Жоден з історичних діячів України давніх часів не може зрівнятися з БОГДАНОМ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ. Народ у своїй творчості – історичних піснях, думах, легендах, переказах, у прикладному мистец тві – з особ ливою шанобливістю ставився до славетного сина української землі. Про нього написано романи, повісті, оповідання, поеми, драми, створено кінострічки, картини й скульптури. «Так ось оце той Хмель, що його слава та ім’я лунають по світу», – писав його сучасник Павло Алеппський, арабський мандрівник XVII ст.
На цій особистості – історичному діячеві зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього українського суспільства XVII ст. Українське життя XVI–XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, – вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування.
Вчився Богдан в єзуїтському колегіумі у Львові, пройшов там класи граматики, поетики й риторики, добре засвоїв латинську мову, що була тоді міжнародною літературною мовою й мовою тогочасної дипломатії. Венеціанський посол Виміна, що приїздив до Чигирина у 1650 р., вже під час визвольної війни, доповідав, що переговори з ним Богдан Хмельницький вів латинською мовою. А ще раніше французький посол де Бріжі, що зустрічався з Хмельницьким у Варшаві в 1641 р., засвідчує добре знання ним латинської мови й називає його «людиною освіченою, розумною».
Зберігся уривок листа Олівера Кромвеля, в особі якого Англія, що переживала тоді буржуазну революцію, звертаючись до українського гетьмана, висловлювала йому велику пошану. Блискучий політичний і дипломатичний талант українського гетьмана ставив його в перший ряд керівників європейських держав.
У березні 1654 р. у Москві відбулося обговорення україно-російського договору, де козаки просили російського царя про військову допомогу, ініціаторами документу були Богдан Хмельницький і козацька старшина. В дипломатичну практику та історичну дійсність цей договір увійшов під назвою «Статті Богдана Хмельницького» або «Березневі статті 1654 року».
На кожних переговорах Богдан Хмельницький обов’язково й постійно висував головну пропозицію: Україна заради протистояння наступу Польщі готова прийняти протекторат царя, який у свою чергу надасть Україні військову допомогу.
Однак царські посли категорично відмовилися присягати за царя. Тільки піддані присягають царю — «чинят веру царям», відповіли ті.
Щоби не зірвати переговори, козаки змушені були погодитися на свою однобічну присягу царю. З боку міщан виявилася опозиція, тому їх силою мусили гнати до церкви. Не присягали Уманський і Брацлавський полки. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого, після Богдана Хмельницького, вважали головним козацьким стратегом.
Богдан Хмельницький із старшинами твердо поставили питання про укладення з Москвою угоди, оформленої міждержавним юридичним письмовим договором, який би гарантував самостійність і автономні права.
Видатна учена, історикиня, що зазнала репресій з боку комуністичної влади за те, що об’єктивно висвітлювала історію козацької України, пані Олена Апанович підкреслює: «Переяславська рада була предтечею українсько-російського договору, який на кілька століть мав фатальні наслідки для долі України. Ні сучасники, ні наступні покоління не надавали якогось особливого значення тій раді. Суттєво те, що справжнє її місце в історичному процесі аж ніяк не відповідало тій гіпертрофованій ролі в історії України, яку їй приписувала радянська історіографія, й не лише вона.
ТЕЗИ ДО 300-РІЧЧЯ
У 1953 році були видані «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС. У «Тезах» реальний історичний процес в Україні висвітлювався страшенно спотворено, наводились абсурдні твердження, до яких слід віднести й такий термінологічний нонсенс, як «возз’єднання України з Росією».
Вся історія України фальсифікувалася. У січні 1954 р. радянський уряд провів помпезне офіціозне святкування 300-річчя Переяславської ради і «возз’єднання України з Росією».
Це була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи, спрямована проти українського народу. Згаданим «Тезам» надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного документа, який абсолютно всі мусили беззастережно сприймати й виконувати як закон. Виходило, ніби український народ був, мабуть, єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти власної національної незалежності й мріяв тільки про те, як би влізти в той імперський зашморг.
Українських історичних діячів, котрі очолювали національно-визвольний рух нашого народу проти царської Росії, таврували, навішували їм ярлики «мерзенних, підлих зрадників», «ворожих ставлеників», «слухняних агентів різних держав», «одвічних, найлютіших ворогів українського народу» і т. ін. Десятиріччями зухвала брехня вбивалася в свідомість українського суспільства. У людей складалося фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування, неспроможність створити свою незалежну державу.
Подальша історія України – це відчайдушні спроби, героїчні намагання вирватися з лещат московського протекторату, хоча коли укладався українсько-російський договір 1654 р., Україна була цілком незалежною державою і характеризувалася тими ознаками, що визначають державність:
- • територією, яку охоплювала державна організація;
- • людністю, котра не визнавала за собою іншої влади, крім влади свого гетьмана;
- • загальновійськовою радою й гетьманським урядом, які здійснювали владу на території України;
- • збройними силами – козацьким військом;
- • самостійними міжнародними відносинами;
- • власним судочинством;
- • суверенною економічною політикою.
Для Хмельницького договір 1654 року був передусім звичайним оборонним договором, складеним для того, щоб дістати військову допомогу царя у війні проти Польщі.
Для нас суперечки 370-річної давності зберігають свою актуальність і деяку повчальність. Адже з цими суперечками перегукуються ті імперські тенденції, які виявилися в прагненні «центру» нав’язати народам колишньої радянської імперії то «оновлений Союз», то «Союз суверенних держав».
Богдан Хмельницький згодом усвідомив цю помилку й захотів визволитися від Москви, відмовитися від договору, але… не встиг.
Однак, мабуть, і в найстрашнішому сні не міг би він передбачити, в яку безодню нещастя, біди, страждань, наруги, рабського поневолення, етноциду був кинутий на довгі століття український народ через цей договір…
Московія звинуватила українців у зраді Березневих статей 1654-го діями гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського.
У Березневих статтях московити обіцяли провідникові національно-визвольної війни воювати з Річчю Посполитою до перемоги, але дотримувались угоди лише 2 роки. Тоді у війну проти Польщі вступили шведи, які були також ворогами росіян. Сторони уклали за спинами козаків Віленське перемир’я, спрямоване проти Швеції. Москва припинила бойові дії та зрадила українців. Окрім цього, українських козаків на чолі з Іваном Золотаренком московити використовували для приєднання земель Білорусі. Сам Хмельницький змушений був укласти союз із Швецією та Трансільванією й після чого одразу оголошений «зрадником царя».
Наступний гетьман Іван Виговський відновив союз із Польщею. Це не сподобалось Москві й та направила велику армію для захоплення Лівобережної України та пограбування міст. Гетьману вдалося розгромити її під Конотопом 1659-го, однак перемогою скористатися не зміг. Його наступником обрали молодого Юрія Хмельницького, який знову встав на бік Москви.
Згідно з новою угодою, козакам заборонили переобирати гетьмана без дозволу царя.
Українці позбавлялись права міжнародних відносин із іншими державами, не могли самостійно вступати у війни з ними. Козаки мали з’являтись на перший поклик російського царя.
Московські війська розквартировувались в Україні за кошти місцевого населення. Київська митрополія мала підпорядковуватись Московському патріархату.
Українські історики стверджують, що Юрась Хмельницький підписав «Переяславські статті» 17 жовтня 1659-го. Документ суттєво обмежував автономію козацької держави під протекторатом Московії.
Водночас існує й інша думка про те, що оригіналу Статей немає і не було, і про таке є архівна довідка 1746 року з московського архіву.
Таке означає, що вся історія навколо Переяславських статей є черговим фейком Московії з метою прив’язати Україну до російської держави.
ІВАН МАЗЕПА
Гетьман України, військовий та політичний діяч прагнув порятунку та процвітання для рідної землі. Період його правління характеризувався відродженням гетьманської України, розвитком культури, піднесенням соціального та релігійного життя.
Він був спонсором будівництва Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, будував та реставрував церкви, опікувався православними святинями за межами України. І все це за власні кошти. За його гетьманства активно видавалися українські твори.
За сприяння Івана Мазепи в Україні того часу почалось культурне відродження, яке охопило не тільки мистецтво та архітектуру, а й філософію, теологію, літературу та науку. Саме у той час виник новий напрям в українському мистецтві – українське барокко, яке називали мазепинським.
УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА
Cеред причин Берестейської унії не всі наші дослідники звертають увагу на можливий московський слід, який старанно ховали за раптовими турботами східних православних патріархів про долю нашої церкви наприкінці ХVІ століття. «Тої турботи не було видко, – пише Дмитро Блажейовський, – заки греки не зачали їздити до Москви по милостиню, і тому, здається, не в Константинополі, а у Москві треба шукати за джерелом тої надзвичайної турботи греків про долю Київської церкви і вмішуватися в українські справи. Все це вийшло на користь Москві, тому й родиться думка, що грецька діяльність в Україні була інспірована і плянована в Москві. Тяжко повірити, що Москва давала грекам гроші зі самого лише милосердя і що греки проводили московську роботу в Україні без інструкцій з Москви та без якогось далекосяглого пляну».
Підстави для такого висновку є, адже програвши 1582 року Лівонську війну Польщі збройно й політично, московський цар Іван Грозний з метою досягнення поставленої його попередником Іваном ІІІ мети про створення Третього Риму, до якого мали увійти й усі землі Росії, вирішує опановувати наші терени зсередини, залучивши для цього козацтво, силу й значення якого в Москві вже відчули. На жаль, це ми тільки тепер бачимо, що знамените гасло «Геть від Москви!», яке проголосив у ХХ столітті Микола Хвильовий, постало ще у ХVІ й означало цивілізаційний вибір українства, до якого воно рішуче повернеться в ХХІ, добиваючись приєднання до НАТО і Євросоюзу.
Провідники козацтва не усвідомлювали, що релігійна унія з Римом – це єдиний шанс на той час урятуватися від загрози майбутнього поневолення східним сусідом.
Вони не зрозуміли, що унія зберегла український народ від змосковщеного православ’я й цезаропапізму і водночас стала забороном проти ополячення. Вони чомусь не бачили, що з’єднання з Римом зупинило відступництво шляхти від церкви й народу, уніатські школи зацвіли високими науками, поширилася видавнича й письменницька діяльність…
Але головне, що серед народу піднеслася національна свідомість, бо з 1636 року в уніатських храмах стали проповідувати вже не важко зрозумілою церковно-слов’янською, а українською мовою. Чи ж не тому київський митрополит Петро Могила розпочав тоді обдумувати шляхи поєднання з уніатами для створення єдиної помісної Христової церкви в Україні?
Але подібна ідея за тих часів не могла реалізуватись з-за різноманітних причин, зокрема і боротьби пам’ятей. Нагадаємо, що 06 жовтня 1596 року київський митрополит Михайло Рогоза скликав у Бресті (теперішня Білорусь) собор, де урочисто було проголошено унію (союз) з Римом. Таке рішення підтримали шість із восьми православних єпископів Речі Посполитої.
Редакція МК
