими цілями». Позиційну війну, продовжує він, «можна визначити як застосування сили – за допомогою тактики, вогневої потужності або пересування – для переміщення супротивника з однієї позиції на іншу для подальшого розвитку або для позбавлення його доступу до території для подальшого розвиту – в той час як війну на виснаження можна визначити як методичне використання бойових дій або операцій з формування для виснаження або знищення техніки, особового складу і ресурсів воюючої сторони такими темпами, які перевищують її можливості поповнювати свої втрати»). Оперативним фактором є виснаження, яке наноситься переважно артилерією і ударними безпілотниками. Тому Заходу найкраще зосередитися на забезпеченні ресурсами українського підходу, орієнтованого на вогневу перевагу, і допомогти Україні розширити масштаби наступальних операцій, щоб використати вогневу перевагу, коли вона буде досягнута. Цього неможливо досягти кількісними показниками, але це можна зробити за допомогою комбінації засобів, які в сукупності дадуть значну перевагу в підтримці наступальних дій. Ці два фактори мають стимулювати інвестиції в безпілотники, щоб компенсувати дефіцит артилерійських боєприпасів, дешевших засобів високоточних ударів і засобів радіоелектронної боротьби, які допоможуть відновити мобільність на передовій і зменшити нинішню перевагу росії в системах безпілотників.
Українське військове керівництво, схоже, прагне впроваджувати технологічні інновації і тактичну адаптацію, а також відновлювати бойовий потенціал Збройних сил України. Досягнення цих цілей займе певний час, але очевидно, що ЗСУ визнають масштаб виклику і необхідність якнайшвидшого його вирішення у 2024 році. Це буде довга війна, яка вимагатиме довгострокового стратегічного бачення, а також своєчасного прийняття рішень. Незважаючи на високі ставки, стало менш зрозуміло, що Вашингтон і європейські столиці можуть зібрати політичну волю, щоб допомогти Україні пройти через цю війну. Фактом залишається те, що Україна і Захід мають загальну перевагу в ресурсах, і виснаження може виявитися важливою частиною їхньої теорії перемоги.
