Чому складно точно встановити, скільки українських дітей викрала РФ, і що має робити міжнародна спільнота, щоб всі діти повернулися, – в інтерв’ю DW розповіла голова спецкомітету ПАРЄ Олена Хоменко.
У Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) наприкінці минулого року створили спеціальний комітет щодо ситуації українських дітей. Про те, чим він займатиметься і які завдання перед собою ставить, DW розповіла голова нового комітету, представниця української делегації в ПАРЄ Олена Хоменко.
Deutsche Welle: Пані Хоменко, з якою метою у ПАРЄ вирішили створити спецкомітет щодо ситуації українських дітей?
Олена Хоменко: Цей комітет Бюро ПАРЄ створив для того, щоб мати майданчик для вирішення питань українських дітей, які постраждали внаслідок агресії РФ. І цих питань дуже багато. Це і проблеми дітей у родинах, які були переміщені або в межах України, або які виїхали за кордон, і, звичайно, питання депортованих у Росію дітей і дітей-сиріт. Комітет доноситиме ці проблеми до наших колег по ПАРЄ, а це парламентарі, які представляють 46 країн-членів Ради Європи, і спільно з ними шукатиме шляхи їх вирішення. Зазвичай, період діяльності спецкомітету обмежений в часі. Але ми розуміємо, що не зможемо швидко вирішити всі ці питання, тому сподіваємося, що він існуватиме доти, поки всі найболючіші проблеми наших дітей не будуть вирішені.
Один з напрямків діяльності вашого комітету – сприяння поверненню викрадених Росією українських дітей. Це – надскладне завдання, і, попри всі зусилля, Україні на сьогодні вдалося повернути небагатьох дітей. Які механізми сподівається задіяти комітет для того, щоб цей процес став швидшим і ефективнішим?
Важливо розуміти, що наразі на постійній основі не існує єдиного дієвого механізму, який використовувався б для повернення депортованих українських дітей. Про це свідчать цифри, які говорять самі за себе. Зареєстровано факти депортації 19 546 дітей, з них повернуто – 387. Повернення кожної дитини – це окрема операція, і ми, звісно, не можемо, рухатися такими темпами. З іншого боку, ми також розуміємо, що навіть якщо такий механізм у площині міжнародного права і буде розроблений, це не означатиме, що Росія його дотримуватиметься. Оскільки зараз РФ – найбільший і найбрутальніший порушник міжнародного права. Але ми все одно маємо рухатися у цьому напрямку і залучати якомога більше міжнародних партнерів: окремі країни, міжнародні організації, щоб посилювати тиск на Росію, аби вона стала поступливою у питанні повернення наших дітей.
Про який саме тиск на Росію йдеться?
Міжнародний кримінальний суд вже видав ордер на арешт Володимира Путіна (президент РФ – Ред.) та Марії Львової-Бєлової (уповноважена при президенті РФ з прав дитини. – Ред.) як головних підозрюваних у злочині незаконного примусового переміщення українських дітей. Але у Росії вибудувана ціла схема, до якої залучено багато організацій і приватних осіб, які також беруть участь у скоєнні цього злочину. Йому також сприяє і Білорусь. Тому необхідні додаткові санкції і проти цих осіб, і тут має значення підтримка партнерів і міжнародних організацій. Звичайно, для нас важливі заяви та резолюції, які ухвалюють парламенти інших країн. Але цього недостатньо, потрібні конкретні дії.
Окрім того, щодо залученості міжнародних організацій до питання повернення українських дітей, у нас є нарікання, зокрема, на Міжнародний комітет Червоного Хреста. Під час першого засідання нашого спецкомітету ПАРЄ ми провели закриту зустріч з представниками цієї організації. Ми побачили з їхнього боку бажання рухатися на зустріч, але ми оцінюватимемо це бажання по конкретних діях.
Чи пообіцяли вам представники МКЧХ відвідати викрадених українських дітей у місцях, де їх утримують росіяни?
Це все-таки була закрита частина засідання, і я не можу говорити про контекст нашої розмови. Але з обох сторін є бажання взаємодіяти і рухатися вперед. Це було наше перше спілкування у рамках комітету ПАРЄ, але ми сподіваємося, що воно продовжиться, ми перебуваємо на зв’язку і намагатимемося шукати шляхи, щоб Червоний Хрест став більш дієвим у питанні повернення вивезених дітей. У нього для цього є всі можливості.
Повідомляючи про кількість примусово депортованих українських дітей, російська сторона називає вражаючу цифру у понад 700 тисяч. Українська сторона офіційно зареєструвала близько 20 тисяч таких випадків, при цьому в Києві визнають, що ця цифра може бути значно більшою – понад 300 тисяч. Чому українській владі складно встановити точні дані вивезених до Росії дітей?
Зафіксовані факти депортації становлять 19 546 дітей. Але ми не знаємо, скільки було вивезено дітей, про яких не повідомили і не заявили. Тому що їх вивезли з окупованих територій, і доступу туди ми не маємо. Ці діти та їхні родини також не мають зв’язку з Україною, тому це і є таким складним питанням. Звісно, наша мета знайти всіх дітей, верифікувати, де вони знаходяться, що з ними і створити такі умови для Росії, щоб у неї не залишилося іншого варіанту, окрім як погодитися повернути нам дітей.
Коли ми знаємо про факт депортації, коли ми можемо зв’язатися з дітьми, тоді, звичайно, і наші громадські організації, і Офіс омбудсмена, і державні органи, які задіяні до порятунку дітей з депортації, докладають всіх зусиль, щоб їх повернути. Або як було у випадку з Богданом Єрохіним, коли дитина самостійно публічно заявила, що хоче повернутися додому. А скільки таких випадків, коли діти не можуть цього зробити, бояться чи не мають можливостей вийти на зв’язок. Саме тому нам важко встановити точну цифру депортованих дітей.
Але у росіян ці дані є?
Звісно, у росіян є дані по кожній вивезеній українській дитині.
Ви сказали, що ваш комітет займатиметься також проблемами і тих українських дітей, які зараз перебувають на території країн-членів Ради Європи у статусі тимчасового захисту чи як тимчасово переміщені. Про які проблеми йдеться?
Під час першого засідання нашого комітету ми говорили про проблеми з доступом до медицини та освіти, з якими стикаються українські діти за кордоном. Наші діти опинилися у складному становищі, коли вони повинні виконувати навчальні програми країни перебування і водночас й української освітньої системи. Це так само стосується і медицини. Хоча вітчизняна система охорони здоров’я адаптовується і змінюється, проте вона все одно відмінна від європейської. Тому наш комітет прагне стати інструментом для пошуку шляхів вирішення цих проблем.
Нещодавно уповноважений Верховної Ради із прав людини Дмитро Лубінець заявив про існування проблеми, коли соціальні служби європейських країн вилучають дітей з українських родин, які перебувають на їхній території. Чи займається цією проблемою ваш комітет?
Так, з цих питань до роботи нашого спецкомітету залучений голова Національної соціальної сервісної служби України Василь Луцик. Ми намагатимемося ці проблеми вирішувати. Ми виходимо з того, що діти, які перебувають у статусі переміщених, не можуть прирівнюватися до біженців. Саме через це виникають проблеми. Крім того, українські родини, які перебувають у європейських країнах, не знають особливостей національних законодавств. Ми триматимемо це питання у фокусі нашої уваги.
