ПОГЛЯД В МИНУЛЕ

Звинувачення істориків. Покарання.

17 трав. 1944 р. датований меморандум директора Українського філіалу Інституту Маркса-Енгельса-Леніна при ЦК ВКП(б) (читай: Інститут історії партії при ЦК Компартії України – філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС) Ф.Єневича «Про недоліки в роботі Інституту історії України Академії наук УРСР». У документі стверджувалося, що історики, поборюючи соціологічні схеми школи М.Покровського, впали в іншу крайність. Замість виокремлення найістотніших фактів в історії України співробітники, мовляв, брали буквально всі факти, обмежуючись поверховим описом, за яким не видно основного, вирішального в історії України.

Установі закидалися важливі хиби або недостатнє висвітлення певних проблемних питань, а саме:

1) зовсім не висвітлена політична історія до часів Київської Русі;

2) невпорядковано висвітлено питання виникнення й оформлення української нації;

3) частина істориків додержується помилкового твердження про приєднання Галичини до Польщі;

4) історики вживають неточну термінологію, а саме: 1-й, 2-й і 3-й поділи Польщі (див.: Поділи Польщі 1772, 1793, 1795). Ця «стара, затаскана і цілком неправильна» термінологія має бути замінена новою, науковою. Застосування ж застарілої термінології грає на руку керівникам польського еміграційного уряду на кшталт генерала В. Сікорського, який заявив, що СРСР продовжує політику Катерини II й здійснив 4-й поділ Польщі;

5) однобічно характеризується Українська козацька держава 16–17 ст., історики не дотримуються вказівок Ф. Енгельса, не розкрили внутрішніх мотивів виникнення Української козацької держави. Вони не підкреслили, що її виникнення в ті часи було прогресивним кроком вперед порівняно з попередніми литовськими та шляхетськопольськими порядками в Україні;

6) однобічно висвітлена причина приєднання України до Росії (Московського царства). Критик вважав, що акт 1654 (див. Березневі статті 1654) був «не початком союзу українського і російського народів, а політичним і юридичним оформленням фактично існуючого союзу цих народів протягом віків, у свій час штучно розірваного іноземними окупантами»;

7) недостатньо висвітлено питання про дві дореволюційні Росії (офіційну реакційну й демократичну);

8) помилкове ототожнювання українського націоналізму з національним обличчям українського народу;

9) недостатньо вмотивована перемога соціалістичної революції в Україні;

10) недостатньо висвітлюється історіографія України та ін.

Читаємо в документі тієї доби: «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», постанова ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 – рішення ЦК КП(б)У, прийняте під час повоєнного наступу сталінського тоталітарного режиму проти української інтелігенції.

Постанові передувала ініційована 1-м секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановичем нарада про боротьбу з проявами націоналізму в історичній науці (29–30 квітня 1947), де піддано критиці видання Інституту історії України АН УРСР «Історія України: Короткий курс» (1940) за редакцією С.Бєлоусова та інших і «Нарис історії України» (1942) за редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна та Ф. Ястребова.

Інституту історії України АН УРСР закидалося:

  • відсутність підготовленої й виданої, «науково витриманої, марксистсько-ленінської» «Історії України»;
  • інкримінувалися «серйозні помилки й грубі спотворення»;
  • «запозичення у буржуазно-націоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та ін.»;
  • «залишки буржуазно-націоналістичних поглядів» у працях окремих співробітників, насамперед – директора інституту М. Петровського.

Також ставилося в провину «ігнорування впливу найважливіших революційних центрів – Москви, Ленінграда, Баку, Тбілісі та ін. на революційну боротьбу українського народу за соціальне й національне визволення». Наголошувалося: висвітлювати історію України не ізольовано, а лише «у тісному зв’язку з історією російського, білоруського та інших народів Радянського Союзу»;

  • виправити в текстах: Київська Русь не була суто українською державою, а «колискою трьох братніх народів – російського, українського й білоруського»;
  • незадовільний стан справ в Інституті історії України АН УРСР негативно вплинув на викладання історії України у вузах і середній школі республіки, оскільки переважна більшість викладачів повторюють ті ж «помилки й спотворення, що мають місце у працях з історії України, виданих інститутом».

Оце останнє звинувачення, як бачимо, є найсерйознішим, оскільки зачіпає ідеологічну сферу – виховання радянської людини.

Прийняття такої постанови тягло за собою інші розпорядження, а саме: «чистку кадрів», звільнення з роботи, організація доган, проведення спільних зборів із «розвінчанням» винуватців (добре, що не пишуть «ворогів радянського народу»).

«Бойовим завданням» влада оголосила підготовку марксистсько-ленінського «Короткого курсу історії України». А це фактично історія КПРС в українському варіанті.

Республіканська преса одержала вказівку надрукувати низку статей із найважливіших питань історії України й «викриття буржуазно-націоналістичної фальсифікації минулого українського народу»; завдання міністерству освіти УРСР: вжити заходів щодо «виправлення й покращання справи викладання історії у школах УРСР».

З Постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (1947 p., серпня 29)

Роботи  Інституту  історії  України,  випущені  як  в  передвоєнні  роки, так і в роки війни, і зокрема «Короткий курс історії України» під редакцією С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова; «Нарис історії України» під редакцією К.Гуслистого, Л.Славіна, Ф.Ястребова; перший том «Історії України» під редакцією М.Петровского, складені в антимарксистському дусі.

…  Праці  Інституту  історії  АН  УРСР  містять  грубі  політичні  помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру. Працівники Інституту історії України запозичили у буржуазно-націоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та інших основні положення, викривляють, на догоду націоналізму, хід історичного процесу. … Основна  помилка  авторів  робіт, що  вони …йдуть  шляхом  українських націоналістів,  розглядаючи  історію  України  ізольовано  від  історії  інших  народів, починаючи  і  слідуючи  в  цьому  питанні  за  курсом  Грушевського  «Історія  України Руси». 

Відомо, що Київська Русь була колискою трьох братніх народів – російського, українського та білоруського, але Грушевський та інші націоналісти намагалися довести, що нібито Київська Русь була тільки українською державою.

«Київська Русь  не  була  суто  українською  державою,  а  «колискою  трьох  братніх  народів  – російського, українського й білоруського».

«Серйозні  помилки  й  грубі  спотворення», «запозичення у  буржуазнонаціоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та ін.», «залишки буржуазнонаціоналістичних поглядів» у працях окремих співробітників й насамперед – директора інституту М. Петровського. 

«…незадовільний стан справ в Інституті історії України АН УРСР негативно вплинув на викладання історії України у вузах і середній школі республіки, оскільки переважна більшість викладачів повторюють ті ж «помилки й спотворення, що мають місце у працях з історії України, виданих інститутом». …«буржуазно-націоналістичні історики зводять наклеп на Богдана Хмельницького і протиставляють йому зрадника Виговського.

Така  фальсифікація історії потрібна була українським націоналістам  для того, щоб приховати від трудящих єдність походження і історичну спільність українського, російського і білоруського народів, посіяти ворожнечу між народами з тим, щоб відірвати Україну від революційної, соціалістичної Росії і кинути її на поталу і розграбування буржуазному заходу. 

…українські  радянські  історики  не  викрили  антинаукову  «теорію»,  ідеологи української націоналістичної контрреволюції (Грушевський, Петлюра, Донцов, Винниченко, Єфремов та ін.) намагалися відірвати український народ від всіх народів Радянського Союзу, а Україну перетворити на колонію німецького імперіалізму.

…робітничий рух на Україні розвивався в нещадній боротьбі з українськими націоналістами, меншовиками, есерами, троцькістами і іншими ворогами українського народу.

В  період  Великої  Вітчизняної  війни  українські націоналісти  намагалися за допомогою німецько-фашистських загарбників зруйнувати соціалістичні досягнення українського  народу,  а  Україну  перетворити  на  колонію  гітлерівської  Німеччини. І  тільки  завдяки  керівництву  більшовицької  партії  і  особисто  товариша  Сталіна, в період Великої Вітчизняної війни, як і в роки громадянської війни, були розгромлені німецько-фашистські  загарбники,  а  разом  з  ними  і  їх  лакеї  –  українсько-німецькі націоналісти…»

Під час сталінських репресій 1930-х років чимало співробітників інституту історії загинули: К. Гребенкін, В. Гуристримба, Т.Скубицький, Г.Слюсаренко, Є. Сташевський, М. Трегубенко.

У 1950 р. інститут мав 8 відділів: 1) історії феодалізму; 2) історії капіталізму; 3)іс торії радянського суспільства; 4) військово-історичний; 5) історії країн народної демократії; 6) історіографії й фондів; 7) всесвітньої історії й міжнародних відносин; 8) археографії.

Історики виконали завдання партії: В дусі настанов ЦК КП(б)У 1947 був підготовлений двотомник «Історія Української РСР» (т.1–1953; т.2–1956; доопрацьоване видання – 1957). У зв’язку з відзначенням 300-ліття приєднання України до Росії було підготовлено збірку документів «Воссоединение Украины с Россией» (т. 1–3, Москва, 1953), написано тексти до колективної монографії «Визвольна війна 1648–1654 рр. і возз’єднання України з Росією» (Київ, 1954) та ін.

1972 року за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами з інституту було звільнено Олену Компан, Олену Апанович та Ярослава Дзиру.

Двох учених поновлено в 1995. Чому так пізно?

Рішення від 29 серпня 1947 було скасоване ЦК КПУ тільки в червні 1990 р. як «політично помилкове», як і низка інших ідеологічних постанов ЦК КП(б)У кінця 1940-х – початку 1950-х років з питань розвитку української літератури, мистецтва, історичної науки.

1987 р. було відновлено діяльність Археографічної комісії АН УРСР (її очолив чл.-кор. АН УРСР Павло Сохань; 1990–1991 на базі комісії створено Інститут української археографії АН УРСР (з 1995 – Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України).

1990 р. започатковано дослідження тем: 1) Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 1930–1940-х – поч. 1950-х рр. у контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України; 2) Ради, Центральна Рада, Директорія: Порівняльний аналіз, цілі, методи, лідери протиборствуючих сторін (1917–1920 рр.); 3) Становлення та еволюція Української держави (До кінця XVIII ст.).

Серед вагомих досягнень істориків доби суб’єктності України – колективні монографії: «Репресоване краєзнавство: 1920–30-ті роки» (1991), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т.; 1995–96); збірки документів «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення» (1995) та «Чорнобильська трагедія» (1996); збірка документів «Українська Центральна Рада» (у 2-х т.; 1996–97); «Все про Україну» (у 2-х т.; 1998); «Нариси з історії дипломатії України» (2001); «Київ: Енциклопедичне видання» (2001); «Уряди України у ХХ ст.» (2001); документальна збірка «Український національно-визвольний рух, березень– листопад 1917 р.» (2003); «Українська культура другої половини XVII–XVIII ст.» (3-й т. п’ятитомника «Історія української культури»; 2003); «Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси» (у 3-х т.; 2004) та ін. Опубліковані також колективні праці «Політичний терор і тероризм в Україні XIX–XX ст.: Історичні нариси» (2002), «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси» (2005).

Ґрунтовно досліджені ученими-істориками голод 1921–1923 рр. в УСРР, голодомор 1932–1933 рр. в УСРР та голод 1946–1947 рр. в УРСР, історію Другої світової війни, зокрема внесок України й українців у перемогу над гітлерівською коаліцією; польсько-українське протистояння на Волині 1943–1944 рр. Побачили світ також праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т.; 1996) та «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998; Державна премія України в галузі науки і техніки, 1999), 15-томне видання «Україна крізь віки» (1998–2000) тощо.

—————————-

Див.: Людмила Чекаленко. «Публічна історія: виклики ХХІ століття»: монографія. Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2021. 272 с. https://drive.google.com/file/d/1_fNo2Mr8PsWk599f9pU41lxUwDPPBuMF/view?ts=65983567.

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх