ЄС потребує більш узгодженого управління не лише для того, щоб пристосуватися до розширення, але й для того, щоб взяти на себе глобальну відповідальність.
22 листопада Комітет з конституційних питань Європейського парламенту (AFCO) поставив на голосування на пленарному засіданні пропозицію щодо реформування Лісабонського договору, підготовлену п’ятьма доповідачами від основних проєвропейських партійних сімей на чолі з Гі Верхофстадтом. Це був пакет конституційних змін, запропонованих Конференцією щодо майбутнього Європейського Союзу, в якій взяли участь багато громадян, особливо молодь. Запит парламенту ґрунтується на статті 48 договору, яка передбачає скликання Європейського конвенту.
Результати голосування дещо розчарували. З 702 депутатів близько 100 були відсутні, 274 проголосували проти, 44 утрималися і лише 291 проголосував “за” – близько 40 відсотків від загальної кількості. Ініціатива парламенту є сміливою і своєчасною, але боротьба за те, щоб зробити управління союзом більш демократичним і ефективним, вимагатиме більшої відданості від європейських партій і громадян напередодні європейських виборів у червні і протягом наступного п’ятирічного терміну. Попереду довгий і підступний шлях, і деякі національні уряди намагатимуться заблокувати його.
Більше того, деякі депутати Європарламенту спромоглися пом’якшити початковий обсяг реформ, виступаючи за обмеження, а не скасування вимоги одностайності при голосуванні з питань зовнішньої політики, оборони та оподаткування. Таким чином, союз залишиться нездатним висловлювати свою позицію в міжнародній політиці “одним голосом”.
Така орієнтація ґрунтується на ілюзії минулого в міжнародній політиці, коли вирішальні питання для майбутнього людства – такі як вибір між війною і миром – вирішувалися за межами Європи. ЄС виник під час холодної війни, під прикриттям Сполучених Штатів. Ця епоха закінчилася, але деякі депутати Європарламенту цього не помітили.
Глобальна відповідальність
ЄС – це політичний успіх, визнаний далеко за його межами. Мир між європейськими державами, які колись були запеклими ворогами, гарантував десятиліття процвітання і реалізацію фундаментальних свобод: вільний рух людей, капіталу, товарів і послуг. Союз став світовою економічною потугою, але він не здатен взяти на себе глобальну політичну відповідальність.
Зовнішня політика союзу полягала в поступовому розширенні з шести країн-засновниць до нинішніх 27 (вихід Сполученого Королівства був виправданий британською мрією про відродження імперії, якої більше не існує). Сьогодні союз стоїть на порозі нового розширення – до 35-36 країн.
Розширення не може бути вирішене без посилення процедур прийняття рішень: воно повинно йти пліч-о-пліч з інституційними реформами. Вступ Польщі та Угорщини в 2004 році продемонстрував небезпеку прийняття країн, які все ще не бажають розуміти, як спільне використання певних суверенних повноважень, таких як пересування людей, оподаткування та оборона, підвищує колективний та національний добробут – що єдність у різноманітності є силою, а не слабкістю.
Розширення і добросусідство не вичерпують відповідальності, яку європейці – громадяни, їхні партії, уряди і союз – мають взяти на себе перед рештою світу. Після падіння Берлінського муру міжнародна політика глибоко змінилася.
Багатополярний світ
Ілюзії однополярного світу прийшов кінець з фінансовою кризою 2008-09 років та піднесенням Китаю як економічної, технологічної та військової потуги. До Китаю приєдналися Індія, Бразилія, Японія, Індонезія, Південна Корея, арабські країни та інші не менш амбітні малі держави, такі як Північна Корея, Південна Африка та Іран. Коротше кажучи, світ став багатополярним і гегемонія США, яка уможливила створення післявоєнних міжнародних інституцій, більше не може керувати новою міжнародною реальністю.
Очевидною є екзистенційна криза Організації Об’єднаних Націй. Рада Безпеки, яка повинна гарантувати мир у світі, паралізована взаємними вето. Глобалізація, колись гарантована неоліберальним “вашингтонським консенсусом”, зараз перебуває під загрозою деглобалізації – перекомпонування ланцюжків вартості навколо кількох островів, де домінують деякі наддержави. Націоналізм повернувся до домінування у внутрішній та міжнародній політиці. Демократія під загрозою скрізь, в тому числі в США, де можливе повернення Дональда Трампа на посаду президента з його ізоляціоністською зовнішньою політикою та білим супрематизмом всередині країни заохочує ультраправі партії повсюдно.
Агресія Росії проти України змусила європейців знову звернутися за захистом до уряду США та Організації Північноатлантичного договору, яка розширилася за рахунок вступу Фінляндії і, в перспективі, Швеції. Коли цей кривавий конфлікт завершиться, ціною, яку заплатять європейці за свою нездатність вирішити європейську військову проблему на власному континенті, стане нова “залізна завіса” в серці Європи.
І це при тому, що Росія з її мистецькою та літературною культурою є європейською країною. Хоча вона не може і не стане членом ЄС, Росія була членом Ради Європи до повномасштабного вторгнення в Україну, і ЄС зацікавлений у розвитку відносин мирного співробітництва з нею.
Аналогічні міркування стосуються і триваючої трагедії між палестинцями та ізраїльтянами. Не може бути жодного виправдання варварській агресії ХАМАСу проти громадян Ізраїлю в жовтні, яка запустила нинішній цикл кривавого насильства, але ЄС ніколи не був здатний, окрім фінансової допомоги, підтримати серйозну політику, спрямовану на сприяння миру між двома народами і створенню двох незалежних держав.
На Близькому Сході, у Середземномор’ї та в Африці в цілому знаходяться країни, на які прагнуть поширити свій вплив найбільші світові держави – США, Росія та Китай. ЄС, який неодноразово намагався налагодити інституційну співпрацю з країнами Середземномор’я і не тільки, тепер систематично виключається з цього процесу, про що свідчить повстання країн Африки на південь від Сахари проти останніх французьких військових форпостів, на зміну яким прийшли російські ополченці і китайські інвестиції.
Міжнародна анархія
Боротьба між великими державами за світове панування провокує міжнародну анархію. Збройні конфлікти між державами та криваві громадянські війни відбуваються повсюдно. Ідеологія націоналізму знову домінує в політиці, підриваючи інституційні основи мирної співпраці між народами та захисту природи. Як влучно зауважує Стефан Фукар: “Відступ Європейського Союзу в питаннях охорони здоров’я та навколишнього середовища – це не що інше, як одне з клейм правого повороту громадської думки на Старому континенті, підбурюваного популістськими правими, які зробили боротьбу з екологічною політикою одним із стовпів своєї політики”.
Європейська зовнішня політика перебуває в полоні європоцентричного бачення. Необхідно розширити поле її дії за межі континенту, на небезпечну територію політики великих держав. Це не означає, що ЄС має перетворитися на розпалюючу війну ядерну державу. Навпаки, ЄС повинен вийти на світову арену через глобальну політику, яка має на меті зупинити абсурдну гонитву світових суверенів до збройних конфліктів та екологічної катастрофи.
Є позитивні ознаки, які потрібно розвивати. На саміті БРІКС у Йоганнесбурзі в серпні було висунуто пропозицію щодо “інклюзивного мультилатералізму” – альтернативи міжнародному безладу, яка може призвести до серйозної реформи ООН. Саміт також звернувся до проблеми валютного та економічного безладу, закликаючи до реформи Міжнародного валютного фонду.
ЄС повинен сам запропонувати реформу післявоєнних Бреттон-Вудських інституцій та ООН. Таке перезаснування повинно дозволити державам все більше і більше поважати міжнародне право, яке більше не буде довільно інтерпретуватися могутнім сувереном, а буде визначатися міжнародними судами.
Автор: Гвідо Монтані – професор міжнародної політичної економії в Університеті Павії. Колишній президент Європейського федералістського руху в Італії.
Джерело: Social Europe, ЄС
