Європа повернулася. Чи ні?

Якою буде Європа у 2024 році? Можна бути оптимістами, якщо дивитися на прогрес Європейського Союзу з часів пандемії: спільна програма з вакцинації, Next Generation EU на 800 мільярдів євро, широкий консенсус щодо України (та санкцій проти рф), призупинка дії «Пакту про Стабільність і Зростання» та серія пропозицій щодо діджиталізації та «озеленення» економіки. І це якщо ми говоримо лише про найвідоміші ініціативи.

Якщо стисло: стався великий стрибок, який особливо став помітним після десятирічної пасивності. В той момент коли настала чорна смуга – починаючи від пандемії та війни в Україні – ЄС відновив сили, керуючись принципом «витиснути все з хорошої кризи». Але якщо дивитися на останній рік та майбутнє Європи, особливо на вибори у 2024-му, виникає питання: чи зможе Європа продовжити свій прогрес?

(Не)єдність між реальністю та видимістю

Якщо з’єднати усі економічні та геополітичні виклики, які ми маємо сьогодні, то можна побачити що після минулого стрибка втомленість тільки зростає. Поглянемо на останню геополітичну кризу: конфлікт між Ізраїлем та ХАМАСом. Європейська Рада публічно продемонструвала єдність коли, 27-го жовтня, заявила про необхідність «припинення бойових дій та організацію гуманітарних коридорів». Але в той самий день європейські країни також голосували за резолюцію ООН щодо гуманітарної паузи: вісім країни ЄС (серед яких Франція та Іспанія) – за, чотири (Австрія, Хорватія, Чехія та Угорщина) – проти та п’ятнадцять (серед яких Італія) утримались. Це чудовий приклад розбіжностей які існують поза ширмою єдності у заявах Євроради.

Подібна показова єдність має місце і щодо України. Європейська Рада, у засіданні 14-15 грудня, дала згоду на початок перемовин щодо вступу України та Молдови у ЄС. Зеленський не може не радіти подібному рішенню, яке має велике політичне та символічне значення, що майбутнє України лежить у ЄС. Але мова може йти лише про невизначене та далеке майбутнє з двох причин.

Перша: перемовини будуть йти роками і не будуть легкими. Взяти хоча б питання корупції (де, однак, треба визнати що Україна здійснила певний прогрес), верховенства права та регуляції ринку. Щоб зрозуміти наскільки складними можуть стати перемовини, можна подивитися на певні країни (особливо ті, що на Балканах) які вже занадто довго чекають вступу до ЄС. Складно буде уявити собі певне привілейоване становище України, яке б дозволило їй вступити до Союзу раніше за країни Балкан. Насправді ж ЄС не має і жодної думки щодо того, як організм зможе функціонувати у майбутньому, маючи більш ніж тридцять країн.

Друга причина, через яку майбутнє України не таке вже і визначене, лежить у фінансово-військовій підтримці. Було б легко знову спихнути на Угорщину те, що 50 мільярдів євро допомоги для України досі блокуються. Можливо якесь рішення буде знайдене у перших місяцях 2024 року, завдяки розблокуванню близько 20 мільярдів євро для Угорщини. Але якщо подібний компроміс не спрацює, можливо допомога Україні буде надана в обхід європейських механізмів.

Окрім Орбана, між європейськими бюрократіями шириться і втомленість від війни, особливо у контексті майбутніх виборів. Держбюджети пустішають, результати на фронті все більш розчаровують. Подібна втомленість поглиблюється і тим, що Сполучені Штати не розблоковують пакети допомоги для Києва та займаються власними виборами, які можуть бути більш запеклими, ніж європейські.

2024 рік лише підкреслить цю втому ЄС, оскільки його «стратегічний компас» лише здається надійним та не дає відповідей щодо структурних питань спільної зовнішньої політики та безпеки. Чи можна буде насправді радуватися тому, що до 2025 року буде створена «європейська армія» розміром у п’ять тисяч чоловік? Незадовго до вторгнення Путін мав на кордоні з Україною 190 тисяч солдатів. Знову ж таки, ми маємо невизначену реальність, де питання безпеки продовжує спиратися на НАТО. Що вже казати про міграційне питання, де пасивність та внутрішні розколи набули хронічного характеру. Не дивлячись на досягнення певних компромісів, жодної радикальної зміни так і не відбулося.   

Європейський спільний ринок?

Розбіжність між реальністю та фікцією спостерігається також і в економіці. Конфлікт між «північною» та «південною» Європами став відвертим, коли мова йшла навколо реформи «Пакту про Стабільність і Зростання» (далі – Пакт). Але врешті решт, майже в останню хвилину, Єврорада змогла досягнути єдиноголосного компромісу. Можливо знайдеться компроміс і щодо додаткових 20 мільярдів євро, які треба включити до бюджету ЄС не пізніше 2027 року. Але непорозуміння між європейськими країнами (як і між ними та європейськими інституціями) поглиблюються і залишаться такими впродовж 2024-го.

Перша розбіжність стосується державних фінансів та їх використання. Гроші Next Generation EU мають бути витраченими до 2026 року, після чого країни повернуться до фінансування з бюджету ЄС. На практиці це означатиме повернення до 1 трильйона євро на сім років у противагу більш ніж двох трильйонів станом на сьогодні. Це все одно, що скоротити держбюджети більш ніж на половину. Проте «ощадливі» країни не хочуть і чути про новий Next Generation, який вважається «унікумом». В будь якому випадку, як зазначив німецький міністр фінансів, про нову програму фінансування не може бути і мови, якщо не будуть використані всі гроші з нинішнього Next Generation. Однак це є помилкою зі стратегічної точки зору, оскільки поточна реформа Пакту має бути пов’язана насамперед з можливістю користуватися спільним боргом для фінансування європейських суспільних благ (як то оборона чи діджиталізація економіки) та з більшим залученням приватних інвесторів – що гостро ставить питання про остаточну кристалізацію єдиного ринку капіталів.

І знову таки, за картинкою певної єдності навколо реформи Пакту та розблокування додаткових грошей для бюджету ЄС, реальність полягає у відсутності загальної картини щодо майбутнього європейської економіки. Навряд чи тут зможуть допомогти останні дії ЄС щодо економіки чи зухвалі плани щодо промислово-торгівельної політики. У першому випадку можна відмітити державні субсидії, які з часів пандемії збільшились на сім разів. Одні тільки Німеччина та Франція нараховують близько 77% цих субсидії у 2022-му, що вплинуло на конкуренцію з іншими економіками (як-то Італія) які не можуть собі дозволити аналогічні витрати. В цьому році розпочався перегляд норм щодо державних субсидій, які ризикують підірвати загальноєвропейський ринок. Також був прийнятий план щодо відмови від вугілля – до 2025 року дозволено надавати держпідтримку зеленому сектору, який вже ризикує делокалізацією. Головна проблема залишається – хто має більше грошей, той і витратить більше. Серед вже прийнятих чи озвучених планів ЄС є купа різних «Acts» (Chips Act, Critical Raw Materials Act та Net-Zero Industry Act) які є виразом амбіцій у досягненні «зеленої економіки». Але ці «Acts» ризикують стати не тільки прикладом «wishful thinking» (через недостачу грошей), але й поглибити розкол між країнами через недостачу єдиної та конкретної промислової, енергетичної та торгівельної політики ЄС.

Вибори за рогом

Хоч європейська химерна єдність ще якось демонструється у політичному та економічному таборах, але все може повернутися до пасивного стану з до-ковідних часів, як мінімум до європейських виборів у травні. Ймовірно що у перших місяцях 2024 року будуть ухвалені лише найзагальніші рішення (допомога України, угода з Європарламентом про реформу Пакту, розподіл обмежених ресурсів для бюджету ЄС). Ці рішення зможуть дати видимість єдності, але лише на короткий термін, що ризикує недостатнім врахуванням більш широкої стратегії, яка вимагає: чітких перспектив щодо розширення ЄС, повноважень та спроможності Союзу для дії (включаючи зовнішню політику та оборону), реформ внутрішнього управління (включаючи механізм прийняття рішень) та зухвалих заходів в економічній сфері, які б виходили за рамки фракційного мислення та дивилися б на весь спектр можливих стратегічних дій. Цей шлях був складним до виборів, і буде складним після незалежно від того, як пройдуть самі вибори. Можна було сказати що ЄС не повинен втрачати і цю «хорошу» кризу, щоб продовжити свій шлях, але чекати на нового «чорного лебедя» є вельми небезпечним. Тим паче що інші світові держави дозволяють собі рухатися з неосяжною для нас швидкістю.

Антоніо Віллафранка для ISPI

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх