Президент США Джо Байден стверджує, що Росії не вистачає «ресурсів і потенціалу», щоб підтримувати тривалу війну в Україні. Але в той час як російський президент Володимир Путін готовий кинути все, що у нього є, на цю війну – позиція, яка здобула йому сильну підтримку населення – західні прихильники України втрачають рішучість.
Грем Аллісон із Гарварду нещодавно написав, що Китай “є і залишатиметься найзапеклішим суперником, з яким коли-небудь стикалася панівна держава”, проте нинішня “демонізація” цієї країни “більше заплутує, ніж прояснює”. На думку Аллісона, для “вироблення та реалізації стратегії протистояння китайському виклику” Америка “зобов’язана зрозуміти Китай таким, яким він є”: це не “багатометровий гігант” і не країна “на краю загибелі”. Про пострадянську Росію так ніхто ніколи не розмірковував.
Навпаки, Америка десятиліттями представляла Росію як карикатурного лиходія і слабака, який втратив колишній вплив. Після анексії Криму Росією 2014 року тодішній президент США Барак Обама зневажливо назвав її “регіональною державою”, що демонструє на показ власні слабкості. А торік після повномасштабного нападу на Україну було прийнято вважати, що Росія (і режим Володимира Путіна) швидко зламається під вантажем західних санкцій.
Путінське рішення напасти на Україну було ірраціональним. Однак це не означає, що оцінка ситуації Заходом була дуже розумною. Навпаки, більшість західних спостерігачів, судячи з усього, могли уявити собі тільки два можливих сценарії: або Путін захоплює Київ упродовж кількох днів і перетворює Україну на кремлівську маріонетку, або Росія швидко зазнає поразки, що змусить Путіна вивести війська і визнати територіальну цілісність України.
Усе це допомагає пояснити, чому під час відвідин Києва, коли початковий російський наступ видихнувся, Борис Джонсон, який обіймав на той момент посаду прем’єр-міністра Британії, порекомендував Україні “просто битися”, а не вести переговори про мирну угоду. Краще змусити Росію програти (послаблюючи економіку країни, виснажуючи її армію і завдавши позиціям Путіним, можливо, непоправної шкоди), ніж винагородити її за скоєний напад.
І Росія повинна була програти, згідно з цією логікою. У той час як Україна мала повну підтримку Заходу (який надавав у великих кількостях зброю і фінансову допомогу), у Росії не було достатньої кількості техніки, а все, що в неї було, вже застаріло, так само як і обрана нею тактика. Поза полем бою безпрецедентні західні санкції були покликані спровокувати сильне невдоволення Путіним; передбачалося, що росіяни можуть навіть піти на штурм Кремля, щоб повернути собі доступ до європейських сумочок і американського фастфуду. Ніхто явно не думав про те, що демонізація і зневажливе ставлення до всього російського може налаштувати росіян проти Заходу, і що Росія здатна витримати тривалу війну.
Однак саме це і сталося. Росія продовжувала користуватися своєю чисельною перевагою, одночасно вдосконалюючи свою бойову стратегію і збільшуючи виробництво військової техніки. Усередині країни збитки від санкцій було мінімізовано, і не тільки тому, що їх вдавалося обходити, а й тому, що місцеві структури, зокрема державні, отримали у власність російські активи західних фірм, що йшли, за неймовірно низькими цінами. Тим часом відбувався перехід на рейки військової економіки.
Для простих росіян поточна ситуація зовсім не така вже й погана. Полиці магазинів повні, у ресторанах вирує життя. Підвищено пенсії і зарплати, і, хоча вони відстають від темпів зростання інфляції, цього підвищення достатньо, щоб підкріпити кремлівські міркування про сильну Росію, яка витримує будь-які спроби Заходу знищити її. Західні лідери не просто не зрозуміли небезпеки подібних міркувань, а й продовжували підживлювати їх. Наприклад, у червні, коли починався невдалий контрнаступ України, президент Польщі Анджей Дуда заявив, що “росіянам потрібно відчути гіркоту поразки”.
Нинішня війна досі непопулярна в Росії: 56% росіян, опитаних у жовтні “Левада-Центром”, заявили про підтримку переходу до мирних переговорів. Однак лише 34% респондентів заявили, що згодні з виведенням російських військ з України і поверненням контрольованих зараз Росією українських територій. Тим часом рейтинг підтримки Путіна, як і раніше, вищий за 80%. Можете назвати це “ефектом Сталінграда”.
Поки росіяни об’єднуються навколо Путіна, західні прихильники України явно втрачають свій рішучий настрій. На початку грудня лідери Євросоюзу не зуміли схвалити пакет фінансової допомоги Україні в розмірі 50 млрд євро, хоча і погодилися почати з цією країною переговори про вступ до ЄС. Цей провал стався на тлі відмови Конгресу США схвалити новий пакет військової допомоги Україні до кінця року.
Президент США Джо Байден тепер обіцяє, що США підтримуватимуть Україну не “стільки, скільки буде потрібно”, як він говорив раніше, а “стільки, скільки зможемо”. Він продовжує стверджувати, що в Росії немає “ресурсів і потенціалу” для ведення тривалої війни в Україні, і немає сумнівів, що санкції зрештою завдадуть економіці Росії серйозної шкоди. Однак Путін кидатиме на ведення цієї війни все, що у нього є, – і є висока ймовірність, що весь цей час він зберігатиме значну підтримку населення.
Скорочення потоку іноземної допомоги вже послаблює позиції України на полі бою, і це після року не дуже значних успіхів української армії. Тим часом явно посилюються розбіжності між Зеленським і головнокомандувачем Збройних сил України генералом Валерієм Залужним.
Є три можливі сценарії. У першому сценарії Захід підтверджує свої зобов’язання підтримувати Україну. Але політичні бар’єри, зокрема опозиція республіканців у США і вето Угорщини (а тепер і Словаччини) в ЄС, дуже високі. Навіть якщо їх вдасться розчистити, Україні буде важко мобілізувати достатню кількість нових солдатів.
У другому сценарії НАТО відправляє солдатів в Україну. Хоча у Путіна ніколи не було намірів нападати на країну НАТО, розмови про те, що перемога Росії в Україні відкриє шлях до нових російських вторгнень, можуть бути використані для виправдання відправки західних військ. Ризик у тому, що може різко посилитися “ефект Сталінграда”, росіяни встануть на захист Батьківщини, а Європа зануриться в нестабільність.
У третьому сценарії Захід знаходить способи спілкування з Кремлем. Росію важко назвати невразливою, але вона не перебуває на краю загибелі, і у Путіна, напевно, ще є в запасі кілька років на посаді президента. Навіть якщо його усунуть від влади, глибока недовіра росіян до Заходу збережеться. З огляду на все це (а також сувору реальність: Україна навряд чи зуміє повернути всі свої території), Заходу слід зосередитися на посиленні української оборони та водночас готуватися до того, щоб скористатися будь-якою можливістю для початку реалістичних переговорів із Кремлем.
Автор Ніна Л. Хрущова