ПІДРУЧНИК  З  ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Принципово важливе значення має політика держави в освітній сфері, спрямована на толерантне і об’єктивне висвітлення історії України, створення для навчання якісно нових підручників та методичних посібників для вищої та середньої школи з урахуванням критичних зауважень викладачів, науковців, громадськості та відповідних зарубіжних напрацювань. Саме середня і вища освіта є на сьогодні потужними ретрансляторами знань про минуле, модераторами історичної пам’яті нового покоління українських громадян.

Провідну роль в цьому має відігравати відповідна організація освітнього процесу. У Державному стандарті базової і середньої освіти – постанова уряду №24 від 14 січня 2004 р. – зазначається, що викладання історичних дисциплін спрямоване на виховання в особистості рис патріота України, активного компетентного громадянина, людини з гуманістичними і демократичними цінностями.

Саме підручник з історії зберігає статус домінуючого засобу навчання та важливого чинника формування історичної пам’яті серед молоді. Стереотипні уявлення про свій народ, його героїв та ворогів здебільшого формуються у підлітковому віці: частково – через сімейні розповіді, художні історичні твори, але головним чином – через шкільний курс історії.

Процес вивчення історії у школі має бути підпорядкований не тільки передаванню певної суми знань, а й формуванню критично мислячої особистості, вихованню законослухняного і толерантного громадянина, патріота своєї країни.

Основний курс з історії, що викладається в загальноосвітній школі, це Історія України. Слід зазначити, що Історія Української РСР викладалась в українських школах ще за радянських часів, але цей предмет вважався додатковим і був розрахований лише на 30 навчальних годин. Із 1989/90 навчального року курс історії УРСР став у школах самостійним предметом. Навчальними планами на нього відводилося 102 години. Із 1991/92 навчального року історія України стала повноцінним предметом, який вивчається з 5-го класу.

Україна першою серед пострадянських країн створила повний комплект власних підручників із всесвітньої історії та історії України, що викладаються у загальноосвітніх навчальних закладах. Викладання історії в школі і вишах віддзеркалює сучасну ситуацію в українській історіографії, її стан, наукові досягнення, бо авторами програм, підручників та навчальних посібників є, як правило, провідні історики, які досліджують вітчизняну минувшину.

Але не зважаючи на позитивні напрацювання, проблема якісного підручника вітчизняної історії була і залишається на сьогоднішній день предметом обговорення науково-педагогічної та політичної спільноти.

В сучасних умовах до підручників з історії висуваються певні вимоги. Перш за все підручник з історії має бути толерантним, об’єктивним, нейтральним та відкритим. Навколишній світ різноманітний і багатогранний, тому неможливий повний опис його під одним кутом зору та створення єдиної і вичерпної теорії про все на світі. Відповідно і підручник з історії, щоб більш точно відображати історичну реальність, не може спиратися на одну концепцію. Потрібно не уникати закритих тем минулого, а розкривати та усестороннє аналізувати їх. Підручник стає не стільки ретранслятором історичних знань, скільки спрямований на формування в учнів певних компетентностей – уміння працювати з різноманітною інформацією, критично мислити, аналізувати, робити правильні висновки.

Висвітлюючи історію нашої країни, потрібно також враховувати історії всіх етнічних груп, що проживали чи проживають на території України і всіх земель, що входять до нинішньої України, і тим самим написати спільну історію Західної та Східної України, вказуючи на їхні історико-культурологічні особливості, але ні в якому разі їх не протиставляючи.

