ПОГЛЯД В МИНУЛЕ

2 частина

Історична наука існує у двох вимірах. Один із них – дидактичний, призначений для читання, вивчення у школах, технічних вишах, але не на історичних факультетах. Загалом призначений для виховання національних традицій, покликаний зацікавити молодь національною культурою. Таке можна робити, спираючись на історичну пам’ять, оскільки люди, які просто цікавляться історією рідного краю, мусять мати загальне уявлення про історію нації. У цій ніші цілком припустимі певні патріотичні перебільшення, узагальнення, можливо певною мірою наївні з точки зору справжньої історії. Така система працює практично у всіх країнах, оскільки дидактична історія виховує громадянина.

Іншим варіантом є історія в якості наукового проєкту. Вона відштовхується від накопичених наукою знань. Зазначимо, що на зламі століть і особливо у міжвоєнний період в результаті двох світових катаклізмів науковці зрозуміли, що історику не дано пізнати світ таким, яким він був насправді. Кожен текст, продукований істориком, виявляється суб’єктивною точкою зору.

В історичній науці, на відміну від прикладних наук, нічого не можна змоделювати. Кожна гіпотеза і кожна пропозиція — тільки матеріал для дискусії і що дискусіям цим немає кінця.

В історії не знайти одної думки і одного визначення. Скільки істориків – стільки й думок…

Британський історик Джон Тош пропонує два визначення поняття «історія». По-перше, історія – це все, що було в минулому. По-друге, історія – це те, як історики розповідають про минуле.

І починаючи з сімдесятих років двадцятого століття теоретики говорять про те, що відновити повністю доступ до минулого неможливо. Ми можемо тільки наблизитися до нього, створити інтерпретацію і спробувати за допомогою емпіричного матеріалу, фактів, її підкріпити. Але повністю зрозуміти і реконструювати минуле ми не можемо.

У тому, що ми робимо з минулим, щоразу з’являється елемент сучасності, і це непереборно: сьогодні робота з історією передбачає ідею того, що ми конструюємо історію, але також осмислюємо, як на цей конструкт впливає сучасність. Тому сьогодні історики досліджують не тільки самі події минулого, скільки те, що ми пам’ятаємо про ці події, а чого пам’ятати не хочемо.

Наприклад, пам’ять про Другу світову війну після 1945 року постійно змінювалася. Які групи населення довгий час не згадувались в історичних підручниках? Абсолютно вірно, колабораціоністи – навіть терміна такого довгий час не було. Потім довго не писали про Голокост, про те, що були вбиті євреї. Писали «були вбиті мирні радянські громадяни» – тобто момент єврейської ідентичності, того, що людей вбивали саме за те, що вони євреї, нівелювався.

Мало писали про голодомор, про тих, хто залишився в дитячих будинках на окупованій території, а також про історію та проблеми військовополонених.

Практично повністю відсутні спогади, наприклад, того покоління жінок, які ростили дітей на окупованій території. Про все, що з ними відбувалося під час і після війни, що відбувалося в селах. Одна з перших книг 1980-их, в якій висвітлюється жіночий досвід війни, – «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвич. Таким чином, історія – це завжди соціальний конструкт, в який ми привносимо (або виключаємо) якісь елементи.

З середини 1980-х–початку 1990-х років українське суспільство переживало кризу ідентичності. Всі, хто раніше вважав себе радянськими громадянами, перестали себе такими вважати, хоча і сьогодні деяка частина суспільства, згідно з соціологічними опитуваннями, все ще називає себе радянськими людьми.

Виникла ситуація, яку теоретики описують як досвід дезорієнтованого часу, коли ламається звична картина історії. Радянське суспільство відрізнялося тим, що воно було спрямоване на майбутнє – тобто жило в «футуристичному режимі історичності».

Поняття «режим історичності» запропонував французький історик Франсуа Артогі, щоб пояснити, як суспільство переживає час. На його думку, існує три типи переживання історичного часу. Перший – звернений назад, коли суспільство живе минулим, якоюсь ідеєю «золотого століття». Ці елементи у нас є і зараз: деякі люди відчувають ностальгію, наприклад, за радянським життям і живуть в своєму ритмі історичного часу. Футуристичний режим історичності – коли суспільство дивиться вперед, і все, що відбувається зараз, співвідноситься не з тим, що було, а з тим, що буде.

Наприклад, радянський народ «будував комунізм», відповідно, всі події, які відбуваються, знаходять сенс тільки через призму майбутнього. Все, що ми робимо, потрібно для якоїсь мети, для того, що буде далі.

І саме ця структура відчуття часу розвалилася. І утворилося те, що Франсуа Артогі називає «презентистський режим історичності». Презентистський режим існування суспільства – це проживання історії саме тут і зараз, з тимчасовими розривами. Тобто ми перестаємо володіти тим історичним мисленням, яким володіли.

Якщо говорити про ХХ століття, то, відповідно до соцопитувань, єдина подія, з приводу якої суспільство має консенсус, – це перемога у війні.

Другу світову війну витісняють жахи сьогодення – війна росії проти України. Тобто сучасна війна.

Соціологи підтверджують, що начебто нас всіх об’єднує ідентичність, пов’язана з пам’яттю про війну. При цьому звертається увага на те, наскільки по-різному переживається людьми військовий досвід.

Але є ще один цікавий момент. Шкільні підручники з історії, починаючи з 1995 року до середини 2000-х, як мінімум, тричі переписувались. І багато історичних подій тричі обростали новими трактуваннями, що було пов’язано з політичною історією. Наприклад, у 1990-ті роки основною була тема сталінських репресій. Сьогодні мало про це говорять. Сьогодні російсько-путінські злочини стоять перед очима.

Є ще одна проблема сучасного суспільства – сформовано суспільство зруйнованої родинної пам’яті. Жах репресій змушував родини ліквідовувати всі документи, які могли не збігатися з «лінією партії», тобто радянською ідеологією. І сімейні архіви – листи, фотографії, документи тощо – знищувалися. З початком російської агресії лютого 2022 р. українці почали знищувати свої документи, щоби вони не потрапили до рук садистів.

У пострадянських суспільствах проблема сімейної пам’яті є однією з центральних. Німецький історик Йорн Рюзен говорив про те, що є таке поняття, як криза історичної свідомості. Так, криза історичної свідомості спіткала покоління пострадянських людей у 1980-1990-і роки. Дослідник виокремлює три моделі кризи: нормальний, критичний і катастрофічний. Нормальна криза – суспільство вже має історичне мислення, і якщо раптом відбувається якась подія, воно може за допомогою колишніх схем сприйняти її. Критична і катастрофічна – це вже більш серйозні кризи.

На даний момент ми – громадяни України перебуваємо в новому кризовому стані, з якого дуже важко вибратись.

Отже, нині в суспільстві формується новий тип історичної свідомості. А саме: ми живемо «тут і зараз». І цей презентистський режим історичності перекриває історичну перспективу мислення про минуле і майбутнє.

Тобто ми дивимося на історію з точки зору: навіщо вона нам потрібна, якщо ми ледве виживаємо. Хоча відповідь на питання «чому ми виживаємо», теж вимагає ретроспективного аналізу: як ми опинилися в цій ситуації? Ми сфокусовані зараз на «тут і зараз» і багато історичних тем ігноруємо, не розуміючи і не знаючи, навіщо вони нам потрібні, і тому не звертаємо на них уваги.

Після розпаду СРСР українські історики зосередились на ідеї нації і дослідженнях національної історії. Однак, коли досліджують національну історію, завжди говорять про тих, хто включений в націю.

Що робити з євреями, які тут жили, циганами, татарами, поляками? Питання в тому, що якщо ми розглядаємо нашу спільноту як громадянську націю, то як сьогодні розкривати її історію?

На думку відомої історикині Н. Яковенко, у нас є величезна інституційна криза науки. У нас і далі залишається ця квазімілітарна структура науки, де є флагмани та провінційні інститути чи університети, що перебувають, так би мовити, на становищі припряжних. Квазімілітарна структура науки, своєю чергою породжує її корумпованість, тому що люди з провінції ідуть на певні змови з центрами. Корумпованість науки породжує аморальність у науці. Один із феноменів аморальності – вчені ради. Через них проходять такі дисертації, які навіть до вчених рад не мали б доходити. І ми всі про таке знаємо. Аморальність науки у вигляді вчених рад знову перетворюється у подвійну корумпованість науки, створюється те circulus vitiosus – абсолютно порочне коло, з якого немає виходу. І це те, що у нас є, це те, де Захід нам не допоможе, бо тут ми можемо допомогти лише самі собі .

Наприкінці 1980-х в Україні розпочався процес, який називають поверненням українцями власної історії або процес масового перегляду української історії, яка сформувалася у радянські часи. Відбувалося доволі швидке ламання старих догм і канонів. На першому етапі (1988–1990) деякими дослідниками було здійснено спробу реабілітації окремих партійних діячів, як Косіор, Постишев, Каганович, Хвильовий, Скрипник.

Поверталися митці з когорти розстріляного відродження. Відбулося тотальне заперечення сталінської епохи і сталінізму загалом. Водночас стає доступною історія Центральної Ради (але ще не Директорії і не Гетьманату) – відбувається фактична реабілітація Володимира Винниченка і Михайла Грушевського. Перестає діяти заборона на деяких істориків-дисидентів – зокрема Михайла Брайчевського, Ярослава Дашкевича тощо. Вершина історичної сміливості цього періоду – фактична реабілітація гетьмана Івана Мазепи.

Другий етап (1991–1993) – становлення засад державності. Деактуалізація радянської історії. Відбувається реабілітація УНР та ЗУНР, Січових Стрільців, повертається пам’ять про Голодомор (голод 1932–1933 років описали в навчальній літературі). В історії для масового вжитку домінує культ козацтва.

Третій етап припадає на 1990-ті роки – початок нульових. Період Леоніда Кучми, який сам був далеким від гуманітарної сфери, але при цьому не заважав розвитку історичної науки.

Саме у цей період історія України дистанціювалася від російської історії: епітафією над спільною концепцією історії стала книга Леоніда Кучми «Україна – не Росія».

Історію України почали сприймати у європейському контексті. Відбувається реабілітація доби Великого Князівства Литовського, перегляд концепції Русі та протоісторії України. Українські історики фактично згладжують гострі кути у поглядах на Польщу і проблеми сусідства. Польща з ворога (як вона сприймалася протягом тривалого часу) перетворюється на найближчого сусіду і партнера.

Нарешті, відбуваються спроби історичної (не політичної) реабілітації ОУН та УПА, хоча невігласи ще довго писатимуть ці дві абревіатури через дефіс, помилково ставлячи між ними знак рівності, а іноді вважають синонімом цієї структури дивізію «Галичина».

У 2004 році починається четвертий етап – політизація історії, історична наука орієнтується на політику і політиків. Л. Кучма використовував історію для вирішення політичних питань (як, наприклад, створення двосторонньої комісії з врегулювання складних питань українсько-польських взаємин, що діяла під егідою президентів Кучми і Квасьнєвського і напрацювала дійсно солідний – понад 20 томів – теоретичний та практичний матеріал, який ліг в основу важливих міждержавних рішень).

В історичному середовищі різняться оцінки діяльності наступного за Кучмою президента – В. Ющенка. На жаль, сумлінні і дійсно передові історики, які не піддаються на політизацію та кон’юнктурщину перебувають у меншості.

До війни 2022 року, на думку аналітиків, процес вивчення історії як науки переживав стагнацію і занепад.

Події в Україні, російська навала послужили причиною дискусії про існування і дієвість впливу на соціум такого інтелектуального феномену, як публічна історія. В Києві публічна історія як окремий освітній напрям викладається в Українському католицькому університеті за міждисциплінарною магістерською програмою, на історичному факультеті кафедри історії світового українства (розробники програми проф. В.І. Сергійчук, проф. Л.Д. Чекаленко та ін.) Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

З 2020 року кафедрою уведено нові освітні програми: «Світове українство в цивілізаційному поступі», а також «Публічна (практична) історія».

З 2014 року посилився етнологічний напрям публічної історії. Виникло чимало регіональних проєктів, які більше концентруються на питаннях генеалогії, історичного краєзнавства, регіоналістики. Як приклад можна навести волинський проєкт Lodomeria. Предметом його інтересу є вивчення регіональної історії: як крок за кроком можна досліджувати власний родовід, як шукати потрібну інформацію.

Крім проєкту Lodomeria волинські історики запустили не менш цікавий «Хроніки Любарта» в формі веб-сайту і газети, де публікують матеріали про минуле краю, нові видання на краєзнавчу тематику, фотографії.

Українські історики, блогери і культурологи створили розгалужений проєкт «Артефакт». Це – журнал, медіаресурс і комунікаційна платформа для розвитку публічної історії, літератури, культури, мистецтва і урбаністики. Тут, зокрема, серед іншого розповідається, як українець допоміг Уінстону Черчиллю втекти з полону бурів і про секрет екранізації творів Брема Стокера.

Ще одним важливим проєктом є «Експертний корпус», що організує науково-популярні фестивалі, медійно супроводжує аналогічні події. Наприклад, фестиваль «Голосіївська криївка» присвячений гетьманату Павла Скоропадського. Рушійна сила проєкту – молодь, яка вирішила самоорганізуватися для популяризаторської роботи.

Студенти-історики КНУ імені Тараса Шевченка організували нічні екскурсії в Червоному і Жовтому корпусах університету, по території Національного експоцентру України, заповідника «Софія Київська» в рамках творчого об’єднання «Ніч в Університеті». Але найцікавішим проєктом став фестиваль LEGIO HISTORICA, де зустрічаються викладачі-історики та студенти, які ще тільки вчаться мистецтву цікаво і коротко розповідати про складне і неоднозначне.

В рамках LEGIO HISTORICA влаштовують презентації книг, майстер-класи, публічні лекції, панельні дискусії. Однак таких ініціатив є небагато, публічна історія в Україні ще не отримала широкого висвітлення в роботах академічних істориків, які не оминають своєю увагою відповідну тематику.

Історичні телевізійні програми, фільми та серіали сьогодні на рівних конкурують з підручниками і лекціями. Споживач вимагає від продуктів масової культури не тільки видовищності, але і достовірності. Завданням публічної історії є не тільки розваги, а й передача знань. Питання викладання публічної історії у вищій школі обговорювалися в Національному музеї історії України, де було організовано відкриті уроки публічної історії за участю українських і білоруських істориків. 1-2 грудня 2017 р. неформальна освітня програма «Студії живої історії» провела Фестиваль, де урбаністи, історики, соціологи обмінювалися досвідом практики публічної історії.

Українська специфіка у розвитку публічної історії полягає в тому, що ця прерогатива і ця сфера перебуває в руках структур захисту культурної спадщини, центрів патріотичного виховання, національних і міжнародних громадських організацій, пошуковому русі тощо.

Для розвитку публічної історії необхідна продумана нормативна та економічна основа, розробка і впровадження методів публічної історії, професіоналізація і популяризація цього виду діяльності, врешті міждержавне співробітництво у цій сфері.

———————-

Людмила Чекаленко. ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України». «Публічна історія: виклики ХХІ століття»: монографія. Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2021.272 с. https://drive.google.com/file/d/1_fNo2Mr8PsWk599f9pU41lxUwDPPBuMF/view?ts=65983567.

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх