Москва і Пекін можуть вважати, що західним демократіям важко дотримуватися курсу, коли йдеться про зовнішні зв’язки. Але якщо лідери пояснять, що таке успіх, як його можна досягти і чому він важливий для національних інтересів, цього не має статися.
Коли президент росії Владімір Путін дивиться в майбутнє 2024 року, він може думати, що у нього є підстави для оптимізму. Щоправда, реакція Заходу на його вторгнення в Україну була сильнішою і тривала довше, ніж він чи будь-хто інший міг передбачити. Лише США виділили близько 75 мільярдів доларів на підтримку України, європейські країни та інституції також активізувалися, а індивідуальні та багатосторонні зобов’язання на гуманітарні та військові цілі перевищують зобов’язання США у відсотковому відношенні до їхнього ВВП. Те, на що Путін розраховував як на коротку і успішну війну, перетворилося на криваву трясовину, яка коштувала росії величезної кількості загиблих і поранених. А тягар, який лягає на розхитану російську економіку, сигналізує про майбутні проблеми в довгостроковій перспективі.
Тим не менш, Путін буде ретельно сканувати ознаки не лише того, що у Заходу закінчуються запаси боєприпасів і систем озброєння для України, але й того, що майже одностайна політична рішучість повністю підтримати українську справу може слабшати. Без подальшого високого рівня підтримки з боку Заходу перспективи Києва виглядають похмурими.
У США президент Джо Байден намагається спрямувати небажання республіканців санкціонувати наступний великий пакет підтримки України [в правильному напрямку]. Зрештою, Конгрес, ймовірно, зробить правильний вибір, але Путін побачить докази зростаючої втоми від конфлікту. І він вболіватиме за перемогу республіканців на президентських виборах у листопаді, сподіваючись, що друга адміністрація Трампа припинить або значно зменшить підтримку Києва з боку США.
У Європі Путін також побачить деякі ознаки втоми: з одного боку, це блокування прем’єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном пакету економічної підтримки ЄС на суму 55 мільярдів доларів, а з іншого – визнання прем’єр-міністром Італії Джорджіа Мелоні, що вона дуже втомилася від війни в Україні, у відповідь на дзвінки пранкерів.
Опитування громадської думки щодо конфлікту в Україні показують змішану картину. У багатьох європейських країнах підтримка України залишається досить сильною, хоча зростання політичної сили крайніх правих партій у деяких європейських країнах викликає занепокоєння щодо майбутнього. Але опитування також свідчать про те, що дедалі більше громадян США, особливо республіканців, ставлять під сумнів рівень підтримки України з боку США. Нещодавнє опитування показало, що 48% виборців-республіканців вважають, що США надають Україні занадто велику підтримку, порівняно з 16% демократів. Це ж опитування показує, що [порівняно] з моменту вторгнення [все] менше американських респондентів – близько третини опитаних – вважають вторгнення росії головною загрозою інтересам США.
Ті, хто формує політику в Кремлі, цілком можуть інтерпретувати все це як підтвердження думки, яку, ймовірно, поділяють і в Пекіні: ліберальні демократії з їхніми мінливими пріоритетами і зміщенням балансу сил не мають достатньої послідовності і рішучості, щоб не відступати від курсу, коли дорогі зовнішні втручання не призводять до швидкого успіху. З точки зору Заходу, це небезпечний висновок: все, що потрібно робити росії і Китаю – це перечекати, дозволити витратам зростати, і рано чи пізно Захід – головним чином США – втратить інтерес і згорнеться.
Якщо поглянути на послужний список Заходу в 21 столітті – а це період, відколи Путін став лідером росії, – то можна зрозуміти, чому він вважає, що Заходу бракує стійкості. У 2021 році Байден вибив ґрунт з-під ніг і без того ослабленого афганського уряду. Виведення військ США з Іраку в 2011 році відкрило шлях «Ісламській державі», яка три роки по тому проклала криваву смугу в регіоні. Також у 2011 році західна коаліція сприяла зміні режиму в Лівії, але лише для того, щоб потім втекти, залишивши по собі хаос. Західна підтримка сирійської опозиції, що почалася в 2011 році, зменшилася перед обличчям зростаючих труднощів.
Інше прочитання досвіду Заходу може призвести до іншого висновку. В Афганістані західна коаліція продемонструвала надзвичайну стійкість протягом двох десятиліть, незважаючи на значні витрати як людських життів, так і грошей. І восьмирічна участь коаліції в Іраку також продемонструвала витривалість протягом тривалого часу і набагато більшою ціною, ніж це було б потрібно зараз, щоб утримати Україну в боротьбі.
Тим не менш, політика на Заході – і в США зокрема – змінилася з часів Афганістану та Іраку. Провал військового авантюризму початку 2000-х, придушення спрямованого міжконтинентального тероризму і заплямований імідж глобалізації означають, що важче перемогти аргумент про те, що багаті країни постраждають, якщо вони вийдуть із закордонних зв’язків. Якщо до влади прийде друга адміністрація Трампа, нам слід очікувати, що США будуть менш охоче брати участь у дорогих закордонних місіях, ніж будь-коли з часів, що минули одразу після війни у В’єтнамі.
На цьому тлі, чи існують обставини, за яких ліберальні демократії можуть бути спонукані дотримуватися курсу, коли витрати зростають, громадська думка коливається, а успіх є меншим, ніж очікувалося? Зрозуміло, що жоден з цих елементів не спрацює, якщо факти на місцях суперечать наративу. Вони також навряд чи витримають політичні зміни. Але якщо наратив непереконливий, політичну і громадську підтримку стає набагато важче підтримувати. Ось чотири фактори, які можуть допомогти в цьому – і які важливі як по суті, так і з точки зору комунікації.
По-перше, реалістичний опис того, як виглядатиме успіх. Це не так просто, як може здатися, і створює проблеми різного типу як для тих, хто підтримує, так і для тих, кого підтримують. Для донорів іноді виникає політична спокуса описати нереалістичні та недосяжні результати у сфері врядування або прав людини. Громадську підтримку важко підтримувати, якщо одержувач податкових коштів характеризується як корумпований або некомпетентний; і, як у випадку з Афганістаном, західні ЗМІ швидко вкажуть на розрив у очікуваннях.
Для одержувачів західної підтримки також можуть виникнути проблеми: по-перше, як і в Афганістані, вони можуть зіткнутися з тиском щодо проведення демократичних виборів і протистояння потужним інтересам у спосіб, який дестабілізує і без того нестабільну ситуацію; по-друге, західні прихильники можуть визначити успіх у спосіб, неприйнятний для відповідної країни. У випадку України західні лідери справедливо намагаються не припускати, що Києву, можливо, доведеться піти на компроміс щодо кордонів, які існували до 2014 року. Чи всі вони вважають це реалістичним – це інше питання, але не те, на яке потрібно відповідати зараз.
Іноді найкращою відповіддю на ці дилеми є формулювання успіху в термінах наступних кроків, а не кінцевих цілей. Людей легше переконати в тому, що нам потрібно підтримати Україну в боротьбі протягом 2024 року і таким чином «розтягнути» військову та економічну стійкість росії, чим змусити їх повірити в швидкий нокаутуючий удар.
По-друге, правдоподібне пояснення того, як можна досягти успіху. В Афганістані та Іраку політична підтримка зменшилася, тому що стало неможливо сказати, як покращиться ситуація, якщо Захід залишиться. Невизначені інвестиції – чи то гроші, чи то військова підтримка – лише для того, щоб зупинити погіршення ситуації, не мають тенденції надовго збирати підтримку в західних країнах. Програшні справи не приносять голосів. Але успіх у досягненні проміжних цілей легше простежити, ніж у досягненні віддалених кінцевих цілей.
По-третє, переконливий зв’язок з інтересами країн-донорів. Громадська підтримка витрат на Афганістан була зумовлена подіями 11 вересня і необхідністю запобігти перетворенню цієї країни на притулок для терористів. Обґрунтування дій проти Іраку було заплутаним і виявилося суттєво хибним; але ідеї про те, що Саддам Хусейн становить загрозу для Заходу, було достатньо, щоб забезпечити політичну підтримку, поки не настав момент, коли інвестиції коаліції стали надто великими, щоб від них можна було легко відмовитися. Проблеми починаються тоді, коли політики вже не можуть переконати своїх виборців, що використання ресурсів у далеких країнах приносить відчутну користь їхнім власним країнам. Аргументи про справедливість чи філантропію можуть спрацювати на деякий час, але зазвичай їх важко підтримувати.
По-четверте, стійке узгодження між донорами та реципієнтами. Озираючись на десятиліття закордонних зв’язків Заходу, ми бачимо знайому (хоча й не неминучу) картину, яка нагадує приречений роман. Спочатку донори захоплюються мужністю людей, яких вони підтримують; реципієнти безмежно вдячні за допомогу, яку вони отримують. З часом, коли успіх дається нелегко, донори починають бачити недоліки там, де колись бачили сильні сторони. Так само і отримувачі допомоги починають відчувати роздратування через небажання партнерів повністю зрозуміти їхні проблеми і, часто, через потік небажаних порад чи тиску, який вони отримують натомість. Ніде це не було більш очевидним, ніж в Афганістані після 2009 року.
У випадку України багато елементів для сильного публічного наративу вже є, і багато політичних прихильників Києва красномовно аргументували необхідність подальшої підтримки. Але з ускладненням ситуації аргументація занадто часто зводиться до окремих рішень щодо пакетів військової чи економічної підтримки або майбутнього членства України в НАТО чи ЄС, а не до повторення того, чому в інтересах прихильників України, включно зі США, не допустити перемоги росії.
Існує багато способів висловити цю останню тезу. Багато хто з нас пам’ятає шок від того, що в серпні 2021 року бійці Талібану увійшли в Кабул, і почуття провини та докорів сумління, коли ми думали про те, як мало потрібно було зробити, щоб уникнути такого результату. Уявіть, що б ми відчували, якби побачили російські війська, що в’їжджають до Києва. Тріумфуючого Путіна. Патріотично налаштованих українців, яких вбивають. Розгром демократії. Пекін святкував би подальшу втрату престижу США. Ширилася б тривога в НАТО з приводу того, якими можуть бути подальші реваншистські амбіції посії. І ще один доказ у свідомості ворогів Заходу, що він не має достатньої сили. За цим послідують неприємності, причому такого типу, від яких США не зможуть ухилитися.
Витрати на запобігання цій катастрофі скромні порівняно зі збитками, які були б завдані. Політичний імпульс часто з’являється тоді, коли поєднуються високі принципи і власні інтереси. Україна є саме таким випадком для Заходу – але ми повинні продовжувати пояснювати, чому.
сер Саймон Гасс для RUSI
