Українське суспільство зберігає заряд оптимізму

Які емоції переважають серед українців, як ми дивимось у майбутнє, – про це спілкуємось з Олексієм Гаранем, науковим директором фонду «Демініціативи», професором політології «Києво-Могилянської академії»

Днями Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва презентував підсумки 2023 року у настроях українців. Про це дослідження і поговоримо.

– Пане Олексію, як ви оцінюєте реальний стан українського суспільства і наскільки релевантними тут є соціологічні опитування?

– Я відчуваю великий контраст між тим, що у нас доводиться читати в соцмережах, і реальною, науково дослідженою думкою українців. Нещодавно я був у відрядженні на «Глобальному Півдні» і, звичайно, перебуваючи поза межами України, стежив за тим, що у нас відбувається. Але потім приїжджаєш в Україну, вмикаєш телебачення, соцмережі, слухаєш, дивишся і складається враження, що «все пропало», що закордонні партнери перестають допомагати, а всередині країни розкол, люди перестають довіряти… Тобто на тебе вивалюється весь цей негатив.

А ми якраз провели дослідження громадської думки, яке тривало 8-15 грудня (Загальнонаціональне соціологічне опитування «Підсумки 2023 року: громадська думка українців» проведено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова методом «обличчя-до-обличчя», про це пресконференція в Укрінформі), результати якого стали, навпаки, ковтком свіжого повітря. 

Громадська думка українців істотно більш позитивна, ніж ми чуємо і читаємо про неї в ЗМІ, від політиків різних напрямків, експертів і псевдоекспертів. 

– І чим ви пояснюєте таке неспівпадіння, розфокусування?

– Я думаю, що соцмережі в принципі орієнтовані на сенсаційність – всі ці «лайки», «шери»,  треба постійно видавати щось емоційно забарвлене, що викличе емоції будь-якого спектра. Це ж стосується різних за спрямуванням ЗМІ – одні критикують владу, інші дають більш заспокійливу інформацію. Але бачимо, українці не надто автоматично зараз довіряють інформації, яка до них доходить. 

Треба розуміти, що наше суспільство є різним, ситуація й справді складна, настрої відбивають нелегку економічну ситуацію. Але це не означає, що «все пропало». Наприклад, наприкінці минулого року ухвалено офіційно рішення про запуск переговорів про повноцінне членство України в Євросоюзі, і Орбан дуже вчасно вийшов кави попити (усміхається), і успіхи в українських військових були, зокрема на Чорному морі… Але в мережах є бажання показати все ще сенсаційніше і драматичніше

Як приклад наведу матеріал в Economist, де пишуть про стомленого Зеленського (про матеріал більше тут), в якого наче б то немає «того драйву». От я хочу запитати у шановних журналістів – а яким ви хочете бачити керівника країни, яка майже два роки воює з ядерною державою? Він може бути не втомленим? На ньому ж гіпервідповідальність лежить! Мені здається, люди на Заході не завжди розуміють, що таке війна.

– Об’єктивно, якими соціологи бачать нинішні настрої українців?

– 88% опитаних вірять у перемогу і лише 5% сумніваються. Ми окремо розшифровували, що для українців є перемогою: це вступ України до НАТО, покарання всіх військових злочинців, звільнення всіх полонених і відшкодування всіх збитків. Це достатньо радикальні речі, які підтримали опитані. В чому відмінність між різними категоріями українців, які вірять у перемогу? Коли вона настане. 21% вірять, що до літа 2024, 31% сподіваються дочекатись через 1-2 роки, а ще 15% очікують перемоги за років 3-5. Тож більшість українців розуміють складнощі, що  очікування може затягнутись. Я наголошую, що в суспільства немає настроїв «шапкозакидання». Ми пам’ятаємо про розігріті сподівання на швидку перемогу, які базувались на наших успіхах наприкінці 2022 року. Здавалось, ось-ось і ми звільнимо всі території. Не так склалось через об’єктивні причини – не отримали достатньо зброї, і через суб’єктивні – пов’язані із надто «рожевою» оцінкою ситуації (і таких «арестовичів», які розігрівали завищені очікування, українці оцінили належним чином: рівень недовіри до цього персонажу – 84%!).

