Цієї зими ЗСУ явно працюють на межі виснаження, оскільки, за останніми даними, гармати М109 «Паладін» під Бахмутом отримують лише димові снаряди в якості боєприпасів. Коли ми востаннє були там у листопаді, снарядний голод був широко розповсюджений вздовж фронту, і ситуація лише погіршилася. Після місяців запеклих боїв наступ України у 2023 році виявився втраченою можливістю. Нинішня ситуація також не є стійкою в довгостроковій перспективі. Очевидно, що Україні та Заходу потрібне нове стратегічне бачення. Це означає планування, що виходить за рамки наступних шести місяців або наступної наступальної операції. Хоча нинішній стан війни описується як патова ситуація, що викликає жваві дебати про те, що це означає, росія має матеріальну, промислову і кадрову перевагу у 2024 році, а також ініціативу. Однак за умови цілеспрямованої західної підтримки Україна може протистояти російським військам цього року і відновити необхідну перевагу для проведення широкомасштабних наступальних операцій у 2025 році, що створить ще одну можливість завдати росії поразки на полі бою. І навпаки, без суттєвих змін або якщо західна підтримка зменшиться, нинішній шлях має високий ризик вичерпання з часом, і Україна буде змушена вести переговори з Москвою з позиції слабкості.
Наразі Україна зосереджена на відновленні та укріпленні, щоб захиститися від постійних російських атак. Західні поставки артилерійських боєприпасів значно скоротилися, що призвело до снарядного голоду по всьому фронту. Після кількох місяців наступу Україна не має достатньо артилерійських боєприпасів і боєздатних підрозділів, щоб знову перейти в наступ найближчим часом. Російські війська перехопили ініціативу на деяких ділянках фронту, але вони також мають проблеми із досягненням просування. Хоча літній наступ України не досягнув своїх мінімальних цілей, зимовий наступ росії минулого року і невдалі атаки цієї осені також не призвели до прориву. 2023 рік закінчився тим, що росія захопила трохи більше території, ніж звільнила Україна, але вона все ще далека від своєї офіційної мети – захоплення всього Донбасу. Територіальний контроль є одним із показників прогресу в досягненні цілей, але баланс виснаження, здатність до відновлення, мобілізація оборонної промисловості та здатність ефективно застосовувати силу в широких масштабах є більш важливими визначальними факторами довгострокового успіху. Ось чому те, що станеться у 2024 році, ймовірно, визначатиме майбутню траєкторію війни.
Невизначеність щодо військової та економічної допомоги Заходу означає, що у 2024 році Україні потрібно ще більше мобілізувати свої ресурси і прийняти важкі рішення. Проте, незважаючи на цю похмуру реальність, за підтримки Заходу Україна може відновити боєздатність і, можливо, повернути собі перевагу у 2025 році. Якщо цей рік буде використаний з розумом, будуть вирішені основні проблеми і зроблені правильні висновки з наступу 2023 року, Україна може зробити ще одну спробу завдати серйозної поразки російським військам. Однак для цього потрібна нова стратегія, що базуватиметься на трьох центральних елементах: утриманні, розбудові і ударах. Утримання вимагатиме добре підготовленої оборони, консолідації та раціоналізації різноманітного парку техніки Збройних сил України. Розбудова зосереджується на відновленні якості збройних сил, підготовці та розширенні оборонно-промислового потенціалу. Нарешті, елемент удар послабить російські переваги і створить проблеми для російських військ далеко за лінією фронту, оскільки Україна працює над відновленням своєї спроможності відновити наступальні операції. В ідеалі, Україна може «поглинути» російські наступальні операції, мінімізуючи при цьому втрати, і позиціонувати себе так, щоб з часом відновити перевагу.
Краще бачення
Стратегічний контекст 2024 року разюче відрізняється від контексту 2023 року. Київ навряд чи матиме артилерійські боєприпаси, живу силу чи техніку для ще одного стратегічного наступу. І навпаки, росія матиме перевагу у матерыальних засобах у 2024 році, а російські витрати на національну оборону в 10,8 трильйона рублів суттєво зросли порівняно з попередніми роками, офіційно досягнувши 6 відсотків валового внутрішнього продукту (за різними оцінками, реальна цифра становить 8 відсотків). Цього може бути недостатньо, щоб забезпечити Москві вирішальну перевагу на полі бою, але росія здійснила структурне зрушення в економіці в бік значного збільшення витрат на національну оборону, конвертуючи доходи від експорту енергоносіїв в мобілізацію оборонної промисловості. Не менш важливим є те, що у 2023 році росія змогла відновити свої втрати і з часом створити додаткову бойову міць. Зокрема, до нових формувань вдалося набрати контрактників (а не лише мобілізованих солдатів). У 2024 році російські війська можуть зіткнутися з такими ж труднощами в подоланні української оборони, як і в 2023 році, але переваги росії почнуть зростати протягом цього і наступного року.
Ось чому стратегія має починатися з утримання позицій, щоб застрахуватися від російських наступальних дій цього року і відносної переваги в матеріально-технічному забезпеченні. Це передбачає, по-перше, побудову більш укріпленої глибокої оборони, що полегшить захист майже 1000-кілометрової лінії фронту, дозволить Україні ротувати сили, вивільнити найкращі підрозділи і зменшити кількість боєприпасів, необхідних для оборони. Україна почала окопуватися, але ці зусилля є зародковими у порівнянні з глибоко укріпленими позиціями, створеними російськими військами. Росія має спеціальні інженерні бригади, які будують і вдосконалюють укріплення, тоді як в українській армії за оборону відповідає кожна маневрена бригада. Потужніша оборона, включаючи підземні бункери і тунелі, також компенсує перевагу росії в артилерії і планерних бомбах. Це також вимагатиме правильної політики на місцях, оскільки оборонні споруди мають координуватися з регіональною владою, вирішуватися питання власності тощо. Це може здивувати, але в Україні фермерство і бізнес-активність продовжуються поблизу фронту, як двоє з нас спостерігали під час наших польових досліджень.
Утримання – це не лише позиційна оборона, а й консолідація. Цей рік може бути використаний для консолідації та раціоналізації сил. За підтримки Заходу та передачі промислових потужностей, таких як машини для 3D-друку, Україна може все більше обслуговувати та виробляти нові компоненти для західного озброєння. Україна має комбінацію військових і волонтерських ремонтних і модернізаційних підприємств, які допомагають підтримувати сили в належному стані. Однак Україна отримала від західних країн різноманітний арсенал обладнання, лише одним з прикладів якого є 14 різних типів артилерії. У 2023 році це розмаїття ще більше збільшилося завдяки західним танкам (Leopard, Challenger та Abrams), бойовим машинам піхоти, різним типам МРАПів, і так далі. Це призводить до логістичного та технічного кошмару, що зменшує кількість техніки, яка може бути придатною до експлуатації в будь-який момент часу. Враховуючи важливу роль, яку відіграють приватні благодійні організації, такі як «Повернись живим» та Фонд Притули, більш тісна співпраця між ними та західними урядами і оборонними компаніями допомогла б підтримувати західну техніку в працездатному стані.
По-друге, Україні доведеться переглянути свою політику щодо мобілізації та рекрутингу, щоб вирішити застарілі проблеми в структурі та якості своїх збройних сил. Наразі це питання перебуває на стадії обговорення, але час має вирішальне значення, і він вичерпується. Поки що українські законодавці відхилили пропозицію мобілізувати від 450 000 до 500 000 чоловіків. Очевидно, що Києву доведеться враховувати не лише кількість мобілізованих, але й середній вік, щоб відновити якість збройних сил. ЗСУ буде важко проводити наступальні операції, якщо середній вік продовжуватиме зростати, переваливши за 40 років. Деякі старші мобілізовані солдати перебувають у поганій фізичній формі і мають проблеми зі здоров’ям, які обмежують їхню здатність воювати. Бригади можуть здаватися великими за чисельністю, але на практиці багато солдатів не можуть ефективно проводити штурми або виконувати інші бойові функції, що обмежує їхній наступальний потенціал. Політика також повинна передбачати сталу ротацію, щоб особовий склад міг розраховувати на те, що його можуть відвести від лінії фронту. В ідеалі, українські бригади повинні мати ротацію батальйонів на лінії фронту, в резерві та на стадії формування. Найважливіше, щоб система зберегла досвідчене ядро солдатів і молодших командирів у кожному підрозділі як основу для нових формувань і тренувань.
По-третє, співпрацюючи із західними країнами, Україна може розширити і реформувати існуючі програми підготовки, відновлюючи боєздатність своїх збройних сил. Це означає розширення місцевих зусиль з підготовки, перегляд західних програм, об’єднання навчальних матеріалів і пошук шляхів вирішення зростаючого дефіциту професійної військової освіти для офіцерів і молодших командирів. Ці програми повинні включати не лише тактичні вимоги бойових дій України, але й здатність діяти як підрозділи, а також підготовку кадрів для бригад. Хоча українські військовослужбовці та офіцери мають значний бойовий досвід, їм часто бракує базової підготовки, що стає ще більшою проблемою, оскільки вони швидко просуваються по службі для заміщення бойових втрат. Посилення горизонтальних зв’язків між українськими та американськими військовими на рівні бригад і нижче допомогло б вирішити і ці проблеми. Командири рот, батальйонів і бригад та їхні штаби не можуть бути належним чином підготовлені за короткий проміжок часу, що змушує очікувати наступного стратегічного наступу України у 2025 році.
Як і в більшості війн, основний тягар цієї війни лягає на плечі піхоти. Піхота тримає оборону в окопах незалежно від погоди, і саме вона зазнає найбільших втрат. Хоча боєприпаси і спорядження були стримуючим фактором, літній наступ України досягнув кульмінації через виснаження піхотних сил. Це призвело до того, що цієї осені командири почали формувати штурмові групи з солдатів різних спеціальностей, наприклад, артилеристів, для продовження наступальних операцій. Більший резерв підготовлених піхотинців має вирішальне значення для зменшення навантаження на нинішні сили, деякі з яких воюють вже майже два роки з мінімальним відривом від фронту. Без вирішення цих питань проблеми з моральним духом і виснаженням з часом зростатимуть, ставлячи під загрозу будь-які майбутні наступальні операції. Управління людськими ресурсами для обох сторін буде ключовим фактором, оскільки війна затягнеться до 2025 року і далі.
По-четверте, Україна може працювати із західними партнерами над значним збільшенням виробництва безпілотників, а також систем радіоелектронної боротьби, що дозволить частково компенсувати дефіцит артилерійських боєприпасів і зменшити свою вразливість до майбутніх перебоїв у постачанні допомоги. Україна може виробляти ударні FPV-дрони у великій кількості, але вони потребують фінансування та боєприпасів для них, і цю проблему набагато легше вирішити за допомогою Заходу, ніж повільно зростаюче виробництво снарядів калібру 155 мм. Європейські країни могли б фінансувати виробництво дронів в Україні або в сусідніх державах. Це могло б частково компенсувати нестачу артилерійських боєприпасів. Більша кількість мін, в тому числі використання систем дистанційного мінування, також зміцнила б українську оборону.
Захід повинен зосередитися на наданні перевірених засобів, необхідних у більших кількостях, які зменшують втрати, таких як захищена мобільність, протиповітряна оборона або обладнання для розмінування. Україна все ще відчуває дефіцит базової бронетехніки, особливо гусеничних бронетранспортерів, для належного оснащення багатьох своїх підрозділів, що призводить до непотрібних втрат. Це особливо актуально для бригад Національної гвардії та територіальної оборони, які часто використовуються як звичайні українські механізовані бригади через необхідність, але не мають належного оснащення для виконання такої ролі. Бронемашини також потрібні для виконання функцій медичної евакуації У деяких випадках евакуація поранених солдатів займає кілька годин, оскільки артилерійський вогонь занадто інтенсивний, а бронемашин не вистачає. Передача більшої кількості M113 або броньованих «Хамві», які легко обслуговувати, мала б значний ефект.
Нарешті, західні оборонні компанії є більш інноваційними, ніж російська оборонна промисловість, але вони потребують належних сигналів попиту з боку західних урядів задля більшої залученості. Міністерство оборони України також працює над вирішенням застарілих проблем у сфері укладання контрактів і намагається вирішити їх за нового керівництва. Іноземні оборонні компанії випробовують зброю в Україні, але часто у відносно невеликій кількості і без відчуття нагальності. Щоб виправити це, західним урядам, можливо, доведеться підписати контракти на виробництво для України таких систем, які, в ідеалі, можуть знадобитися і західним арміям. Наприклад, це можуть бути захищені від перешкод модулі і кінцеве програмне забезпечення для наведення безпілотників, системи радіоелектронної боротьби, а також дистанційно керовані засоби виявлення і знищення мін. Такі зусилля узгоджуються із закликом українського головнокомандувача генерала Валерія Залужного до технологічних інновацій як одного із стовпів підходу до виходу з відносно статичного поля бою в динаміку.
Стратегія, заснована лише на обороні, не буде достатньою, але Україні доведеться зробити ретельний вибір. Стратегія часто найкраще проявляється в тому, що ви вирішили не робити. Хоча існує загальний консенсус щодо того, що Україна повинна проводити «активну оборону», необхідно визначити, що це означає на практиці. Це не повинно перетворитися на операції, метою яких є просто боротьба за ініціативу або здійснення тиску ціною людських ресурсів і боєприпасів, які Україна не може собі дозволити витрачати. Проведення локальних наступальних операцій може здаватися привабливим, але лише за правильних умов для досягнення кращої позиції за низьку ціну. Боротьба за ініціативу не має сенсу, якщо немає ресурсів для її реалізації. Теоретично, локальні наступальні дії підтримують тиск на російські війська, обмежуючи їхню свободу дій, але на практиці вони можуть перешкоджати відновленню боєздатності української армії. Також малоймовірно, що локальні наступальні операції виявляться більш ефективними або дієвими у стримуванні відновлення російських сил, ніж просто підтримання належної оборони. З точки зору людських ресурсів, техніки та боєприпасів, наступальні операції вимагають значно більше ресурсів, яких Україні бракуватиме, порівняно з підтриманням оборони. Вони також можуть бути контрпродуктивними з точки зору морального духу і рекрутингу, оскільки солдати інтуїтивно розуміють, що взяття наступної посадки не слугує інтересам ширшої операції або стратегії.
У 2024 році найкращим захистом буде, швидше за все, не ефективний напад, а такий, що максимізує ефективність і створює правильні можливості для подальшого розвитку подій. Україна може використати свої переваги під час оборони, застосовуючи вдосконалені можливості нанесення ударів на великі відстані – за підтримки західних розвідок – для ураження російських баз і критично важливих об’єктів інфраструктури далеко в тилу ворога. По суті, активний компонент стратегії складається з розширеної ударної кампанії, яка допоможе створити умови у 2025 році. Україна може поступово зменшувати перевагу росії в повітряному просторі, завдаючи ударів по базах у Криму та поблизу своїх кордонів. Київ зараз володіє ініціативою в північній частині Чорного моря і може розвинути успіх ударної кампанії проти Чорноморського флоту росії. З цією метою Захід повинен допомогти Україні наростити виробництво власних ударних безпілотників дальнього радіусу дії і переглянути політику, яка обмежує здатність України використовувати ракети, що постачаються Заходом, що де-факто перетворює континентальну] росію на «притулок» (убезпечену від ударів територію).
Однак кампанія дальніх ударів – це спосіб тиску і створення проблем для російської армії, а не заміна масштабного наземного наступу. Україні все одно доведеться подолати російську оборону на півдні і досягти прориву, щоб поставити російські війська в Криму в скрутне становище. Навіть у разі успіху, знищення мосту через Керченську протоку або інших наземних комунікацій навряд чи призведе до краху російських позицій на півдні без додаткового тиску з боку тривалої наземної кампанії. Тим не менш, у найближчі місяці Україна повинна уникати втягування у невигідні для себе бої на виснаження, які підірвуть будь-які перспективи успіху в довгостроковій перспективі. Росія має більше ресурсів, а підтримка Заходу стає все більш невизначеною, тому Україна не може дозволити собі воювати у 2024 році так, як вона це робила у 2023 році.
Вчимося на втрачених можливостях 2023 року
Щоб зрозуміти, як краще готувати плани на 2024 і 2025 роки, важливо коротко проаналізувати, чому наступ 2023 року не повторив успіхів осені 2022 року. Україна досягла прориву на Харківщині у вересні 2022 року проти не-відмобілізованої російської армії з сильно виснаженими силами, яка не підготувала потужної оборони. Як тільки українські війська прорвали першу лінію оборони, вони швидко скористалися цим і просунулися вглиб російських ліній, навіть відносно легкими силами. Хоча Україна здобула важливу перемогу під Херсоном, це була важка битва. Російські лінії не були зруйновані, незважаючи на несприятливу географію, і захищали свої логістичні лінії постачання через Дніпро під регулярним вогнем «Хаймарсів». У 2023 році українські війська зіткнулися з великими мобілізованими російськими військами, які влітку оборонялися за набагато більш щільно укріпленою лінією, ніж у Херсонській чи Харківській областях у 2022 році. Як ми стверджували в грудні 2022 року, Україна навряд чи б зіткнулася з подібними сприятливими умовами в 2023 році.
Порівняно з 2022 роком, коли російські бригади і полки часто утримували лінію фронту двома-трьома недоукомплектованими батальйонами, цього літа деякі з їхніх полків оборонялися шістьма і більше батальйонами з додатковими батальйонами для ротації. Вони також продовжували створювати нові армії з солдатів-контрактників, такі як 40-й армійський корпус і 25-та загальновійськова армія, розгорнуті влітку. Вони могли витримати набагато більшу втрату особового складу і не зламатися, а мережа оборони ускладнювала використання Україною тактичних успіхів. Російські війська також не зіткнулися того літа з тими ж проблемами логістики, що і в Херсоні, і загалом російські дії в обороні виявилися кращими порівняно з наступальними операціями.
Хоча на цю тему було пролито багато чорнила, в тому числі і нами на основі польової роботи в Україні, зрештою, три фактори виявилися найбільш значущими у визначенні результату.
По-перше, Україна не мала вирішальної переваги у вогневій потужності над російською армією, а російські війська не були достатньо послаблені через виснаження перед початком штурму, що означало відсутність явної переваги, яку можна було б використати. По-друге, Україна не могла ефективно масштабувати свої сили, діючи на рівні двох-трьох посилених рот на бригаду. Це означало, що вона не могла використати проломи або згенерувати імпульс. Інтеграція загальновійськових сил також була відсутня, хоча це виявилося дотичним до питань першого порядку. По-третє, Україні бракувало засобів, необхідних для прориву добре підготовленої оборони або для протидії ключовим російським силам і засобам, таким як ударні гелікоптери. Заглядаючи у 2025 рік, Захід повинен продумати, як допомогти Україні вирішити всі три категорії проблем.
Незважаючи на різну ефективність, нові бригади, підготовлені за стандартами НАТО, не мали достатньо часу для розвитку згуртованості підрозділів і тренувань як єдине ціле. Крім того, командири і штаби батальйонів і бригад часто мали проблеми з ефективним використанням підрозділи вище ротного півня. Ці результати не дивують, враховуючи, що нові українські бригади з мобілізованими солдатами отримали завдання прориву дуже сильної оборони, що є однією з найскладніших місій, можливих в бою, після дуже стислих термінів підготовки. На додаток до необхідності більш тривалої підготовки нових підрозділів, замість формування нових бригад, можливо, було б краще приєднати нещодавно підготовлені батальйони і роти до існуючих бригад або батальйонів, відповідно. Таким чином, ці підрозділи отримають досвідченого командира, сусідні піхотні підрозділи та допоміжні засоби, такі як артилерія та інженери.
Проте недостатня підготовка для проведення широкомасштабних операцій була не єдиною проблемою. Без необхідної вогневої переваги або допоміжних засобів сама лише підготовка не змінила б результату. Це необхідний, але недостатній компонент для майбутнього успіху. Зрештою, Україна не змогла достатньою мірою послабити або придушити російські протитанкові засоби, що унеможливило ефективне масове застосування бронетехніки, а невеликі піхотні атаки не призведуть до прориву проти потужної оборони. Існував також вибір у загальній стратегії, який посилював ризик. Проведення наступу на трьох напрямках, коли одні з найкращих сил були спрямовані на Бахмут, розділило українську артилерію і найдосвідченіші війська. Після того, як перша операція з прориву зазнала невдачі, а українські війська суттєво скоригували тактику, стратегія залишалася незмінною протягом наступних чотирьох місяців.
Бахмутський напрямок був надмірно забезпечений ресурсами порівняно з головним напрямком наступу. Зрештою, замість того, щоб скувати російські сили таким чином, щоб забезпечити успіх України, Бахмутська наступальна операція посилила проблему. Навіть з силами, зосередженими в Бахмуті, росія все ще зберігала достатньо резервів, включаючи, можливо, найбільш елітний підрозділ – 76-ту десантно-штурмову дивізію, щоб запобігти тактичному прориву України в Роботиному в серпні, який не мав оперативного чи стратегічного ефекту. Враховуючи міцність російської оборони і перевагу в повітряних силах, досягнення узбережжя, ймовірно, було надто складним завданням, але мінімальна мета – Токмак – могла бути досягнута. Крім того, надання касетних боєприпасів і ATACMS, які були використані для знищення або пошкодження кількох гелікоптерів у жовтні, до початку наступу могло дати українським сухопутним військам тимчасову відстрочку від російських ударних гелікоптерів під час потенційно вирішальної першої спроби прориву. Це не означає, що інший підхід призвів би до успіху, але надмірно детерміноване прочитання цієї історії також є неточним, оскільки позбавляє Україну і залучені західні країни можливості діяти самостійно.
Плануючи наступну велику операцію, яка, ймовірно, відбудеться не раніше 2025 року, Захід і Україна повинні уникати планування «останнього наступу». Технології і тактика у цій війні розвиваються кожні кілька місяців. Якщо на початку наступу проблемою були мінні поля та окопи за підтримки бронетехніки, артилерії та бойової авіації, то до кінця наступу однією з головних проблем стали FPV-дрони. Тим часом, основна контрбатарейна загроза для української артилерії походить від дронів-камікадзе «Ланцет». Однією з ключових проблем для перспектив майбутніх українських наступальних операцій є наявність артилерійських боєприпасів. Минулого літа Україна змогла досягти темпу стрільби приблизно 225 000 артилерійських снарядів на місяць, що більш ніж удвічі перевищує приблизно 90 000 снарядів на місяць минулої зими; однак це стало можливим лише завдяки ймовірній одноразовій передачі артилерійських снарядів з Південної Кореї до США для поповнення запасів, що постачалися в Україну. Навіть маючи ці боєприпаси, адміністрація президента Джозефа Байдена була змушена надати касетні боєприпаси, щоб розтягнути український наступ на осінь (можливо, вони мали б найбільше значення напередодні наступу). Західних артилерійських виробничих потужностей недостатньо для задоволення потреб України навіть в цілях оборони, що зумовлює необхідність продовження поставок касетних боєприпасів із запасів, щоб закрити цю прогалину цього року.
Артилерійські боєприпаси, що надаються Заходом, в майбутньому навряд чи зможуть підтримувати інтенсивність стрільби, що перевищує російську, на рівні 10 000 пострілів на день і більше – що буде стійким до 2025 року. Оскільки Україна не змогла подолати російську оборону минулого літа, маючи кількісну перевагу в артилерійських боєприпасах, перспективи майбутніх наступальних дій будуть гіршими, якщо Україна та її прихильники не зможуть компенсувати це за рахунок розвитку інших переваг. Це означає, що обсяг артилерійського вогню в майбутньому доведеться доповнити дронами та іншими засобами високоточного ураження. Крім того, після того, як росія пристосувалася до вогневого ураження «Хаймарсами» логістичних вузлів, Заходу, можливо, доведеться придумати інші способи послабити російський вогонь або знизити його ефективність. Удосконалення російських засобів радіоелектронної боротьби зменшило ефективність наданих НАТО боєприпасів з наведенням за допомогою GPS, таких як GMLRS для HIMARS і артилерійських снарядів «Екскалібур», що також має бути враховано в майбутньому при постачанні високоточних боєприпасів. Планування має не лише розвиватись на основі досвіду 2023 року, але й враховувати адаптацію і технологічні інновації на полі бою, які можуть підвищити або нівелювати ці вимоги.
Війна ще далека від завершення
Хоча побіжний погляд на матеріальні ресурси показує, що цього року війна йде на користь росії, це не означає автоматично, що цього року росія досягне значних успіхів або що їй вже намічена перемога у війні. Мінімальні військові цілі Москви вимагають від неї захоплення більшої території, ніж вона займає зараз, захоплення Донбасу і претензій на безліч територій, які вона анексувала, але не контролює. Російські війська не можуть просто сидіти і оборонятися, щоб досягти цих цілей, і, як показують нещодавні наступальні дії, вони також намагаються вийти з нинішнього глухого кута. Незважаючи на збільшення набору, Москва все ще не має достатньої кількості особового складу для ротації особового складу, який був мобілізований у 2022 році, а це означає, що вона все ще стикається з дилемою, як підтримувати військову присутність в Україні. У 2023 році росіяни надали пріоритет заміщенню втрат і створенню нових бойових формувань, а не підтримці стійкості розгортання і своєї військової присутності в Україні. Отже, ці питання залишаються проблемами, які їм доведеться вирішувати у 2024 році. Такі наступальні операції, як в Авдіївці, завдають значної шкоди техніці, коштуючи сотні ББМ. Незважаючи на високі витрати на оборонне виробництво, росіяни все ще замінюють значну частину втраченої техніки, спираючись на обмежений парк радянського обладнання. Ситуація з боєприпасами в росії покращується, особливо завдяки поставкам з Північної Кореї та Ірану, але вона все ще далека від тієї переваги, яку російські війська мали у 2022 році.
Захід має перевагу з точки зору технологічних інновацій та фінансових ресурсів, але багато що залежить від політичної волі. Наприклад, хоча цього року Європа не досягла своєї мети в 1 мільйон снарядів, вона вклала 2,2 мільярда доларів у виробництво і цілком може досягти її до 2025 року. Млявість Заходу – це не те саме, що бездіяльність, і деякі зусилля набирають обертів. Проте, незважаючи на здатність перевершити росію в інноваціях і виробництві, саме Москва випередила Захід в нарощуванні виробництва безпілотників і мобілізації своєї оборонно-промислової бази. Російське керівництво зараз явно самовпевнене. Вони вважають, що нинішня тенденція у цій війні є сприятливою для них. Отже, наступний рік стане важливим для демонстрації того, що навіть на піку своїх оборонних витрат і оборонно-промислового виробництва росія все ще не здатна досягти своїх цілей у цій війні. Тим часом витрати зростатимуть, і, в ідеалі, саме Москва зіткнеться зі зростаючою невизначеністю у 2025 році.
Поразка не означає, що війна перетвориться на заморожений конфлікт. Україна може почати програвати війну вже цього року, оскільки російські переваги примножаться у 2025 і 2026 роках. У 2024 році Захід постане перед критичним вибором. В іншому випадку, як нещодавно стверджував наш колега Джек Вотлінг, Захід віддасть росії безповоротну перевагу в цій війні. Поразка означатиме, що Москва нав’яже свою волю Україні і вийде з війни, вважаючи, що вона фактично виснажила і перемогла Захід. Незважаючи на стратегічну ціну для росії, Україна втратить територію і понесе більший тягар війни у вигляді людських та економічних втрат. Хоча росія становитиме тривалу військову загрозу європейській безпеці за будь-якого сценарію, росія, яка зазнає дорогої поразки, явно краща за підбадьорену Москву, яка зможе відновитися, не турбуючись про Збройні Сили України.
Це протверезлива реальність, але такий результат не є неминучим. Однак для того, щоб змінити цю ситуацію, потрібно буде зробити важкий політичний вибір як в Україні, так і на Заході. Ключові рішення мають бути прийняті цього року, і чим раніше, тим краще, щоб вивести війну на більш позитивну траєкторію. Щоб досягти успіху, Україна і Захід повинні узгодити очікування і сформулювати чітке бачення на наступні 18 місяців: до чого ми прагнемо, як і в якому напрямку рухається теорія успіху. Без довгострокової стратегії буде важко досягти єдності зусиль та управляти обмеженими ресурсами. Якщо у 2024 році Україна зможе виснажити російські війська на піку російських оборонних витрат, а потім перехопити ініціативу і завдати низки поразок російській армії у 2025 році, вона може створити необхідні важелі впливу на Москву у цій війні. Для цього потрібно поставити під загрозу військову позицію росії, замінивши російську впевненість невпевненістю. Метою є припинення війни на вигідних для України умовах і в спосіб, який забезпечить тривалий мир або здатність України забезпечити його в майбутньому. У разі поразки Україна безповоротно втратить територію, а росія зможе нав’язати мир на своїх умовах у спосіб, який обмежить суверенітет України. Досягнення необхідної для цього переваги можливе у 2025 році. Багато що залежить від постійної підтримки Заходу та вибору, зробленого зараз.
Майкл Кофман, Роб Лі та Дара Массікот для War on the Rocks
