Село Ланде на південному заході Франції на перший погляд – абсолютно звичайне, але є одна важлива відмінність: усі його мешканці мають деменцію.
Тому магазин на головній вулиці продає звичайні продукти на кшталт багетів, але там не попросять за них грошей, тож зовсім не обов’язково пам’ятати про те, що треба взяти з собою гаманець.
Колишній фермер на ім’я Франсіс щоранку забирає в магазині свою улюблену газету, і я кличу його на чашку кави в сусідній ресторан, який став центром суспільного життя села.
Я питаю Франсіса, що він відчув, коли лікар повідомив, що у нього хвороба Альцгеймера.
Головне – не здаватись
Він киває, надовго замислюється, поринаючи в той момент, і нарешті відповідає: “Було дуже важко”.
У його батька теж була хвороба Альцгеймера, але Франсіс не втрачає присутності духу.
“Я не боюся смерті, тому що рано чи пізно це все одно трапиться”, – говорить він.
“А поки що я житиму, як живу, попри хворобу, хоча це і буде вже інше життя. Але якщо ти здаєшся – то все. Тож треба всіма силами продовжувати жити”, – додає чоловік.
Крім магазину та ресторану в селі є свій театр, і мешканцям активно рекомендують його відвідувати та займатися іншими справами.
Філіп і Вівіан кажуть, що намагаються продовжувати жити своїм звичайним життям, наскільки це можливо – попри те, що обом діагностували деменцію.
“Ми ходимо на прогулянки”, — каже Філіп, дивлячись у далечінь. А коли я питаю, чи щасливі вони, він негайно повертається до мене, і на його обличчі сяє посмішка: “Так, ми дійсно щасливі!”
Допивши каву і тепліше закутавшись, вони вирушають до парку.
Час у цьому селі тече по-особливому. Тут немає встановленого часу для прийомів у лікаря, походів у магазин чи прибирання: існує лише певний ритм, що дає жителям села якомога більше свободи.
При цьому вони перебувають під постійним наглядом, і за словами професорки Елен Ам’єва, попередні дані свідчать про те, що такий розпорядок життя позитивно позначається на перебігу хвороби.
“Раніше ми завжди спостерігали прискорену втрату когнітивних функцій, коли люди потрапляли в клініку, але тут цього не відбувається, – каже вона. – Ми бачимо лише дуже плавну еволюцію”.
“І у нас є підстави вважати, що такі умови можуть вплинути на траєкторію клінічного результату”, – додає професорка.
Лікарі також відзначають різке зниження почуття провини та тривоги у родичів тих, хто живе в цьому селі.
“Мені спокійно на душі від того, що я знаю, що і їй спокійно, і що вона в безпеці”, – каже Домінік про свою матір, 89-річну Морісетт.
Велике вікно її спальні виходить в сад, в кімнаті багато сімейних фотографій, картин і навіть меблі тут свої, знайомі, привезені з дому.
Тут немає встановлених годин відвідування, люди приходять і йдуть коли їм зручно.
Домінік каже, що вони із сестрою не чекали, що десь може бути такий якісний догляд за хворими.
“Коли я їду звідси, мені спокійно, коли приїжджаю – я наче опиняюся у мами вдома”, – каже вона.
У кожному одноповерховому шалі живе близько восьми людей, у них є спільна кухня, вітальні та обідні зали.
Жителі села, звісно, платять за проживання, яке коштує як у звичайному будинку для літніх людей, проте основний тягар витрат взяла на себе регіональна влада, яка вклала в це село 22 млн доларів.
Коли його відкрили 2020 року, це було лише друге село такого типу і єдине, де проводять клінічні дослідження.
У всьому світі поки що є лише з десяток подібних проєктів, проте вони вже зацікавили організації, які намагаються знайти вирішення проблеми експонентного зростання деменції.
65-річна Патрісія щойно вийшла з місцевої перукарні, де їй робили завивку. За її словами, в цьому селі їй буквально повернули її колишнє життя.
“Я жила вдома, але мені було нестерпно нудно, – каже Патрісія. – Мені готувала куховарка, а постійно відчувала себе втомленою, погано почувалася, я знала, як важко жити з Альцгеймером, і мені було страшно”.
“Я хотіла бути там, де я сама могла комусь допомагати, тому що в інших будинках для людей літнього віку люди нічого не роблять, а тут справжнє життя, і коли я кажу справжнє, я маю це на увазі”, – додає вона.
Насправді деменція може ізолювати людей.
Але тут у них є сильне почуття приналежності до колективу, їм щиро хочеться зустрічатися один з одним і займатися різними справами.
За словами дослідників, елемент соціалізації може бути тим самим ключем до щасливішого і здорового життя з деменцією.
На 120 жителів села припадає приблизно стільки ж фахівців, та ще помічники-волонтери.
Звичайно, усі розуміють, що деменція невиліковна. Однак мірою прогресування хвороби пацієнти тут отримують всю необхідну підтримку.
І нехай для мешканців це кінець шляху, персонал села впевнений, що цей шлях – нешвидкий, і на ньому людей чекає ще багато радості.
Софі Гатчінсон
BBC News
