Війна для українців стала тригером травми попередніх поколінь – авторка роману “Забуття” Таня Малярчук. Інтерв’ю

Чому українці в історії майже завжди були в ролі жертви, і як ця травма передається між поколіннями? У США любителі літератури обговорюють новинку на ринку – англомовний переклад українського роману “Забуття” письменниці Тані Малярчук.

Українська журналістка, письменниця та публіцистка, лауреатка кількох українських та міжнародних літературних премій, членкиня українського ПЕН, народилася 1983 року в Івано-Франківську, отримала філологічну освіту у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, з 2011 року живе у Відні.

Роман «Забуття» (2016) про українського історика, політика та дипломата початку ХХ століття, посла УНР у Відні В’ячеслава Липинського отримав літературну премію «Книга року BBC-2016».

В інтерв’ю Голосу Америки Таня Малярчук поділилась історією про те, як одне з найбільших видавництв у США зацікавилось її романом, чого очікує від американського читача, і якою вона хоче показати Україну американцям. Авторка також поміркувала, як нинішня війна пробудила задавнені травми минулих поколінь українців.

Ірина Матвійчук, журналістка Голосу Америки: Таню, вітаю вас із виходом англомовного видання книги. Що для вас означає переклад цього роману англійською? І чому, на вашу думку, американці повинні її прочитати?

Таня Малярчук, письменниця, авторка роману “Забуття”: Бути перекладеним англійською, і щоб книжка з’явилась в одному з найбільших американських видавництв – це справді велика честь. Це також важливо для всієї української культури, тому що українська література стає цікавою.

Україна має дуже багату літературну традицію, у нас є дуже добрі романи, які могли б бути перекладеними і стати популярними у світі. Не знаю, чому обрали саме мій роман.

Я не можу сказати, що це ідеальний роман, він трохи складний і дуже сумний. Це роман про поразку, про те, як бути жертвою впродовж всього ХХ століття.

Переклад англійською – це можливість, щоб дуже велика кількість людей змогли подивитись на ці події, дізнатись більше про Україну, її культуру, її історію, а також про цю війну, зрозуміти, чому українці настільки сильні в їхньому протистоянні.

І.М.: W.W.Norton– це величезне видавництво у США. Як так сталося, що Видавництво Старого Лева змогло продати їм права? І взагалі, чи ви могли б розказати історію продажу прав цієї книжки у США, як вони нею зацікавилися?

Таня Малярчук: Ну я насправді майже не пам’ятаю тих часів, тому що це йшлося якраз про кілька місяців після вторгнення, коли я ще перебувала в страшному шоці від того, що відбулося в країні.

По-друге, в страшних переживаннях за своїх найближчих друзів, найближче коло знайомих. І це паралельно відбувалося насправді з моїм німецьким видавництвом, тому що права на цей роман мало німецьке видавництво Kiepenheuer&Witsch, воно доволі велике в Німеччині. Тобто це велике видавництво говорило з великим видавництвом на рівних фактично.

Вони бачили, що “Забуття” вийшло німецькою, що воно було доволі успішним. Минулого року також в Німеччині і в німецькомовному просторі інтерес до цього роману зріс надзвичайно. Вони продали у 2022 році, мені здається, значно більше книжок, ніж за попередні два роки.

Я запропонувала перекладачку Зеню Томпкінс, вона фактично була полишена з цією роботою сам на сам, я їй дуже мало могла допомогти, тому що я фактично була постійно в поїзді. Торік, 2022-го року я провела в потязі 144 дні, я порахувала. Тобто я жила фактично в поїзді, і досі насправді нічого не змінилося, я вже звикла до такого ритму – постійно потяги, якісь вокзали, сцени.

І.М.: Це ви з книжковими турами їздите?

Т.М.: Ні, це дуже різноманітні події: можуть бути звичайні дискусії якісь наукові, якісь літературні, напівлітературні. Річ у тому, що є дуже небагато українців чи українок, які можуть говорити німецькою мовою. Я виконую якусь таку нав’язану мною самою місію, тому що це найменше, що я можу зробити щодо своїх друзів, які зараз в Україні або ж на фронті.

«Історії, з якими ти виріс, настільки жахливі, що без сміху їх ніхто не буде слухати»

І.М.: На вашу думку, чому саме цю книжку обрала іноземна аудиторія? Що приваблює іноземців в цій темі?

Т.М.: Ну, я думаю просто сама тема. Це така моя коротка історія ХХ століття в Україні з усіма її падіннями (переважно падіннями), з усіма її трагедіями, масакрами, вбивствами, і тим, що з цією спадщиною робити тим, хто вижив, або дітям тих, хто вижив.

Я насправді несвідомо написала роман про міжпоколіннєву, трансгенераційну травму. Я дізналася про цей термін з рецензій на цю книжку. Я йшла наосліп в цю тему, не розуміючи насправді, що я роблю. Я ж кажу, що іноді історії самі говорять за себе.

Звичайно, що великим поштовхом був ще 2014-й рік і Майдан, це теж для мене був етап дорослішання. Раніше я писала тексти сатиричні швидше, такі сюрреалістично-сатиричні, і мені добре було в них, вони не були політичні у класичному значенні.

А це – перший роман, у якому я хотіла справді серйозно взятися за якусь тему і віддатися їй, і більше не вдавати, не грати клоуна, не намагатися бути смішною там, де це недоречно.

Східноєвропейська література загалом, особливо цих «невеликих націй», як казав Кундера – Польщі, України, Чехії, Словаччини, Угорщини, які між великими імперіями перебували – вони взагалі схильні до сатиричної оповіді, коли крізь сльози смієшся на повний голос, тому що твої історії, з якими ти виріс, настільки жахливі, що без сміху їх ніхто не буде слухати. Тобто це єдиний спосіб насправді розповісти про них. І я у такий спосіб насправді це робила, я так і розповідала.

“Забуття” – це перша книжка, де я відмовилася від цього захисного сміху, а просто спробувала серйозно, спокійно говорити про речі, які мене турбують.

Я хотіла розповісти первісну історію В’ячеслава Липинського, це мав би бути такий історичний фікшн, хоча я дуже серйозно ставилася до фактів і намагалася максимально їх відтворити, його історію життя.

Але врешті з’ясувалося, що я не можу обійтися без якогось свого альтер его, щоб розповісти цю історію. І десь після якихось десяти сторінок я раптом зрозуміла, що я мушу ввести іншу лінію, як бачите, іншу часову лінію – умовного теперішнього.

Це якраз те, що я насправді ненавиджу в інших романах, коли переривається нараторська лінія. Я б хотіла написати історію від початку до кінця і не переривати її, але не вдалося мені, тому що говорити про українську історію від початку до кінця неможливо без цих переривань. Вона повна цих обривів, знищень, чорних дір, які вже неможливо нічим заповнити.

Цікаво, що в першій рецензії на цей роман у США, у виданні The Atlantic, авторка цієї рецензії написала, що це «ексгумація минулого».

Мене дуже вразив цей образ, надзвичайно, тому що вона повністю має рацію. Це не спроба повернути минуле, не йдеться про відновлення якоїсь пам’яті, бо цю пам’ять неможливо відновити, це справді як копання в такому масовому похованні. Тому що історії всіх цих людей, про кого я написала в книжці, їх вже не повернути ніяк, ніяким чином не зробити своїми, вони пропали в цій безодні насильства і забуття. В цих еміграціях…

Це ж історія також і про українську еміграцію, фактично, першу політичну імміграцію з України, і це неможливо повернути, це ексгумація, це наша історія.

«Тим, хто був в історії на боці загарбників, важко зрозуміти позицію жертви»

І.М. Авторка, яку ви згадали, це американська журналістка Джуді Шулівець у виданні The Atlantic. Вона назвала свою статтю з описом вашої книжки “Історія зомбі переслідує Україну”. Як вам назва цієї статті?

Т.М.: Я думаю, це не вона називала цей текст. Тому що напевно в них є якісь люди, які відповідають за максимально вражаючі назви. Але я вважаю, що всіляко добре, якщо це зацікавить. Вони ризикнули, це ризиковано насправді було трохи, але я не маю нічого проти.

Мені цікаве інше прочитання цього роману, нехай. Я не знаю і уявлення не маю, як американці виходячи зі свого досвіду реагуватимуть на історії так званих “проклятих” східноєвропейських націй, які стільки пережили протягом ХХ століття. Вони не мають цього досвіду, у них швидше досвід такої (хочемо чи не хочемо) імперської нації.

Хоча, звичайно, всередині США дуже багато різних ідентичностей, і дуже багато також є українських людей, але загальнонаціональна в них швидше імперська, і дуже важко напевно таким.

Так само і німцям, наприклад, дуже важко. Тим, хто був в історії швидше на боці загарбників, на боці тих, хто агресував щодо інших, тим дуже важко насправді зрозуміти позицію жертви.

А ми, українці, попри різні, зокрема, і чорні сторінки в українській історії, де українці теж були і злочинцями, але загалом наша ментальна травма – це буття жертвою.

І.М.: Ну і велика різниця є те, що Америка – це країна емігрантів, зокрема, тут є багато афроамериканців, які в принципі мають в історії дуже складну сторінку якраз щодо буття жертвою.

Т.М.: Мене зараз цікавить, наприклад, читати саме афроамериканську літературу зі США, їхню позицію, їхній крик, про це звільнення, про намагання пояснити білій людині американській про те що ти – біла людина і є моєю в’язницею, ти ж мене і пригноблюєш, ти навіть цього не розумієш. Тобто без усвідомлення цього.

Найважче насправді прийти до усвідомлення, що ти або привілейований відносно когось, або що тебе пригноблюють. Тому що зрозуміти що ти є жертва – це так само нелегко.

Можна десятиліттями жити і не розуміти цього. Я знаю навіть на рівні приватних історій багато такого, коли ти бачиш історію якоїсь жінки, яка однозначно є жертвою її сім’ї, над нею знущається чоловік, а вона сама цього не усвідомлює.

Перші казочки бабуся розповідала про Голодомор

Я виросла з історіями про Голодомор, наприклад. Це були перші казочки, зауважте, казочки, які мені розповідала моя бабця. Я ж з 5-6 років знала, як вона там ішла якоюсь вулицею і дивилася маленькою, як навколо падали спухлі від голоду люди. І я це сприймала як щось абсолютно нормальне, як щось таке, як частина мене, частина моєї руки, ці історії були завжди.

Я ніколи не задумувалась навіть над тим, що це – не окей, коли мільйон людей вмирають від голоду, що можна насправді не дозволяти цього зробити, що можна повстати проти цього гноблення, проти цього насильства.

Перша позиція боротьби це – розуміння своєї ролі, розуміння, що ти був жертвою, і тільки тоді ти можеш скинути з себе цю роль.

І.М.: Сполучені Штати, можна сказати, масово пізнали Україну у 2022 році, коли пересічні американці вже могли сказати, що це окрема від Росії країна, що там є люди зі своєю традицією, мовою і так далі, і чогось вони хочуть Європу. Ви писали книжку про минуле. Як “Забуття” переплітається з тією історією, яку проживає Україна сьогодні?

Т.М.: Ця книжка – це такий пресіквел або пріквел (як вони називають англійською мовою) – це коли ти дивишся в цю книжку і робиш все для того, щоб не сталося того, про що я в ній писала, щоб історія не повторилася в такій жахливій своїй, в якісь найжахливішій формі.

Тому що події 2022-го року надзвичайно схожі, суголосні тим подіям, які були в 1917-1918-1919 роках, ну до встановлення радянської влади в Україні.

Ясно що воно тривало довше, в тодішній Україні взагалі не було політичної традиції. Надзвичайно мало було людей, які взагалі розуміли, що вони роблять, які мали досвід політичної боротьби, політичної чи державницької роботи. Люди заможніші насправді, таких надзвичайно мало було.

Був надзвичайно сильний ворог і надзвичайно низька підтримка Європи і світу взагалі у цій боротьбі. Я так собі думаю, що це три такі найважливіші пункти, чому Україна тодішня не змогла встояти.

А 2022-й рік – це якесь таке дзеркальне повторення тих часів, тобто той самий виклик, та сама небезпека. Мені здається, що ми перейшли її… Я тут кажу “ми”, хоча я з 2011-го не живу в Україні. Але я настільки зв’язана з культурним середовищем українським зараз, що я не можу навіть сказати “я”, і наскільки деперсоналізувалася, що аж страшно.

Отже, мені здається, що найгірші якісь небезпеки минули, по-перше, тому що світ нарешті побачив, що Україна має шанс на існування, що вона заслуговує на те, щоб бути звичайною демократичною країною в межах своїх кордонів. Тобто її підтримка значно більша. Це буде ключовим, по-моєму, у найближчому майбутньому. І також згуртованість і розум українського політикуму.

Основною метою є показати нормальність українців

І.М.: Знаєте, коли ми робили сюжети про книжки у Сполучених Штатах, я неодноразово чула, коли говорять, що аби англомовна українська книжка стала популярною, про неї мають говорити. Не достатньо просто перекласти і викласти в магазин. Про цю книжку мають писати книжкові огляди відомі ЗМІ, письменники мають їздити з книжковими турами по країні.

Про ваше “Забуття” написали кілька відомих ЗМІ, зокрема, The Atlantic, The New Yorker, NPR – це дуже велика справа. Таке враження, що це з’являється, Україну починають бачити в іншому сегменті – в літературному. Яку Україну ми показуємо американцям через вашу книжку?

Т.М.: Ну я не знаю, як через цю книжку. Я її 2016-му написала, після того часу я напевне двічі чи тричі померла і переродилася наново.

Мені здається, що загалом те, що вони бачать – це просто нормальних людей: нормальних, модерних, розумних, адекватних європейців. Це було би моєю основною задачею і мрією.

Знаєте, після сотень виступів, коли я говорю з якимись німецькими істориками, політологами або літераторами про Україну чи про майбутнє Європи, мені деколи здається, що основною моєю метою насправді є (це дуже скромна мета) – просто показати свою нормальність. Що ми – нормальні співбесідники. Такий якийсь мій скромний вклад.

Насправді це не само собою зрозуміло, тому що є дуже багато стереотипів, пов’язаних з Україною. А коли якесь суспільство взагалі нічого не знало про цю країну, дуже легко туди зайшла російська пропаганда. То ж них якісь свої образи виринають у свідомості (про українців), це або якісь банальні, або страшні речі.

І на цьому тлі вийти і сказати, що я нормальний, дуже важко. Вони не довіряють, дивляться на нас трошки як на якихось таких напівварварів.

І.М.: Через призму Радянського Союзу?

Т.М.: Ну так. Я думаю, тут багато є причин, багато можна про це говорити, але загалом ці стереотипи дуже живучі, особливо про корупцію, наприклад, про націоналізм. Те, де ти мусиш постійно виправдовуватись, доводити: “Та ні, я нормальна, я ніяка не націоналістка, а що ви маєте на увазі під націоналізмом?”. І починається.

Мені у Швейцарії, наприклад, говорили після одного заходу, мовляв, ну добре, нам дуже боляче дивитися на все, що зараз відбувається, це несправедлива війна, і Росія винна. Але слухайте, вся ж дитяча порнографія йде з України.,

І я просто… Ну ти просто такий обеззброєний стаєш повністю, не розумієш, звідки в них така інформація взагалі, і що ще людина може собі придумати.

Для них це основний привід не сприймати Україну серйозно, не допомагати їй – ось ці стереотипи. Це надзвичайно живуча річ, тому я вважаю, що немає сенсу з ними боротися в жодному разі.

Але є сенс працювати на щось позитивне, щось творити, створювати нові сенси, нові дискурси, нові контексти, ну і нові тексти звичайно, хто має на це силу і хто здатний зараз, у цей час, писати текст, який можна дочитати до кінця і не збожеволіти від того болю, від тих історій, які ти там прочитаєш.

Моє завдання швидше – пропагувати українську літературу. Мені більше йдеться про те, щоб нагадувати постійно, що ми не – нізвідки, що в нас є своя традиція, що є Тарас Шевченко, є Леся Українка, є Франко, є Коцюбинський, ти говориш про них кожного разу.

Мене 100 разів питали, що я думаю про Пушкіна за ці два роки, більше ста разів. Але ніхто не питав мене про Тараса Шевченка чи Лесю Українку.

Коли музей Сковороди знищила російська ракета біля Харкова, то багато, наприклад, німецьких газет написали про Сковороду, але вони не могли його процитувати, бо Сковорода не перекладений німецькою мовою (а якщо перекладений, то тих книжок не знайдеш ніде).

Тобто я думаю, що завдання таких як я, які не є безпосередньо на фронті або в Україні під ракетами, хто знає трохи іноземні контексти – популяризувати, робити все для того, щоб видимою ставала українська культура, український голос загалом.

«Традиція не бачення України має давнє коріння»

І.М.: Ви зачепили цікаву тему. Справді, українську історію за кордоном, особливо у США, за нас дуже довго розповідали росіяни через своє розуміння історії, або як вони бажають її розуміти.

Ви багато розповідаєте світові про Україну. І зараз якраз це вікно відкрите, коли іноземці готові чути Україну, тому що до 2022 вони не дуже її чули.

Т.М.: Вони не хотіли нас слухати. Вони удавали, що вони чують нас, але вони не слухали.

І.М.: На вашу думку, чи українці достатньо роблять для того, щоб скористатися цим відкритим вікном, коли їх готові чути закордоном. Тому що воно ж не буде довго відкрите. Ми вже бачимо зараз, що воно вже потрохи стає менше.

Т.М.: Ну дивіться, ми теж не можемо стрибнути вище голови своєї. Я вважаю, що кожен робить те, що він може, і трохи більше. Я живу за таким принципом.

Всі мої колеги, які зараз в Україні, вони теж постійно роблять те саме – вони говорять, їздять, вони присутні, вони дуже багато роблять. Чи ви маєте на увазі критику уряду?

І.М.: Я маю на увазі, що Сковорода досі не перекладений німецькою.

Т.М.: Так, але ви не думайте, що це тільки проблема в фінансуванні. Надзвичайно важко знайти видавництво, яке б цим зацікавилося.

Не тільки в грошах справа. Щоб видати книжку, потрібна зацікавленість другої сторони, потрібно видавництво, яке справді хоче перекласти цього Сковороду, яке хоче його взяти в свою книжкову програму, стояти за ним, хотіти його просувати, говорити про цю книжку і так далі.

А просто взяти гроші і видати – таких охочих, звичайно, багато, але ці книжки потім не присутні ніде, вони не стають фактом конкретного літературного процесу.

Тому не тільки проблема у фінансуванні, насправді потрібні живі контакти. Ось! Я на власному досвіді вже розумію, що чим більше ти говориш з ними, наприклад, я говорю тільки про свій німецькомовний простір, де я трохи краще орієнтуюся, ти їм розказуєш перший раз, другий раз, третій, четвертий раз, і лише тоді вони кажуть: “Ну добре, надішли мені щось”. І от так починаються далі розмови. Причому вони дуже складні.

Це небажання, нерозуміння взагалі, що українська література заслуговує бути присутньою у великих видавництвах, воно теж має свою традицію, і ця традиція тягнеться теж з Радянського Союзу.

Мені розповідали про Німеччину, наприклад, що німецькі видавництва не хотіли видавати українських дисидентів, того ж Стуса не хотіли видавати. Вони казали, а навіщо нам ще одного, якщо ми вже маємо Солженіцина.

Вони вважали, що цим вони вже покрили дисидентство Радянського Союзу, видавши книжку Солженіцина. І вони не хотіли дратувати Москву, видаючи українських дисидентів. І є навіть конкретні відповіді цих видавництв такого змісту.

І мені надзвичайно сумно і страшно це усвідомлювати, що ця традиція не бачення України має давнє коріння. І в цьому сенсі теж дуже важко переламати цю традицію.

Але знаєте, мені здається, що це моє покоління – це те, яке насправді зараз тримає на собі цю війну – це такі сорокалітні, мені здається.

Це такі прекрасні всі люди, я не знаю, звідки вони взялися, але вони чудові, розумні, з відчуттям свободи, з відчуттям смаку, начитані. Я думаю, що це насправді майбутнє таке, я бачу тут майбутнє.

І.М.: Коли українські письменники почнуть приїжджати до Сполучених Штатів і розповідати про те, що Україна й українська література має право бути присутньою на полицях магазинів. Що потрібно зробити, щоб вони сюди їхали? Це питання фінансів?

Т.М.: Ні, має бути зацікавлення іншої сторони, і тут не йдеться про українську діаспору у США. Мені здається, що багато заходів відбувається зараз лише в таких вужчих колах, які для української діаспори.

Мене, наприклад, цікавить насправді не українська діаспора, вони й так все розуміють і все знають. Їм не треба зайвий раз пояснювати, хто такий Тарас Шевченко. Мене більше цікавить саме американське суспільство, коли воно буде хотіти мене бачити або іншого українського автора. Вони мають хотіти цього.

І.М.: А ваше видавництво не запрошує вас у книжковий тур?

Т.М.: Це обговорюється зараз, але ми ще не знаємо. Тут багато складових. Також те, що я боюся літати, це також одна з них. Але я поборю цей страх. Скільки вже страхів за ці два роки я поборола, то думаю цей – найменший із них.

Ну воно повинно мати сенс. Якщо я бачитиму, що це потрібно зробити, то я полечу.

У березні ця книжка виходить в Ірландії. Я буду в Дубліні. Тому, як бачите, треба ще буде трохи в англійській повправлятися.

І.М.: Яку книжку українських сучасних авторів ви б порекомендували до перекладу англійською мовою? Хто з сучасних авторів повинен бути перекладений, на вашу думку?

Т.М.: Та їх багато! Останні, що вийшли, наприклад, “Позивний для Йова” Олександра Михеда, “Писати війну” Ганни Улюри, це все есеїстичного типу.

Ще Артем Чех “Точка нуль” – я знаю по-німецькому перекладу, що її дуже добре розуміють іноземці. Артем Чапай мені подобається, Оксана ЛуцишинаВікторія Амеліна, звичайно.

Є дуже багато поезії, про яку варто говорити. Наприклад, остання збірка Артура Дроня звичайно сильна “Тут були ми”. Він – молодий солдат з Карпат. Я дуже рекомендую цю книжку, надзвичайно сильна поезія.

Галина Крук з поетів, Катерина КалиткоІрина ЦіликГаська ШиянСофія Андрухович, та їх нескінченна кількість насправді. Це таке моє покоління.

«Головне – завершити війну, а література з’явиться»

І.М.:На завершення нашої розмови спитаю про майбутнє. Я знаю, що ви зараз не пишете, що війна на вас вплинула.

Т.М.: Пишу короткі тексти і переважно німецькою мовою.

І.М.: Чи є засіб вас повернути до літератури?

Т.М.: Я повернуся до літератури, звичайно, коли війна закінчиться. Мені деколи сниться, що я пишу, це дивно.

Насправді я не є людиною, яка любить писати. Я ненавиджу процес писання, це завжди дуже тяжкий процес, процес народження, Господи, два-три роки – це мука насправді.

Я заздрю тим письменникам, які з радістю сідають кожного ранку за стіл. В мене так не відбувається. Це завжди біль, завжди перестрибування через себе.

Для мене писання – це швидше процес думання. Я думаю, коли пишу. Я тільки тоді починаю думати. І кожного разу це по-новому, кожного разу потрібно по-новому складати цілий світ.

Тому що те, як я собі придумала, наприклад, як в “Забутті”, так вже не може бути в наступному романі. Мені хочеться абсолютно чогось нового, і я вже інша, вже багато часу минуло.

Мені сниться деколи, що я пишу, іноді мені сняться навіть вірші. Причому деякі з них я запам’ятовую і вранці записую. Це зазвичай якісь два речення. Наприклад, один одне з них було “Вночі квіти нарешті можуть відпочити від бджіл”.

Головне – завершити війну, а література з’явиться.

І.М.: Ваше “Забуття” – про передачу травми поколінь. Напевне, про нинішню війну також буде книжка – про передачу цієї нової травми. Адже це травма не лише втрати людей, це також дуже сильна психологічна травма.

Т.М.: Це тригер. Так, надзвичайно великий. Я про це, до речі, тільки тепер подумала. Раніше я так це не сприймала, що це для нас ще й тригер у тому сенсі, що є дуже багато подібного, навіть з 1920-ти роками, з подіями Другої світової війни, подіями УПА, визвольного руху, він закінчився поразкою страшною.

І після кожної такої поразки приходять страшні репресії, фактично, геноцидального типу. Бо як інакше назвати навіть після Другої світової війни сотні тисяч депортованих людей у найстрашніший спосіб до Сибіру або в російську глибинку?

І от зараз той самий треш, знову цей самий виклик, той самий агресор, той самий ворог прийшов і вбиває. Можливо, це ще і додало до цього шоку.

І.М.: Можливо, Ваша книжка для американців стане також оцим попередженням, чому не можна програти цю війну? Бо зараз дехто говорить про необхідність перемовин з Росією, що потрібно домовлятися, бо бракує грошей на війну. А ви в книжці пишете про травму.

Т.М.: Так, бо якщо ти дивишся спокійно на те, як агресор вбиває, знищує чи пригноблює укотре свою жертву, яка намагається звільнитися, то ти стаєш співучасником насправді, навіть якщо ти дивишся просто, нічого не робиш. Таким чином і продовжується зло, таким чином воно йде далі, не зупиняється.

Для справжньої свободи потрібно кілька речей: потрібно не бути жертвою (тобто припинити бути жертвою), потрібно не нападати (перестати буде агресором), ну і потрібно перестати просто дивитися. От коли ти просто спостерігаєш за несправедливістю, яка чиниться, і нічого не робиш, то ти співучасник цього зла.

Ірина Матвійчук

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх