ЦИФРОВА IСТОРIЯ АБО DIGITAL HISTORY

Цифрова історія (digital history) – сучасна назва напряму, який розглядає теоретичні та практичні питання переведення пам’яток історико-культурної спадщини в цифровий формат і публікацію результатів оцифровки в Інтернеті.

По суті, цифрова історія фактично це історіографічний напрям досліджень, що відповідає за розробку теорії і практики цифрових публікацій. «Цифрова історія» (хоча такий переклад і викликає критику) сьогодні часто розглядається як специфічна сфера обробки історичних джерел для їх адекватного застосування (подання) в сучасних медіа переважно онлайн, наприклад, Zotero, Omeka, ScholarPress.

Вперше термін Digital history прозвучав у 1997 році, коли американські дослідники Е. Ейерс і У. Томас заснували Virginia Center for Digital History (VCDH) при університеті Вірджинії. Хоча один з перших розробників цього напряму – Р. Розенцвейг відкрив Center for History and new Media (CHnM) в університеті Дж. Мейсона ще в 1994 р.

Різноманітність форм подання історичної інформації – джерел, літератури, довідників, бібліографії – в цифрових форматах висуває низку серйозних дослідницьких і джерелознавчих питань.

Перше і, на нашу думку, найсерйозніше: чи можливо користуватися електронними публікаціями в тій мірі, як і оригінальними документами з метою наукового дослідження?

Різноманіття можливостей використання цифрових форматів (від простих сайтів до додатків для мобільних пристроїв) в освіті не викликає питань. Звертаючись до тих же публікацій, але в якості дослідника, виникає ціла низка складних питань, адже маємо різницю в оцінці/критиці джерела «цифрового» від критики джерела «аналогового».

Найголовніше питання про автентичність походження документу також викликає складнощі в його оцифруванні. Хто і як повинен встановлювати «знак якості» на перекладений в електронний формат документ: архів, сканувальник, видавець? Чи зможе бути такий «знак якості» стійким до підробок? Чи потрібно створювати майстер-копію для спеціального зберігання? І подібні питання збільшуються, тільки починаєш серйозно замислюватися над подальшими можливостями, так само як і складнощами переходу в цифрову епоху.

Наступне питання: які особливості характерні для постійних (ісконних) цифрових документів (born-digial). Чи однозначним варіантом буде проведення історичних досліджень, лишень спираючись на публікації без оригіналів, що зберігаються в архівах?

Нова технологічна пропозиція створює ще гострішу проблемну ситуацію. А саме: чи може цифровий формат розширити аналітичний інструментарій дослідника. Згадуючи про оцифровані джерела або книги, вважається, що до них легко можна отримати віддалений доступ. Це – безперечна підмога, але чи існують інші можливості для розширення або автоматизації дослідного арсеналу? Наприклад: звертаємо увагу на вже існуючий проєкт: «Синайський кодекс», який існує цілком виключно в цифровому онлайн-варіанті, а в дійсності розкиданий по різних сховищах від Лондона до Санкт-Петербурга; або проєкт з оцифрування фондів Комінтерну або інтербригад в РГАСПИ чи газети «Правда». Такі приклади висувають питання технологічних викликів, адже для історичних потреб гостро необхідні нові стандарти публікації історичних документів, а також необхідне узгодження потреб істориків з діючими стандартами цифрових форматів (META-дані, microопис та ін.). Виникає також питання про особливості оцифрування складових джерелознавства та археографії.

І ще одне. Чи здатна історична професійна спільнота формувати попит на цифрову продукцію і брати участь в її розробці, вдосконаленні та наповненні. Отже, відповіді залежать від сентенції – чи вписуються професійні потреби істориків в сучасний порядок денний цифрової епохи? Або поки спільнота займає захисну позицію, цифрова продукція орієнтується лише на освіту і розваги, але не на потреби історичних досліджень. Звичайно, ніхто не має права відповідати за всю спільноту, але складається враження, що зволікання може спричинити істотне відставання історичних досліджень, особливо тих, що спираються на вітчизняні матеріали.

Відповіді на ці питання дозволять зробити обґрунтований висновок про те, чи залишаться історичні матеріали віртуальною реальністю, щось на кшталт історичних реконструкцій в SecondLife, або зможуть стати основою дослідницької практики.

До згаданих питань слід додати також історичну інформатику – e­History – напрям, що застосовує компьютерні технології в обробці історичних джерел. У західних країнах ці два поняття – e-History та Digital History стали взаємозамінними.

Цифрова історія була спрямована переважо на формування цифрової інфраструктури (оцифрування матеріалів фондів бібліотек, музеїв й архівів), а також на розвиток онлайнових інтерактивних комунікацій – історико-орієнтовних тематичних сайтів. Водночас історичну інформатику застосовують із застосуванням компьютерних технологій в історико-аналітичних цілях. Тобто, за допомогою цифрових технологій Digital History зберігає і популяризує історичні знання, а е-History зосереджена на їх генеруванні, залишаючись суто прикладною галуззю історичної науки.

Отже, цифрова історія дозволила вивести історичне знання на новий публічний рівень. Десять років тому П. Артур виокремив кілька складових Digital History: реконструкція музейних об’єктів за допомогою технології 3D-моделювання і застосування ГІС (географічних інформаційних систем) для репрезентації історичної інформації на картах; розробка довідкових інтернет-ресурсів (енциклопедій, атласів і словників), відкритих до редагування користувачами; застосування інтерактивних форматів подачі історичної інформації з використанням ігрових елементів; створення «соціальних медіа», що передбачають широку участь користувачів глобальної Мережі у формуванні і розвитку колективних інтернет-ресурсів.

Поступово розширився технологічний спектр реалізації цифрової історії, а в науково-освітній сфері історії цифрові технології набули самостійного значення. Найвиразніше така тенденція виявилась в музейно-виставковій діяльності, що не є випадковим, оскільки сам термін Digital History зародився не серед істориків – дослідників і викладачів, а серед фахівців, що працюють над IT-додатками в музеях, архівах та інших центрах збереження культурної спадщини.

Впровадження цифрової історії у традиційний музейний простір було зроблено з метою занурити музейний предмет в історичний контекст за допомогою мультимедійних технологій, а також затушувати пробіли в експозиціях. Для цього в музейну експозицію почали вводити електронні тачскрини с візуалізованою історією об’єкта, 3D-моделі артефактів, голографічні і мультимедійні проекції із відтворенням елементів історичного простору, цифрові засоби для доповнення реальності та багато іншого.

Тим не менш цифрова історія в музейній сфері залишається лише пізнавальною виставковою компонентою допоміжного характеру. Оскільки непродумане використання мультимедійних технологій несе багато ризиків: руйнування ідейної цілісності експозиції, нівелювання її аутентичних складових тощо. З часом стало зрозумілим, що завдяки цифровим і мультимедійним технологіям можна створити принципово новий експозиційний простір. Наприклад, проєкти «Україна – моя країна», або виставка картин видатного художника Івана Марчука.

Важливим досвідом таких експозицій є те, що в центрі музейного показу перебуває історичний експонат, а основою мультимедійної експозиції є історична подія та її технологічне і дизайнерське оформлення.

Отже, Digital History – це історичний наратив у вигляді високотехнологічної форми, однак у ній, тобто в цифровій історії, все ж таки знання про минуле відіграє ключову роль, а цифрова обгортка служить його вдосконаленій репрезентації.

Таким чином, публічна історія / Public History – відносно новий напрям досліджень, мета якого – адаптувати історичні знання до потреб людини. Беручи участь у створенні інформації, історичних романів, кіно, серіалів, відеоігор, костюмованих вистав, реконструкцій, в оформленні міст тощо, публічна історія виводить традиційну науку за межі університетів і академічних проєктів.

Публічна історія говорить про те, що відтворювати минуле в повній точності, аж до дрібниць – неможливо, точно так же, як неможна реконструювати з нього все, що заманеться. Публічна історія робить історію привабливою для широких мас. Міждисциплінарна за своєю суттю, вона межує з теорією комунікацій, культурологією, політологією, мистецтвознавством тощо.

Публічна історія оживляє минуле. «Оживити» минуле вдалося, наприклад, у Британському музеї, де світову історію переказали, виставивши тисячу предметів з різних часів. Перед цим вчені провели копітку наукову роботу з відбору артефактів. Але тільки завдяки оригінальній подачі ця робота не залишилася лежати мертвим вантажем в архівах, а потрапила на загальний огляд.

За що ми любимо історію в творах мистецтва? Чому минуле для нас настільки привабливо? На це питання в одному зі своїх інтерв’ю відповів професор Манчестерського університету Джером де Гру. Він стверджує, що справа в ностальгії, причому найчастіше мова йде про уявну ностальгію: людина спостерігає ситуації з минулого, в якому фізично ніколи не була. Люди готові платити гроші заради можливості опинитися в минулому і відчути себе щасливими. Важливість колективної пам’яті полягає в тому, що розколота або кризова пам’ять, фрагментація образу минулого створюють загрозу соціокультурній і політичній єдності й ідентичності.

До подолання згаданих проблем може бути долучена і публічна історія. Публічна історія охоплює велике практичне поле і пов’язана з музеями, заповідниками, пам’ятниками і пам’ятками, архівами, владними установами тощо. Однак у вітчизняній науці і управлінській практиці публічна історія поки що не сформована в якості концепту.

Особливе місце публічна історія посідає у справі боротьби з фальсифікацією і переписуванням історії, розчаруванням і стомленістю від постійної зміни історичних парадигм впродовж одного-двох поколінь сучасників та ін.

Цікавим і менш відомим фактором в публічній історії є урядова підтримка відповідних проєктів. У першу чергу тих, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища депресивних територій. На хвилі деіндустріалізації місцеву історію і культуру використовують як основу ребрендінга територій, що підвищує їх туристичну привабливість і сприяє економічному зростанню.

Нагадаємо, що публічна історія перетинається з цифровою історією, чиїм завданням є розширення доступу до інформації, залучення громадян до створення історичного знання, широка публічна презентація історії. Прикладом такої діяльності є один з проєктів залучення громадськості до ініціативи «безсмертний полк» – створення інформаційної бази зі спільним доступом для вшанування учасників і жертв війни. Реалізовано низку проєктів з увічнення пам’яті жертв Голодомору та ін.

У світі вже діють організації і центри публічної історії – Каліфорнійська рада пропаганди історії, Канадське національне історичне товариство, Національна рада публічної історії, Група публічної історії Канадської історичної асоціації, Ресурсний центр публічної історії тощо.

Зазначені організації визначають шляхи розвитку публічної історії: ведуть діалог з урядами й громадськістю, проводять теоретичні дослідження, видають періодику, проводять комунікативні заходи, розробляють програмні й методичні документи, сприяють підготовці фахівців з популяризації публічної історії.

Людмила Д. Чекаленко. ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України». «Публічна історія: виклики ХХІ століття»: монографія. Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2021. 272 с. https://drive.google.com/file/d/1_fNo2Mr8PsWk599f9pU41lxUwDPPBuMF/view?ts=65983567.

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх