Уявлення кінця Холодної війни про те, що глобальна економічна співпраця може відправити насильницьку геополітику в минуле, виявилися помилковими.
Це був рік тривожних конфліктів і насильства. Війна в Україні, ризик зіткнення великих держав у Південно-Китайському морі і спалах насильства у палестино-ізраїльському конфлікті утворюють жахливу трійцю. У кожній з цих сфер мир, який настав після закінчення Холодної війни, зараз під великим питанням.
На тлі цього сплеску міжнародної напруженості у західних аналітиків виникає спокуса побачити «вісь зла» в дії. Напад Путіна на Україну послідував за жорстокими вторгненнями російських військ до Сирії і Лівії. Росія тісно пов’язана з Іраном, який став провідним спонсором як ХАМАС, так і «Хізболли». Китай – основний покупець іранської нафти, обкладеної санкціями. Крім того, Пекін – головний партнер, який допомагає Росії уникати західних санкцій.
«Але попри махінацій цієї антизахідної коаліції, ми повинні запитати, чому територія колишнього СРСР, Близького Сходу і Східної Азії на стільки вразливі до дестабілізації саме таким чином. Їх об’єднує те, що після Холодної війни вони були місцем зусиль, спрямованих на встановлення миру не на основі туманного «міжнародного порядку, заснованого на правилах», а на чомусь більш істотному – на економіці», – пише Financial Times.
Починаючи з 1990-х років, Wandel durch handel (“трансформація через торгівлю») була максимою політиків на Заході. В умовах Вашингтонського консенсусу і військового домінування США існувало впевнене переконання, що геополітика або не має значення, або її приборкає економічний розвиток. На своєму піку в 2021 році обсяг прямих іноземних інвестицій в Росію сягнув 500 мільярдів доларів. Адміністрації Клінтона, Буша та Обами намагалися зробити Пекін «відповідальним акціонером». Тим часом колишній прем’єр-міністр Ізраїлю Шимон Перес пропагував бачення «нового Близького Сходу», на якому гіркі розбіжності будуть подолані, як і в Європі, завдяки економічному зростанню і взаємозалежності.
Financial Times пише, що це не було чистою ілюзією. «Китамерика» зв’язала важливі частини економік США і Китаю в єдине ціле. У Росії вестернізація змінила життя мільйонів людей. На Близькому Сході нова еліта, орієнтована на Захід, змінила регіональну політику. Тель-Авів став нагадувати щось середнє між Брукліном і Силіконовою долиною. Економічне зростання Ізраїлю було дуже привабливим. Абрахамські угоди – це реалізація економічного миру між Ізраїлем і ОАЕ.
Але ідея про doux commerce завжди була уразливою до зриву через політичне насильство. На Близькому Сході боротьба Ізраїлю з другою інтифадою посіяла насіння радикалізації ХАМАСу і була вписана в руйнівну війну Вашингтона проти тероризму. Росія дала зрозуміти про свою рішучість чинити жорстокий опір будь-якому подальшому поширенню західного впливу, розпочавши в серпні 2008 року каральну кампанію проти Грузії. Під керівництвом Сі Цзіньпіна Китай зробив абсолютно новий акцент на Народно-визвольній армії як центрі внутрішньої і зовнішньої сили.
«І справа не лише в тому, що військові сили кидають виклик формулі економічного миру. Сама економіка не нейтральна. Зростання забезпечило ресурсами суперників у багатьох конфліктних регіонах. Російський бізнес з експорту енергоносіїв продовжить годувати російську воєнну машину, навіть якщо Захід конфіскує сотні мільярдів резервів. Китай настільки глибоко взаємопов’язаний, що накладати на нього санкції небезпечно, а його економічне зростання означає, що йому навряд чи вдасться уникнути перетворення на військову наддержаву», – йдеться в статті.
В Ізраїлі ключовим елементом великої стратегії Беньяміна Нетаньягу було зробити країну невразливою до іноземного тиску шляхом зміцнення її експортних позицій і створення значних валютних резервів. Повернення до відчайдушного становища 1970-х і 1980-х років не буде.
Таким чином, економічне зростання породжує не мир, а засоби для суперництва. Тим часом, економічна слабкість породжує вразливість. Збентеження Заходу під час фінансової кризи 2008 року додало впевненості Китаю.
«Саме катастрофічна економічна ситуація в Україні спровокувала шалене метання Києва між Брюсселем і Москвою у 2013 році, що призвело до кризи на Майдані і російського вторгнення. На Близькому Сході економічна нестабільність і деградація Палестини позбавили сенсу рішення про дві держави і розчистили шлях до перетворення Гази, яка здавна була центром регіональної торгівлі, на зону вільного вогню», – йдеться в статті.
Помилка полягала не в тому, що всі вважали, ніби економічний взаємозв’язок призводить до реальних соціальних, економічних і політичних змін. Це була правда. Помилка полягала в очікуванні, що ця трансформація буде одностороннім процесом, який автоматично забезпечить порядок, і цей порядок буде до вподоби Заходу. Це був нібито урок Холодної війни в 1980-х роках, який досвід 2023 року повинен нарешті спростувати.