З одного боку, не треба подавати події крізь рожеві окуляри, але з іншого – ми не можемо займатись критиканством і «всепропальством», зараз треба говорити про те, що реально відбувається. 

– У нас є довіра до соціальних інституцій. Скажімо, баланс довіри/недовіри до ЗСУ +89%, волонтери мають +77% балансу довіри, Нацгвардія має позитивний баланс +70%, Міністерство оборони +53%, СБУ теж гарні показники +50%, позитивний баланс до інституту Президентства +42%. Уточнюю, що ми говоримо про інституції без прізвищ. Загалом довіра до інституту Президента України сягає +68%. Мені здається, що такій цифрі позаздрить керівник будь-якої західної країни, я вже не кажу про країну, яка вже ось третій рік у стані війни. Наведемо тепер іншу цифру, яку ми персоніфікували (одразу скажу, що сюди Залужного ми не включали, бо він не політик, він військовий). Перше місце посіли Кім і Зеленський. У них баланс довіри/недовіри +48 та +47% відповідно. А загалом довіряє Зеленському 71% опитаних! Ці показники свідчать, що в нас є довіра і до військового, і до політичного керівництва. І це дуже добрі результати. 

– В цьому опитуванні взагалі немає такого поняття, як «втома». То звідки ж вона взялася?

– Соціологи ставлять запитання так, аби можна було з’ясувати кореляцію з попередніми замірами та роками, щоб було що порівнювати. Це традиційний набір запитань, «спектр» емоцій, який дає уявлення про настрої українців. Якщо говорити про майбутнє України, то «надія» тут на першому місці 60,8%, а «тривога» на другому: 34.4%. Тобто при великій надії на краще, є тривожні тенденції. Для того, аби оцінити динаміку відчуття втоми, ми маємо хороше запитання: «Події в Україні розвиваються у правильному чи неправильному напрямку». Для українців завжди характерно було критичне ставлення до того, що відбувається в країні. Лише після кожної президентської кампанії, на початку, люди вказували кращу тенденцію, яка за пів року – рік, вже традиційно змінюється на критичну. Наведу приклад – перед початком Великої війни, грудень 2021 року, лише 20% опитаних вважали, що події йдуть у правильному напрямку. Як тільки почалась війна, люди стали обирати іншу опцію – події йдуть у правильному напрямку. Пік був у лютому-березні 2023 року, коли опитування показали 60% підтримки. Зараз ця цифра дещо впала до 45%. Але все одно це в 2,5 раза більше, аніж до початку війни. Я думаю, що українське суспільство зберігає заряд оптимізму.

– Соціологи ставлять запитання так, аби можна було з’ясувати кореляцію з попередніми замірами та роками, щоб було що порівнювати. Це традиційний набір запитань, «спектр» емоцій, який дає уявлення про настрої українців. Якщо говорити про майбутнє України, то «надія» тут на першому місці 60,8%, а «тривога» на другому: 34.4%. Тобто при великій надії на краще, є тривожні тенденції. Для того, аби оцінити динаміку відчуття втоми, ми маємо хороше запитання: «Події в Україні розвиваються у правильному чи неправильному напрямку». Для українців завжди характерно було критичне ставлення до того, що відбувається в країні. Лише після кожної президентської кампанії, на початку, люди вказували кращу тенденцію, яка за пів року – рік, вже традиційно змінюється на критичну. Наведу приклад – перед початком Великої війни, грудень 2021 року, лише 20% опитаних вважали, що події йдуть у правильному напрямку. Як тільки почалась війна, люди стали обирати іншу опцію – події йдуть у правильному напрямку. Пік був у лютому-березні 2023 року, коли опитування показали 60% підтримки. Зараз ця цифра дещо впала до 45%. Але все одно це в 2,5 раза більше, аніж до початку війни. Я думаю, що українське суспільство зберігає заряд оптимізму.

В українців є зваженість та оптимізм. Якщо підсумувати, то настрої не рожеві, ми розуміємо труднощі краще, аніж у 2022 році, але зберігаємо рівень довіри і до військового, і до політичного керівництва. От немає в суспільстві «розколу», який намагаються побачити деякі політики і експерти з різних таборів чи міжнародні коментатори.

– Віру у свої сили?

– Так, і саме тут є наша сила. Дивіться, 63% опитаних сказали, що донатять на армію, майже половина (48%) перераховує на спеціальний рахунок НБУ, кожен другий допомагає переселенцям. Ми чуємо про економічні негаразди, знаємо, що падають надходження, але все одно донатимо. Монобанк теж інформує про те, що втричі зросли надходження.

Втім, є також певне відчуття розслаблення. Так  само було у 2014 році, коли суспільство мобілізувалось, а потім у 2015-2016-му – дещо розслабилося, бо війна йде десь там, далеко. Ось і зараз ніби життя нормальне, кафе-ресторани… Це дає меншу психологічну згуртованість. Я відчуваю, що нам не вистачає правильного підходу і з боку ЗМІ також. 

– Не можна ж всюди теплі ванни приймати…

– А нам і не треба теплих ванн, це, радше, про приклади героїзму і самопожертви. Мені нещодавно запропонували тест: назвати 10 героїв цієї війни. А скільки ви назвете? Двох, трьох. Може чотирьох і…все. Ми мало знаємо прикладів людей, які долають перешкоди. Те саме ми можемо сказати і з приводу мобілізації. Не знайшли поки що правильного підходу до того, щоб пояснити, хто потрібен в армії. Коли з’являються страшилки, що всіх інвалідів 3-ї групи одразу кинуть на передову, то це ж неправда. Людина з поганим зором чи з обмеженнями руху може виконувати й інші завдання. Треба підібрати правильні посили. 

У нас були опитування і до війни, і потім, скільки людей готові захищати країну (у травні 2023 р. Центр Разумкова давав 67%) і цього достатньо, навіть якщо ми зменшимо цифру в кілька разів: адже одна справа говорити, а інша – взяти зброю в руки. Значить, треба шукати людей, які готові йти в армію, інформувати, пояснювати. 

– А які зміни у настрою співгромадян ви зафіксували у 2023?

– Стало більше людей, які розуміють, що війна затягується, що от прямо завтра перемоги не буде. У попередніх опитуваннях зросла частка людей, які кажуть, що готові на компроміси для закінчення війни. Але коли ти людей запитуєш про конкретику: чи готові відмовитись від повернення кордонів? чи вступу до НАТО? чи зупинити політику дерусифікації-декомунізації, люди відповідають – ні. 

Також важливим результатом 2023 року є те, що йде дерусифікація знизу. Дуже важливо, що люди самі хочуть переходити на українську мову. Цікаво, що ця тенденція намітилась ще до Великої війни, коли встановився консенсус, що українська має бути єдиною державною мовою. Зараз вже нова тенденція – до переходу на українську. Ще одна цікава тенденція – кількість людей, які ідентифікують себе етнічними росіянами, зменшилась до 6%, прихильників московського патріархату 7-8%: це серйозне падіння показників. Тут я хотів би наголосити на тому, що ми при цьому маємо розуміти, що російськомовні люди є невід’ємною і цілком легітимною частиною українського суспільства. Аби вони знали і використовували українську мову в офіційному чи діловому спілкуванні. А якою мовою говорять в побуті – то їхня справа. Тож не треба створювати проблем, головне, аби був консенсус, а він є.

– Без прогнозів на 2024 не обійдемось…

– Мені хочеться говорити про оптимістичні тенденції – надія переважає і переважатиме. При цьому усьому ми маємо бути свідомі тих небезпек, які на нас чатують, і тут велика відповідальність наших політиків – і владних, і опозиційних, а також ЗМІ – які настрої ми створюємо, які ведемо дискусії, бо розхитати ситуацію дуже легко. 

«Надбання» війни полягає в тому, що в нас уже є повноцінна українська політична нація. Щоб бути українцем, ти маєш любити Україну і бути готовим її захищати. І не важливо, яка в тебе конфесія, мова чи національність. До речі, це те, що Кремль так в українцях і не зрозумів, у чому прорахувався. 

Ярина Скуратівська

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх