Розбираємо тижневий візит американського журналіста до Москви
Що поробиш, демократія – складна штука, і свобода слова – теж. Серед іншого, вони дозволяють існувати та маніпулювати свідомістю мільйонів людей таким персонажам, як Такер Карлсон. Його візит до Москви 1-8 лютого, який закінчився публікацією інтерв’ю з кремлівським диктатором, був приголомшливо галасливим в Росії. А також мав деякий резонанс на Заході. Для нас його розгляд теж має сенс. Справа навіть не в тому, скільки українофобського лайна встиг накинути Путін на пропелер Карлсону за дві години спілкування. Важливіші ті послання Заходу та особливо Сполученим Штатам, які містила ця розмова.
Більшість з них були старанно заготовлені, аж до зняття копій з листування Хмельницького. Але дещо прорвалось із підсвідомості.
Конкретизуємо саме це – помилки, яких припустився Путін. Головну з них, так би мовити, ексклюзивну, розглянемо останньою.
ЩИРЕ СПІВЧУТТЯ ГІТЛЕРУ ВІД «БОРЦЯ З НАЦИЗМОМ»
Цей ефір у дві години шість хвилин хто тільки не розглядав. І найчастіше називали дві помилки.
Перша – ідеологічна, світоглядна. Знаний борець з нацизмом, вчергове поливаючи брудом не тільки Україну, а й Польщу, вийшов на таке от слововиверження:
«…Оскільки [Польща] не віддала Данцизький коридор, поляки таки змусили, вони загралися і змусили Гітлера розпочати Другу світову війну саме з них. Чому почалася війна 1 вересня 1939 року саме з Польщі? Вона виявилася незговірливою. Гітлеру нічого не залишалося під час реалізації його планів [як] розпочати саме з Польщі».
Вражаючий пасаж – оце подвійне «змусили», оце співчуваюче «Гітлеру нічого не залишалося». Тому не дивно, що опозиційний політик Сергій Антонов, голова «Комітету-2024» (що ставить за мету «делегітимізацію путінського режиму»), звернувся до Слідчого комітету РФ з вимогою притягнути президента Путіна до відповідальності за статтею 354.1 КК РФ (“Реабілітація нацизму”). Втім щось, чи то інтуїція, чи здоровий глузд, підказує, що провадження проти ВВП не відкриють. (Принагідно: за Антонова також можна не хвилюватися, він залишив Росію ще влітку 2022 року).
Але – чи варто так уже дивуватися цим словам? Адже Путін уже якось схвально відгукувався про Геббельса за його талановиту пропаганду. Та й наближений до ВВП політолог Андранік Мігранян в часи «кримнашівської ейфорії» повчав аудиторію, що треба розрізняти хорошого Гітлера і поганого. Хороший – це той, що був до 1 вересня 1939-го і захапав Австрію, Судети, Мемель та й Чехію.
Просто тут Путін промовив те, що є нормальним в його диктаторському колі. Адже й Україна зараз теж «виявилася незговірливою».
САМ ПУТІН РОЗУМІЄ, ЩО СТРАТЕГІЧНА ПОРАЗКА РОСІЯ МОЖЛИВА
Друга помилка – фактична. Володимир Володимирович переплутав батька і діда Володимира Олександровича:
«У нього батько воював з фашистами, з нацистами під час Другої світової війни, я якось з ним говорив про це. Я казав: “Володю, ну що ти робиш? Навіщо ти підтримуєш сьогодні неонацистів в Україні, коли твій батько воював із фашизмом? Він фронтовик”.
Дуже цікаво, коли ж могла відбутися така розмова? В Парижі, під час саміту «норманді»? Чи як, чи коли?.. По-друге, цікавий психологічний нюанс: переказуючи розмову (радше за все фантастичну) з громадянином України, Путін сам перейшов на більш звичну та прийнятну для України термінологію: «Друга світова», а не «Велика Вітчизняна» (показово, що з самого початку Пу пояснив Карлсону, що цей термін означає, отже міг би використовувати його й надалі).
Тут є важливий психологічний нюанс. Така обмовка фіксує зміну ставлення Путіна до Зеленського. Раніше він над ним тільки насміхався, наче над якимось КВНівським хлопчиськом. Тепер же, переплутавши батька Президента України з його дідом (дійсно фронтовиком), російський диктатор підсвідомо додав тому зайвого віку, а значить – в його архаїчному типі мислення – поважності.
Але і в цій помилці нема нічого особливого. «Дід», як останнім часом називають Путіна, часто плутається. Але оскільки на інтерв’ю не малося поруч його помічника Юрія Ушакова, то й не було кому виправити…
А от третя помилка, піарівська, страткомівська, – менш помітна, але як на мене – сама важлива. І це також прорив підсвідомості.
Скільки сил і часу витратила російська пропаганда, умовляючи глядачів і слухачів, що перемогти Росію неможливо. І тому що в неї є ядерна палиця, і тому що вона така простора, чисельна та багата. А от Путін узяв та видав свої справжні думки на цю тему:
«Досі шуміли, кричали [на Заході]: треба досягти стратегічної поразки Росії, поразки на полі бою… Але тепер, мабуть, усвідомлення приходить, що це непросто зробити…».
Вже вимовляючи ці слова, «дід» трохи змінився в обличчі, розуміючи, що не те ляпнув. Тому спробував виправитися якнайшвидше:
«…якщо взагалі можливо».
Та-а-ак, з першої спроби виправлення вийшло не дуже вдале. Якщо з начального твердження виходило, що це можливо, але непросто, то далі слухача запрошували розмірковувати, наскільки це можливо. Що також протирічить поточній російській пропаганді.
Тому Путін продовжив виправдовуватися:
«На мою думку, це неможливо за визначенням, цього ніколи не буде».
От – тепер нарешті все правильно, за «методичкою»! Кремлівському вождю знадобилося аж три фрази, щоби пройти шлях від справжніх свої думок до канонічних роспропівських тез.
Але для нас найважливішим залишається саме перше висловлювання: він дає собі раду в тому, що його поразка («Путін – це Росія, Росія – це Путін», як казав спікер Держдуми Володін, повторюючи слова Гесса про Гітлера та Німеччину) в принципі – можлива.
ЯК ПОЯСНИТИ АМЕРИКАНЦЮ, ЩО ВІЙНА ЙДЕ ЧЕРЕЗ ПОДІЇ 862 РОКУ
Загалом же у двогодинному путінському говорінні можна виділити три складові: 1. Історія, як древня, так і новітня. 2. Поточні (гео)політичні оцінки. 3. Конкретні пропозиції про долю однієї людини та однієї країни.
Почнемо з історії. Досвідчений в медійній роботі Карлсон в цілому вірно вибудовував свою розмову. Аби не було звинувачень у прогинанні перед Путіним (увага, спойлер: а вони все одно будуть) він почав із питання, в якому малося слово «параноя», адресоване хазяїну Кремля (так визначене те, що Путін розпочав велику війну, боячись атаки США і НАТО).
І тут Такер потрапив у простеньку пастку, розставлену гебістом із досвідом багатогодинних вербувань і допитів:
Путін: У нас із вами ток-шоу чи у нас серйозна розмова?
Карлсон: Це чудова цитата. Дякую, – реготнув з м’якою ніяковістю, з якою бажано розмовляти з людожерами, різкий і напористий в інших випадках Такер. – У нас серйозна розмова.
Путін: У вас базова освіта історична, наскільки я розумію, так?
Карлсон: Так.
Теж гебістський прийом, простенький, але дієвий, – ошелешити співрозмовника несподіваним знанням про нього. Ну як Карлсон міг очікувати, що на інтерв’ю йому доведеться звітувати про свою біографію, а не навпаки. Тим більше, що коли розмова заходить про Такера, то зазвичай говориться лише про його навчання в Триніті-коледжі, диплом після закінчення якого він не отримав, оскільки не набрав потрібної кількості балів. А от про його спеціалізацію широко не пишуть. (Навіщо, коли все одно без диплома – власне, «базова освіта» полягає в її відсутності).
Але дорогий вождь і вчитель, випускник школи КГБ знає все!
Путін: Тоді я дозволю собі – просто 30 секунд або одну хвилину – маленьку історичну довідку дати. Ви не проти?
Карлсон: Будь ласка, звісно.
«Маленьку історичну довідку», «30 секунд або одну хвилину»… Ага, знайшов кому вірити! Насправді Путін після того 30 хвилин теревенів про «історію», обґрунтовуючи цим необхідність війни з Україною. І це все, починаючи з варяга Рюрика, з 862 року. І це все громадянину країни, яка веде свій відлік із 1776 року. Не дивно, що в якісь моменти путінських екзерсисів видатний історик із Триніті-коледжу нітився і запитував: «Коли це було? Я вже втратив [послідовність подій]» (показово, що в розшифровку Кремлін.ру ці слова не увійшли – там лекція Путіна має виглядати переконливо послідовною).
Щоб уявити, яким божевіллям мають виглядати для американця путінські історичні пояснення, достатньо пригадати, а що було на території США у 862 році? Індіанські племена. А на батьківщині майбутніх переселенців – в Англії, Британії? Ну, найближча історична подія – 865 рік, вторгнення на Острів Великої армії вікінгів (Великої данської армії). То ж у відповідності із путінською логікою, хто з ким тепер має воювати у трикутнику США – Велика Британія – Данія?
Вже якось доводилося писати про те, що інтелектуально-психологічна хвороба Путіна більш глибока і об’ємна, ніж звичайне побєдобєсіє. Це вже справжнє історіобєсіє!
КИТАЮ НЕ БОЇТЬСЯ, ЛАТВІЇ, ПОЛЬЩІ НЕ ПОГРОЖУЄ… ВІРИМО?
Другий пункт нашої класифікації – гео/політичні пояснення. В кремлівського диктатора вони напряму випливають з його неофітських історичних штудій.
От Карлсон, намагаючись виглядати серйозним інтерв’юером, задає гостре питання:
«Можливо, БРІКС сьогодні в небезпеці від того, що більш добра колоніальна держава – Китай, там домінуватиме? Чи це добре для суверенітету, як ви вважаєте? Вас це турбує?»
Власне кажучи, в перекладі з дипломатичної на людську, Такер запитує, чи не боїться Росія стати колонією Китаю? Що ж у відповідь від диктатора-профі й історика-аматора:
«Ці страшилки нам добре відомі. Це страшилка. Ми із Китаєм сусіди. Сусідів, як і близьких родичів, не обирають. У нас із ними загальний кордон тисячі кілометрів. Це перше. Друге – ми звикли до спільного існування протягом століть. Третє – зовнішньополітична філософія Китаю неагресивна, зовнішньополітична думка Китаю завжди шукає – шукає компроміс, і ми це бачимо».
Втім важливо додати, що в таких випадках не варто перебільшувати значення історичних знань і концептів. Бо Путін не може не знати про китайські карти, на яких Владивосток – Хайшеньвай. Уссурійськ – Шуанченцзи. А Хабаровськ – Болі. Та й карикатури XIX сторіччя, на яких російський ведмідь з шаблею ображає китайського імператора, йому, мабуть, доводилось бачити. Просто Путін нині не має права на образи щодо Пекіна. За визначенням – не має. Тому й таке обґрунтування.
Схожа ситуація, тільки з протилежним вектором носія погроз, з його словами про відсутність зазіхань на Латвію та Польщу. Скільки разів нам доводилося чути загрозливу лайку в той бік як від самого Пу, так і від його двірні. Але тепер, в розмові з Карлсоном, йому треба показати миролюбство – до всіх.
У цьому і полягає основний сенс розмови з гостем. Це послання американцям і американським елітам: давайте домовлятися!
ДОЛЯ ЛЮДИНИ, ДОЛЯ КРАЇНИ. РІЗНІ ДУМКИ ТА МЕСИДЖИ
Домовлятися щодо однієї людини та однієї країни, як ми це визначили раніше. Наприкінці розмови, знову ж таки для підтримки іміджу серйозного журналіста та ще й американського патріота, який вболіває за всіх «своїх», Карлсон спитав у Путіна про журналіста WSJ Евана Гершковича. І почав переконувати, що той не шпигун, а молодий хлопець, нормальний журналіст, який, можливо, в чомусь і порушив російський закон, але випадково, перестаравшись. І далі запропонував, в якості «жесту доброї волі звільнити його, щоб ми відвезли його до США».
Ага. Зараз! Путін тут же виставив свою ціну і запропонував обміняти Гершковича на Вадима Красікова (також відомого як Вадим Соколов). Цей кілер був засуджений у Німеччині до довічного ув’язнення за вбивство колишнього чеченського польового командира Зелімхана Хангошвілі.
Й надалі умовляння кремлівця були схожі просто на нейролінгвістичне програмування:
«Ми не закриті для переговорів. Більше того, ці переговори ведуться, і було багато випадків, коли ми домовлялися. Можемо і зараз домовитись, але тільки треба домовлятися».
Слідом – схожа риторика щодо України:
«Скажіть сьогоднішньому керівництву України: слухайте, давайте, сідайте, домовляйтеся, скасовуйте свій безглуздий указ чи декрет і сідайте, перемовляйтесь. Ми ж не відмовились».
Зверніть увагу, навіть побудова фрази в обох випадках ідентична – подвійне заперечення, що в підсумку має означати згоду:
«Ми не закриті для переговорів» – «Ми ж не відмовились».
Доля однієї людини та доля багатомільйонної держави – підхід один. Не в сенсі ціни людського життя, а рівно навпаки, нехтування ним, знущання над нами. І тут можна згадати початок – спіч Путіна про Гітлера та Польщу. Якщо замінити дату та ці два слова – на самого ВВП й Україну, то вийде просто про поточну ситуацію:
«Чому почалася війна 24 лютого 2022 року саме з України? Вона виявилася незговірливою. Мені нічого не залишалося під час реалізації моїх планів [як] розпочати саме з України».
У самому кінці розмови Путін видає свій підсумок «Рано чи пізно все одно ми домовимось», маючи на увазі, звісно свої умови. Це головне його послання у зовнішній світ.
Проте внутрішньо сидить у ньому й інша опція: стратегічна поразка Росії можлива. Досягти її непросто, але очікувати її та готуватись до неї – варто.
Олег Кудрін
