ІНТЕРВ’Ю
Афганська правозахисниця *Шахарзад Акбар про гендерний апартеїд, уроки військового втручання та співпрацю з талібами.
Нещодавно ви стали лауреатом Премії з прав людини Фонду Фрідріха Еберта за 2023 рік, що є визнанням вашої невтомної відданості справі захисту прав людини в Афганістані. Якою є нинішня ситуація з життям людей у цій країні?
Коли ми дивимося на ситуацію в Афганістані, перше, що ми повинні усвідомити, це те, що жінки по всій країні систематично позбавлені своїх базових прав. Дівчаткам відмовляють у праві відвідувати середню школу, жінкам не дозволяють вчитися і, за винятком охорони здоров’я та освіти, виключають з більшості сфер діяльності. Жінкам не дозволяється працювати в неурядових організаціях та Організації Об’єднаних Націй, що робить Афганістан єдиною країною у світі, де дівчатка не можуть ходити до школи. За даними ООН, ніколи раніше не заборонялося працевлаштовувати жінок. Афганські активісти називають цю ситуацію “гендерним апартеїдом”, оскільки права жінок систематично порушуються виключно за ознакою статі.
Однак загальна ситуація з правами людини викликає велике занепокоєння. Талібан скасував більшість законів, не запровадивши жодного нового. Це створило стан беззаконня, в якому свавільні рішення талібських суддів фактично стали законом. Як наслідок, люди майже не мають доступу до правосуддя, особливо жінки, які були повністю виключені з правової системи. Закони про захист жінок і дітей також були скасовані, як і інші закони, що захищають міжнародні права людини, такі як законодавство проти катувань. Крім того, відсутність механізмів правового захисту означає, що жертвам порушень з боку талібів немає куди звернутися.
У своїй роботі ви зосереджуєтесь на демократичному розвитку, адвокації та правах жінок в Афганістані. Які, на вашу думку, найбільші виклики стоять сьогодні перед вашою країною?
Громадянське суспільство Афганістану масово придушується, а засоби масової інформації піддаються цензурі. Немає місця для активізму, просування демократії чи інших форм громадянського спротиву талібам. Будь-хто, хто протестує, зазнає жорстоких репресій, переслідувань і ув’язнення, а їхні сім’ї також стають мішенню для переслідувань. Кожен, хто хоче задокументувати порушення прав людини в Афганістані, стикається з величезними труднощами, оскільки таліби тримають інформацію під замком. Афганські жінки взагалі не можуть виступати на захист прав людини, тому що їм дозволено виходити з дому лише у супроводі чоловіка-опікуна. Тому я б сказала, що до правозахисників в Афганістані зараз ставляться як до злочинців, і вони навіть ризикують своїм життям.
З вашого досвіду, як змінилася ситуація порівняно з попередніми десятиліттями? Які найбільші відмінності порівняно з Афганістаном 35 років тому?
Війна триває вже понад чотири десятиліття, тому, на жаль, нестабільність і насильство такі ж старі, як і я, і навіть старші. Особливо протягом двох десятиліть після міжнародної інтервенції в Афганістані, внутрішні конфлікти та корупція були головною проблемою. Це мало серйозні наслідки для країни: було кілька хвиль міграції, кваліфікована робоча сила мігрувала, і країна була не в змозі безперервно розвивати свої інституції. Тим не менш, до приходу до влади талібів існував принаймні певний простір для покращення ситуації, в тому числі з точки зору верховенства права та інституцій, а також для освіти нових поколінь афганських жінок і дівчат та відбудови країни. Ці зусилля були перервані війною талібів проти уряду та міжнародних сил.
Нинішня ситуація є величезним кроком назад, і знадобиться багато часу, щоб відновити зруйноване.
Нинішня ситуація – це величезний крок назад, і знадобиться багато часу, щоб відновити зруйноване, особливо коли йдеться про освіту дівчат. Тому що кожен втрачений день – це день, який неможливо повернути. А дівчата позбавлені освіти вже більше двох років. Ми – бідна країна, яка дуже довго перебуває у стані війни. Я боюся, що бідність продовжуватиметься і поглиблюватиметься, якщо жінки і надалі будуть повністю виключені з освіти і роботи. І якщо таліби продовжуватимуть цю дискримінаційну політику, вони продовжуватимуть розпалювати конфлікт. Що стосується насильства, то зараз ситуація здається трохи спокійнішою, але майбутнє виглядає дуже похмурим.
Що може зробити Європейський Союз та інші міжнародні гравці, щоб покращити життя місцевого населення та жінок?
Перш за все, міжнародне співтовариство може домовитися про спільну позицію у відносинах з талібами і визначити пріоритети. Це пов’язано з тим, що таліби воліють вести двосторонні переговори з окремими країнами, а не з блоком держав, які можуть чинити більший тиск. Деякі країни ставлять на перше місце ситуацію з правами людини, довгостроковий мир і справедливість. Інші, з іншого боку, зацікавлені лише в “боротьбі з тероризмом” без реальної довгострокової перспективи.
Міжнародні актори також можуть підтримувати і розширювати гуманітарну допомогу. Ситуація в Афганістані жахлива, а потреби величезні. Існує також потреба в поліпшенні нагляду за розподілом допомоги, оскільки існує ризик того, що частина її буде перенаправлена, привласнена або витрачена даремно. І, звичайно ж, існує проблема виїзду з Афганістану вразливих людей. Багато з оголошених планів порятунку просуваються недостатньо швидко і ефективно, а багато вразливих людей навіть не потрапляють у сферу дії цих програм. Оскільки ми не надаємо правозахисникам жодних інших засобів для продовження їхньої роботи, ми наражаємо їх на ризик бути змушеними замовкнути талібами.
На вашу думку, чи повинні уряди взагалі співпрацювати з талібами?
Для того, щоб гуманітарні організації могли продовжувати надавати допомогу, необхідно підтримувати певні відносини з талібами. Якщо ви хочете ізолювати Талібан, вам слід уникати ізоляції афганського народу в цьому процесі. Ось чому я думаю, що було б добре будувати відносини на принципах, на спільних цінностях, яких дотримуються зацікавлені країни. Ми повинні запитати себе: чи хочемо ми, щоб таліби дискримінували жінок і дівчат? Чи цього хочуть Китай, Пакистан чи Німеччина? Тому наступне питання полягає в тому, якої форми може набути наша співпраця для вирішення цієї проблеми. Але якщо Китай зацікавлений лише у боротьбі з тероризмом, Німеччина – лише у зменшенні кількості біженців, а Пакистан – лише у бізнесі та торгівлі, і якщо права жінок і дівчат є лише другим або третім пріоритетом для всіх трьох, то буде важко чинити будь-який вплив чи тиск.
Які уроки може винести Глобальна Північ з подій в Афганістані?
На мою думку, одним з ключових уроків має бути те, що перед військовим втручанням слід дійсно вичерпати всі можливості. А якщо міжнародне співтовариство все ж таки втручається військовим шляхом, воно повинно дотримуватися принципів і цінностей, заради яких, за його словами, воно там перебуває. Ті, хто бореться з порушеннями прав людини, не повинні самі їх вчиняти. Але саме це сталося в Афганістані. Там панувала культура безкарності; звинувачення у зловживаннях з боку афганської армії та міжнародних сил не були серйозно розслідувані. Були висунуті серйозні звинувачення в корупції, знову ж таки не тільки проти афганців, але й проти американських підрядників.
Ті, хто бореться з порушеннями прав людини, не повинні самі їх здійснювати.
Якщо ви дозволите таким речам нагноїтися, вони можуть зруйнувати державну систему. Те, що ви маєте справу з так званими терористами, не означає, що ви можете робити все, що завгодно – ваші власні дії вас наздоженуть. Другий урок – це те, як все закінчилося в Афганістані: ніхто не подумав про те, як прийняті рішення вплинуть на 30 мільйонів афганців. Було дуже прикро, що США очолили так званий мирний процес, а європейці, по суті, просто слідували за ними. Після того, як Європа була залучена в Афганістані більше 20 років, вона навіть не висловила сильного заперечення. Тож, так, я думаю, що є певні уроки, які слід засвоїти.
З огляду на нинішні війни по всьому світу, про Афганістан забувають. Що б ви хотіли розповісти світові про ситуацію там?
Світ має визнати, що те, що відбувається в Афганістані, можна назвати не інакше як гендерним апартеїдом. Відбувається масова і систематична маргіналізація та приниження жінок; жінок вважають неповноцінними громадянами другого сорту. Жодне суспільство у світі не може миритися з таким рівнем порушень прав людини, і це не слугує міжнародній безпеці. Тому важливо уважно стежити за тим, що відбувається в Афганістані, і лобіювати уряди країн світу, щоб вони робили більше, тісніше співпрацювали і дійсно визначали пріоритети у вирішенні проблем. Я знаю, що зараз є багато нагальних проблем, які забирають увагу та ресурси. Але ми цілком здатні боротися з кількома кризами одночасно.
Ми також не повинні забувати, що люди в Афганістані борються проти несправедливості, особливо жінки. Ми чуємо, що жінки беруть участь у сидячих страйках або збираються вдома на знак протесту, що вони організовують читацькі групи або таємно навчають дівчаток. Жінки намагаються підтримати свої сім’ї власними зусиллями, чинячи опір заходам Талібану у будь-який спосіб, щоб бути присутніми на публіці. Слід визнати, що багато афганців ще не втратили надію на краще майбутнє. Тому послання може полягати лише в тому, що ми теж не повинні опускати руки за жодних обставин.
*Шахарзад Акбар – афганська правозахисниця, була головою Афганської незалежної комісії з прав людини. Вона очолює правозахисну організацію “Равадарі” і за свою відданість справі отримала Премію з прав людини 2023 року від Фонду Фрідріха Еберта.
Джерело: IPG–Journal, ЄС
