Нові фіскальні правила ЄС, які зараз допрацьовуються, все одно залишать країни Центральної та Східної Європи, такі як Латвія, у скрутному становищі.
Не секрет, що фіскальна та монетарна архітектура Європейського Союзу була створена за образом і подобою Німеччини, з невеликими домішками Франції. Європейський центральний банк, по суті, є двійником Бундесбанку з його інституційним акцентом на ціновій стабільності, концептуалізованій як 2-відсоткова інфляція в середньостроковій перспективі. Це поєднується з відданістю фіскальній дисципліні, яка підтримує експортно-орієнтовану модель зростання Німеччини (Франція історично була більш м’якою, коли мова йшла про державні витрати).
Ці загальні контури були посилені під час глобальної фінансової кризи, яка поляризувала ЄС, змусивши більшість країн-членів намагатися копіювати німецьку ідею розвитку. Немає нічого поганого в тому, що можна розбагатіти за рахунок експорту: багато країн довели, що така промислова стратегія може приносити плоди. Однак не всі можуть реально досягти цього, оскільки на кожного нетто-експортера має бути нетто-імпортер. Проте суть питання є більш політичною.
Одна перешкода за іншою
Візьмемо для прикладу Латвію. Країна не має достатньої політичної ваги, щоб протистояти фіскальним та монетарним імперативам ЄС, тож faute de mieux вона приймає їх. Мимоволі вона намагається стати схожою на Німеччину, але наштовхується на одну перешкоду за іншою, які гальмують її розвиток.
З моменту відновлення незалежності експорт завжди розглядався як стратегічна економічна мета, оскільки населення країни є невеликим, а внутрішній ринок – обмеженим. Крім того, Латвія постійно страждає від чистої еміграції, що ще більше обмежує можливості для зростання внутрішнього ринку.
Проте Латвія не може відповісти на дуже просте запитання: що вона хоче експортувати? Товари чи послуги? Які саме сектори? І як вона це підтримує? Укорінений неоліберальний менталітет відкидає навіть постановку цих питань, вважаючи, що це має вирішувати ринок, а не політики.
Надзвичайна підозрілість
Тотальна перемога неолібералізму в Східній Європі не є дивною: після звільнення від радянської окупації будь-який натяк на залучення державного сектору до прийняття рішень щодо промислової політики зустрічається з великою підозрою. Проте ринкова філософія ЄС також відіграє тут значну роль – будь-яка “державна допомога” учасникам ринку суворо регулюється, а приватний сектор інституційно закріплений як єдиний арбітр у визначенні потенційних сфер зростання.
Для невеликої відкритої економіки, такої як латвійська, результатом є залежність від експорту товарів і послуг низької та середньої вартості. Кожен уряд у Ризі заявляє про свої амбіції піднятися вгору по шкалі вартості, але політичних інструментів для досягнення цієї мети небагато, а політики, які їх використовують, викликають скептичне ставлення. За останні 30 років Латвія лише двічі досягала позитивного торговельного балансу – вірна ознака провалу політики.
Однією з очевидних промислових можливостей є “зелений” перехід. Фактично, розподіл коштів ЄС є неписаною промисловою політикою країни, що дозволяє політикам і надалі уникати цих складних питань, посилаючись на те, як цілі державних інвестицій визначаються на рівні ЄС.
Але фонди для енергетичного переходу та адаптації до зміни клімату не вирішують стратегічного питання оншорінгу виробництва компонентів, необхідних для відновлюваної енергетики. Допоки підхід “зниження ризиків” приватних інвестицій переважатиме над прямими державними інвестиціями для підтримки вітчизняної промисловості, Латвія навряд чи змінить структуру свого експорту.
Нерівність, зумовлена експортом
Подолання цих перешкод у будь-якому разі не означатиме гладкого шляху до процвітання. Тоді постає політична дилема: як уникнути нерівності, зумовленої експортом? Вигоди від експорту не розподіляються рівномірно.
Соціальне виправдання зростання за рахунок експорту полягає в тому, що збільшення державних доходів дозволяє уряду інвестувати в суспільні послуги. Але Німеччина демонструє, що альтернативою підтримці експорту є придушення внутрішніх заробітних плат і споживання, щоб зберегти конкурентоспроможність за витратами та обмежити імпорт.
Таким чином, на ринку праці виникає нерівність між працівниками експортних галузей і тими, хто зайнятий переважно у сфері послуг та домашньому господарстві. Навіть якщо загальний добробут може зрости, нерівномірний розподіл винагород завжди залишатиметься політичною проблемою.
Латвію переслідує невирішене питання про роль внутрішнього ринку в експортно-орієнтованій моделі зростання. Місцеві виробники рідко можуть розширювати виробництво, оскільки місцевий ринок страждає від низької купівельної спроможності та скорочення населення. Результатом цього є значна тіньова економіка та безуспішні вимоги знизити податки.
Ще більш суттєва нерівність існує між тими, хто працює на ринку праці, і тими, хто живе за рахунок заощаджень, пенсій та допомог. Рівень бідності серед людей похилого віку в Латвії є одним з найвищих серед країн-членів Організації економічного співробітництва та розвитку. Для них вигоди від експорту, ймовірно, ніколи не будуть відчутними.
Втрачена можливість
Якщо ми хочемо зменшити таку нерівність у доходах, то стати схожими на Німеччину просто неможливо: для цього потрібно послабити імператив фіскальної дисципліни. Але якщо держава буде витрачати більше, збільшуючи пенсії та допомоги, вона ризикує отримати дефіцит бюджету та поточного рахунку.
Збільшення державних видатків мало б сприяти зростанню внутрішнього ринку, а не вимиванню в імпорт. Але правила єдиного ринку, а також правила валютного союзу, діють як гальмо для таких потенційних інструментів, використання яких, ймовірно, також несе політичні ризики.
Таким чином, уподібнення до Німеччини ставить Латвію перед вибором: змиритися із значною нерівністю в доходах або понести політичні витрати, пов’язані з послабленням фіскальної дисципліни. Ця дилема ілюструє головоломку, в якій опинилися багато східноєвропейських країн-членів ЄС.
Саме тому нові фіскальні правила – хоча і є кроком у правильному напрямку – викликають таке розчарування. У той час, коли ЄС також має переосмислити свій підхід до промислової політики, було втрачено колосальну можливість знайти стійке рішення для подолання географічного розколу, що визначає Європу. Як наслідок, такі країни, як Латвія, будуть відзначатися своїми спробами наслідувати європейського гегемона, долаючи історичні та структурні перешкоди, які не дають їм досягти успіху.
Автор: Андріс Шуваєвс є членом парламенту Латвії, представляє Прогресивних, ліву партію зелених. Його політична діяльність зосереджена на фіскальній та податковій політиці, а також державних витратах. Раніше він працював фінансовим журналістом, політичним аналітиком і викладачем соціальної антропології.
Джерело: Social Europe, ЄС