Грунтовний аналіз шкільних підручників історії України у свій час здійснила група університетських викладачів-істориків під керівництвом професорки Наталії Яковенко. За підсумками Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України зроблено загальний висновок про те, що шкільні підручники з історії України відповідають чинній нормативно-правовій базі (державному стандартові й навчальній програмі), однак, на жаль, не відповідають ні сучасному станові історичної науки, ні потребам суспільства. Як відзначили експерти, що здійснювали моніторинґ, серед основних недоліків підручників виокремили:

  • тиражування песимістичного уявлення про Україну як простір з безперервним – від ХІІІ до ХХ століття – «колоніальним статусом»;
  • переважно етноцентричне бачення історії;
  • переважання у тематиці підручників політичної та мілітарної історії;
  • певна однобічність викладу матеріалу;
  • недостатня кількість нових методів та розвиваючих методик;
  • значна політизація підручників.

Експерти Міжнародної мережі дослідження підручників також досить критично оцінили підручники з історії вибраних вітчизняних авторів.

При створенні вітчизняного підручника з історії України слід активніше використовувати європейський досвід, зокрема відповідні рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи. У 1990-ті роки минулого століття Парламентською асамблеєю РЄ були схвалені рекомендації «Про європейський вимір освіти» (1111 (1989) та «Про історію й вивчення історії в Європі» (1283 (1996), які сприяли реалізації проєктів «Історія в новій Європі» та «Викладання й вивчення історії в Європі у ХХ столітті».

Відповідно до цих проєктів європейці впроваджували концепцію відкритої історії, яка в першу чергу пропагує толерантність, наголошуючи на тому, що несхожі (зокрема – сусідні, «історично ворожі») культури, незважаючи на певні конфлікти між ними, постійно перебували в стані взаємопроникнення та прагнули до діалогу. Щодо викладання національних історій, то європейські експерти рекомендують переходити до інтеґрованої національної історії – з підкресленням того, що кожна новітня нація є витвором не тільки свого внутрішнього розвитку, а й формувалася під дією численних іноетнічних та інокультурних впливів.

Пропонується посилення гуманізації історичної освіти, яку потрібно здійснювати через введення учня в атмосферу співпереживання і співчуття, зосередивши увагу не на історії воєн та соціальних катаклізмів і конфліктів (на чому досі будувалася вся європейська історія), а на «культурі миру» – на повсякденному житті людини.

У 2001 році була прийнята Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи (Rec (15,(2001)) «Про викладання історії у ХХІ столітті в Європі», яка рекомендувала розробити програми, спрямовані розвивати і зміцнювати демократичну стабільність.

Слід відзначити, що останнім часом відбувається активна взаємодія українських та європейських педагогів та істориків, прикладом якої є розробка Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» та представниками європейської Асоціації викладачів історії EUROCLIO навчально-методичних матеріалів з історії України на основі багатокультурного та багатоперспективного підходів у рамках проєкту «Багатокультурна історія України». Було розроблено Концепцію та програми викладання історії України в школі, що висунуті на громадське обговорення. При підготовці концепції враховувався досвід європейських суспільств, для яких пріоритетом є прагнення до громадянської злагоди та знаходження позитивного досвіду у сфері ліберально- демократичних цінностей – пошануванні життя та прав людини, толерантному ставленні до іншої мови й культури, слідуванні демократичним ідеалам, шанування історичних звитяг власного народу і держави.

Для покращення якісного наповнення підручників з історії слід також посилити увагу до процедури проведення Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для навчальних закладів системи загальної середньої освіти, яка викликає низку нарікань з боку педагогів-істориків та представників громадськості.

З методологічної точки зору і в умовах розвитку сучасного інформаційного суспільства постає потреба у створенні електронних версій посібників, які в значній мірі будуть стимулювати інтерес учнів до вивчення історії, тому що в них часто використовують наочні, ігрові та розвиваючі методики. Електронний посібник має бути не повторенням паперового підручника, а насамперед, аудіо- та відеопомічником учню та вчителю. Він має містити історичні документи, біографії, словники термінів та понять з можливістю пошуку; графічні матеріали; історичні карти з можливістю анімації та масштабування; аудіолекції (бажано – слайд-шоу з ілюстрацій та відео).

Для формування історичної пам’яті молоді Міністерство освіти і науки України проводить низку позакласних заходів, спрямованих на розвиток краєзнавства та культурного туризму серед шкільної та студентської молоді. Зокрема, для забезпечення історико-краєзнавчої роботи у Міністерстві освіти і науки була створена Всеукраїнська координаційно-методична рада з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій. Значну кількість заходів історико-краєзнавчого спрямування проводить Український державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України. За сприяння Центру був створений Рух за збереження і примноження звичаїв, традицій і обрядів українського народу «Моя земля – земля моїх батьків», Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України».

Відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України №286 від 06.04.2007р. була розроблена програма проведення комплексних навчально-тематичних екскурсій з учнівською та студентською молоддю «Моя країна – Україна» (з відвідуванням визначних краєзнавчих та історичних об’єктів). Зокрема відповідно до програми проводяться екскурсії: «Шляхами козацької звитяги» (Луцьк – Берестечко – Пляшев), Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви», Острів Хортиця – Національний заповідник України та інші.

На підтримку розвитку історичного та географічного краєзнавства була затверджена Міжгалузева програма на 2007­2012 роки «Пізнай свою країну» (Наказ n 49/765/3027/308 від 27.08.2007). Серед основних завдань програми – залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, проведення краєзнавчих наукових досліджень.

Для вирішення проблем, пов’язаних з формуванням історичної пам’яті молоді, потрібно також:

  • доопрацювання та прийняття нової концепції викладання історії України в школі, спрямованої на гуманізацію і антропологізацію («олюднення») минулого, досягнення громадянської злагоди, з подальшим внесенням відповідних змін у навчальні плани;
  • надання необхідної підтримки навчальним закладам для оз-найомлення вчителів історії з новою концепцією викладання історії України;
  • подальша розробка міжгалузевих Програм розвитку краєзнав-ства та культурного туризму;
  • активізація використання досягнень інформаційних техноло-гій у освітній сфері, зокрема створення електронних версій посібників та підручників з історії України;
  • реалізація міжнародних (транскордонних) проєктів, встанов-лення зв’язків та обмінів між історичними школами різних країн з метою дослідження суперечливих питань спільної історії.

ПРО ПЕРЕПИСУВАННЯ ІСТОРІЇ

Для загальної характеристики ситуації, що складалася в Україні після Другої світової війни із розвитком історичних досліджень, згадаємо державні законодавчі акти про звинувачення у «допущених помилках» сталінською ідеологією українських істориків. Дехто з видатних дослідників української історії не вижив в сталінських буцегарнях, а дехто став служити новій владі. Москва заявляла як і зараз, що всю історію українські дослідники написали неправильно, все споплюжили, а тепер треба все переписувати.

Які теми найбільше турбували компартійну номенклатуру?

Саме та тематика, що стосувалася витоків становлення Української держави, формування росії, історії московії, СРСР.

Питання: Хто приймав рішення із переписування історії?

Зрозуміло, не в Україні, а приймали таке в москві, цк кпрс, уважно слідкуючи за ідеологічним наповненням художньої і учбової літератури всіх радянських республік і у першу чергу – України.

 Питання: хто давав право цековським чиновникам вказувати що писати і як писати?

Відповідь: Влада. Над цими питаннями наполегливо працював Інститут марксизму­ленінізму при цк кпрс, що в москві, а в Києві – його філія, – могутня ідеологічна машина комуністичної партії, яка не пропускала ані слова антирадянського забарвлення, ані рядка…

До істориків були особливі вимоги: все писати заради реабілітації і штучного створення історії росії, з метою гіперболізувати її могутність, розвинутість, «комуністичність» і людяність.

Сьогодні українські історики не пишуть нову історію, а намагаються повернути нашудержавну, правдиву та об’єктивну історію України, що спирається на історичні документи Х – ХХ століть, повертаються до історії літописців, історії М. Грушевського, Д. Яворницького та інших.

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх