Протести в Німеччині: кидаючи виклик національним стереотипам

Хвиля демонстрацій проти “Альтернативи для Німеччини” не є несподіванкою, зважаючи на післявоєнну історію Німеччини.

Остання хвиля протестів у Німеччині спонукала міжнародних спостерігачів замислитися над тим, чи не втратила країна свій курс і чи не відходить вона від своєї знаменитої консенсусної політичної культури. З початку року склалося враження, що вся країна об’єдналася в протесті.

Спочатку закрилися кабінети лікарів, потім фермери заблокували дороги та урядові будівлі, неодноразово страйкували залізничники, а цього тижня страйкують працівники аеропортів та громадського транспорту. У той же час, вулиці і площі заповнені людьми, які протестують “за демократію” і проти зростаючих популістських і екстремістських правих сил. У продемократичних протестах беруть участь багато людей, яких раніше ніколи не бачили на демонстраціях.

Проте стереотип про німців як про безхарактерних протестувальників навряд чи заслуговує на довіру. Насправді країна має дуже яскраву історію громадських протестів.

Жива традиція

Щоправда, у Німеччині не було багато загальних страйків, порівняно з Бельгією, Францією чи Італією – останній відбувся у 1948 році, ще під час військової окупації, до заснування наступного року Бундеспубліки. Тоді мільйони людей вийшли на вулиці проти валютної реформи: запровадження пізніше знаменитої дойчмарки спричинило шалений інфляційний тиск, а заробітна плата не встигала за ним. Масштабне народне повстання в комуністичній Східній Німеччині в 1953 році також було викликане соціальними проблемами. Цим, а також мирною революцією 1989-90 років, яка змела диктатуру, вичерпується перелік загальносуспільних протестних мобілізацій, починаючи з 1945 року.

Тим не менш, Німеччина має живі протестні традиції. Німецька мова сповнена термінів, пов’язаних з протестами, таких як Montagsdemos (понеділкові демонстрації) і Wutbürger (розлючені громадяни), а тепер навіть Klimakleber (дослівно “кліматичний клей”, що означає групу екологічних активістів, які приклеюють себе до доріг).

У 1960-70-х роках старою федеральною республікою вже голосно гуркотіли трактори. У 1987 році 20 000 фермерів вийшли на демонстрацію проти уряду Гельмута Коля, а також проти аграрної політики тодішнього Європейського економічного співтовариства під наочним гаслом “Фермери мертві – люди в біді”. Водії вантажівок блокували знову і знову, як, наприклад, у 1984 році, коли вони забарикадувалися на австро-німецькому кордоні біля Куфштайна, спричинивши жахливий затор, що простягнувся аж до Больцано в Італії. А профспілка металургів (IG Metall) протягом 20 років боролася за 35-годинний робочий тиждень, лише у 1984 році страйкувало 70 000 страйкарів – і досягла своєї мети лише на початку 1990-х років.

Антифашистські демонстрації

Протести “проти правих” і “за демократію” також міцно вкоренилися. Хвиля антисемітського розмальовування свастиками синагог по всій країні призвела до потужної реакції громадянського суспільства в 1959-60 роках. З 1968 року антифашистські демонстрації регулярно ставали мішенню заходів, організованих неонацистською Націонал-демократичною партією Німеччини, яка на той час здобула трохи менше 10 відсотків місць у кількох земельних парламентах. Пізніше багато хто протестував проти успіху на виборах правої партії Die Republikaner близько 1990 року.

Смертельне насильство на ґрунті расизму, в тому числі проти гуртожитків для біженців, також було в центрі уваги протестів, в яких вперше відкрито і впевнено брали участь люди з мігрантським родоводом. Кульмінацією грудня 1992 року стала акція “Ланцюги світла” (Lichterketten), яка зібрала 400 000 учасників лише в Мюнхені. А “міграційне літо” 2015 року породило не лише етнічні протести дрезденської ультраправої “Пеґіди”, а й вуличні акції проти ксенофобії.

Знову і знову нитки протесту перетиналися. За часів Коля, у 1983 році, масові протести проти скорочення системи соціального забезпечення поєдналися з новими страйками робітників суднобудівних верфей і сталеливарних заводів.

Рух за мир

Проте рух за мир, спрямований проти модернізації ядерного арсеналу Організації Північноатлантичного договору, затьмарив усе, що відбувалося раніше. Його кульмінація відбулася 22 жовтня 1983 року: сотні тисяч людей утворили живий ланцюг на півдні Німеччини, що простягнувся від Ульма до Штутгарта, а ще сотні тисяч протестували в тодішній західнонімецькій столиці Бонні та в інших містах. Протягом багатьох років учасники руху за мир продовжували протестувати проти розміщення ядерних ракет у невеликому швабському селі Мутланген, де регулярно блокувався військовий склад Сполучених Штатів, аж поки Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності 1987 року не призвів до демонтажу всіх ядерних ракет середньої дальності – як радянських, так і американських – у Центральній Європі.

За часів “червоно-зеленого” уряду Герхарда Шредера, як частина глобального протесту, сформувався ще один рух за мир, спрямований проти агресивної війни США в Іраку в 2003 році. У той же час існував широкомасштабний опір “реформам Хартца” (що походять від комісії на чолі з Петером Хартцом), які намагалися переглянути німецьку державу загального добробуту. Хоча пізніше ці реформи стали причиною економічного підйому 2010-х років, “Хартц IV”, зокрема, завдала шкоди багатьом безробітним і тим, хто залежав від соціальної допомоги.

Профспілки організували дні протесту і відродилися знамениті “понеділкові демонстрації”, які призвели до повалення східнонімецького режиму в 1989 році. У рейнському промисловому місті Леверкузен у 2004 році страйк водіїв автобусів тривав рекордні 305 днів. За часів канцлерства Ангели Меркель рух “Окупуй” та молодіжні протести послідували за світовою фінансовою кризою та “Арабською весною” 2011 року. Профспілкові мобілізації та бурхливий антиглобалістський активізм об’єдналися.

Індикатор потрясінь

Протест завжди був індикатором потрясінь і кризи в суспільстві, як у 1970-80-х роках у Західній Німеччині або в республіках після об’єднання. Останнім часом масштабні та взаємопов’язані трансформації спровокували заворушення в різних країнах, у тому числі прихід до влади популістських, навіть неонацистських і неофашистських, правих. Екологічна та цифрова модернізація Німеччини, з її впливом на медіа та політичну комунікацію, посилює відчуття кризи. Федеральний уряд, часто безсистемний у своїх комунікаційних стратегіях, не допомагає заспокоїти такі настрої.

Деякі з нещодавніх протестів мають підґрунтя в економічних труднощах, які переживає Європа в цілому. Інфляція – насправді нижча в Німеччині, ніж у деяких інших європейських країнах – інтерпретується як ознака обмеженості німецької бізнес-моделі, яка ще не оговталася від економічних наслідків російського нападу на Україну. Нещодавні страйки машиністів поїздів і автобусів лише частково стосуються заробітної плати: вони часто також стосуються умов праці.

У Німеччині панує старий страх занепаду, адже Китай, Індія та США, здається, проносяться повз нас. Ми це вже проходили, як у 1980-х роках, коли японська автомобільна промисловість і каліфорнійські стартапи переосмислювали індустрію для інформаційної епохи. Тоді Німеччина дуже боялася відстати від них.

Загальне благо

Вуличний протест об’єднує соціальні страхи, надії та очікування. Однією з ланок нинішнього ланцюга протестів у Німеччині є їхня широка орієнтація на “статус-кво”: більшість тих, хто виходить на вулиці, не є представниками виключених або безправних меншин. Це радше “соціальна середина” тих, кому є що втрачати: фермери, які побоюються скорочення європейських і національних субсидій, і робітники, які відчувають величезний тиск “гнучкої” економіки, в якій все повинно бути негайно доступним для всіх. Тиск на малі та середні підприємства спричиняється регулюванням, що здійснюється з добрими намірами, необхідними для кліматичної та цифрової трансформації. Однак це зводить з розуму працівників торгівлі, медперсонал та вчителів і заважає їм займатися своєю “справжньою роботою”.

Проте продемократичні демонстрації захищають велике благо – встановлений демократичний порядок від його ворогів. Для Німеччини це добрий знак, що переважна більшість її населення вийшла на вулиці, щоб захистити свою демократичну державу.

Автор: Філіп Гассертпрофесор сучасної історії в Мангеймському університеті. Він є експертом з історії протестів, а також історії трансатлантичних відносин.

Джерело: Social Europe, ЄС

МК

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх