США згуртували світ, щоб допомогти українцям. Чи справді американці збираються залишити їх напризволяще?
Я пишу ці рядки, перебуваючи у Варшаві, за 170 миль від кордону Польщі з Україною. Лінія фронту, де зараз воюють і гинуть українці, знаходиться ще за 450 миль. Іншими словами, не так вже й далеко. Довгий день в дорозі. Я перебуваю в межах досяжності російських ракет, тих самих, які стільки разів за останні два роки влучали в Київ, Одесу та Львів.
Десятки мільйонів інших людей – поляків, німців, румунів, фінів, естонців, шведів, словаків, литовців, чехів, латишів, норвежців – також знаходяться в зоні досяжності російських конвенційних ракет, незалежно від того, чи запускаються вони з білорусі, підконтрольних росії частин України або з самої росії. Звісно, будь-хто в Європі також може потрапити під удар російської ядерної зброї, про що так часто люблять нагадувати російські телевізійні пропагандисти. Дмітрій Мєдвєдєв, колишній президент росії, в останні місяці погрожував Польщі втратою її державності, погрожував Швеції і Фінляндії ядерними і гіперзвуковими ракетами, а також заявляв, що країни Балтії все одно належать росії.
Здебільшого можливість російської агресії нікого не зачіпає і нічого не змінює. Ніхто про це не говорить. Життя продовжується у звичному режимі. У Фінляндії та Румунії триває підготовка до президентських виборів. У Німеччині страйкують фермери. У Литві проходить міжнародний фестиваль світла.
Як тільки українці почнуть програвати, все зміниться. Протягом останніх кількох місяців західні оглядачі розкидалися словосполученням «патова ситуація», так ніби російське вторгнення в Україну застигло в якомусь тупому, перманентному стані стагнації. Насправді ж поле бою динамічне. Лінія фронту постійно змінюється, і ці зміни, як матеріальні, так і психологічні, починають грати на користь росії. Українці такі ж хоробрі, як і рік тому, і такі ж інноваційні. Нещодавно їхні безпілотники, серед інших цілей, вразили російську нафтобазу під Санкт-Петербургом, за сотні кілометрів від України. Не маючи власного флоту, вони відтіснили значну частину російського Чорноморського флоту від своїх берегів. Але на землі, в південній і східній частинах своєї країни, вони нормують боєприпаси. У них ніколи не було достатньо ракет і набоїв, а зараз вони ризикують залишитися взагалі без боєприпасів для продовження бойових дій.
Якби їхня лінія фронту різко змінилася не на користь України, жахливе насильство само по собі викликало б хвилю шоку по всій Європі. Окупація росією більших територій продовжила б означати те, що вона означала протягом останніх двох років: камери тортур, спорадичні арешти і тисячі викрадених дітей. Але ще глибша, ширша хвиля шоку буде викликана зростаючим усвідомленням того, що Сполучені Штати є не просто ненадійним союзником, а несерйозним союзником. Дурним союзником. На відміну від Європейського Союзу, який колективно витрачає на Україну більше грошей, ніж американці, але поки що не може виробити стільки ж зброї, США все ще мають боєприпаси і зброю, які можна відправити. Зараз Вашингтон стоїть на порозі відмови від цього, але не тому, що Білий дім змінив свою думку.
Наближення кінця американської допомоги Україні не є політичним рішенням. Протягом двох років адміністрація Байдена успішно керувала міжнародною коаліцією, яка надавала Україні не солдатів, а військову допомогу. Офіційні особи скликали регулярні зустрічі, консультувалися з союзниками, залучали військову підтримку з усього світу. Більшість у США продовжує підтримувати Україну. Більшість в обох палатах Конгресу також підтримують Україну. Кажуть, що Сенат вже майже готовий прийняти відповідне законодавство. Але зараз, з причин, які стороннім неможливо зрозуміти, меншість республіканських членів Конгресу в пориві політичної злості готується все це перекреслити. І їм це може вдатися.
До цього моменту призвело багато різних поганих рішень. Рішення колишнього спікера Палати представників Кевіна Маккарті минулого літа викреслити Україну з великого бюджетного законопроєкту було першим. Дивна ідея пов’язати допомогу Україні з суперечливими змінами в імміграційному законодавстві та прикордонній політиці США була другою в черзі. Бюлетені, подані виборцями в Айові та Нью-Гемпширі, вивели Дональда Трампа на, здавалося б, нестримний шлях до номінації на президентську посаду від республіканців: телефонні дзвінки Трампа до сенаторів-республіканців із закликами «вбити» закон «Україна-і-кордон» раптом стали мати значення. Його мотиви відверто егоїстичні: він хоче, щоб американо-мексиканський кордон залишався в хаосі, щоб він міг використовувати це питання у своїй передвиборчій кампанії. Він не хоче, щоб Байден отримав вигоду від будь-якого передбачуваного рішення або прогресу. І йому байдуже, якщо в результаті в України закінчаться боєприпаси.
Для зовнішнього світу жодна з логік, що стоять за цими рішеннями, не має сенсу. Все, що вони бачать, – це те, що американська політична система була захоплена і виведена з ладу радикальною, проросійською фракцією на чолі з Трампом – опальним екс-президентом, який використовував насильство і обман, щоб залишитися на посаді.
Покинувши Україну напризволяще, в припадку політичної некомпетентності, американці погодяться на смерть ще більшої кількості українців і подальше руйнування країни. Ми переконаємо мільйони європейців, що нам не можна довіряти. Ми також надішлемо послання росії та Китаю, зміцнивши їхнє часто висловлюване переконання, що США є деградуючою, вмираючою державою. Менше року тому, коли Байден здійснив свій несподіваний візит до Києва, США демонстрували впевненість і єдність як лідер функціонального альянсу. Тепер, раптово, ми цього не робимо.
Обрані законодавці не отримують так багато можливостей, щоб реально вплинути на світ. Але саме зараз дії лише кількох республіканців у Конгресі можуть допомогти зупинити низку поганих рішень від переростання в ще гірші. Це їхній шанс знову зробити Америку серйозною. Чи вистачить їм сміливості ним скористатися?
Енн Еплбаум для The Atlantic
