Війна в Україні та терор Хамасу демонструють безсилля ООН. Але як можна ефективно захистити людські життя в усьому світі?
Агресивна війна Росії проти України та терористичні атаки ХАМАСу 7 жовтня – це дві цезури світового масштабу. Водночас, вони ілюструють зростаючий глобальний характер індивідуальної державності, починаючи з 17-го століття. Ці дві дуже різні кризи викристалізовують відсутність глобального регулюючого органу. Повноваження Організації Об’єднаних Націй закінчуються майже виключно на кордонах окремих держав. Голосування в Генеральній Асамблеї або Раді Безпеки втрачається вже через кілька днів як символічні рішення в боротьбі за увагу ЗМІ. Хоча глобальне суспільство є більш взаємопов’язаним, ніж будь-коли, з точки зору економіки та комунікаційних технологій, глобалізації політичного регулювання, наприклад, у сфері підтримання миру, не відбулося.
Коли Владімір Путін кілька разів заздалегідь оголошував про початок агресивної війни проти України, він знав, що не існує жодної світової інстанції, яка б зупинила його в його прагненнях. Він знав, що жодні блакитні шоломи ООН не стануть на шляху російських військ на державному кордоні або що командування ООН заарештує його ще до вторгнення в Україну і віддасть під міжнародний кримінальний суд. Росія вже відмовилася визнавати Міжнародний кримінальний суд ООН, а це означає, що вона не зобов’язана нести міжнародну або навіть наднаціональну відповідальність. Своєю агресивною війною режим Путіна дуже чітко показав одну річ: у нинішньому світовому порядку переважає право найсильнішої окремої держави, яке частково підкріплюється союзницькими структурами.
У нинішньому світовому порядку переважає право сильнішої окремої держави.
Коли 7 жовтня ХАМАС вбив близько 1400 цивільних осіб і безпосередньо поранив понад 3000, спочатку все було навпаки. Навіть Ізраїль не зміг захистити своїх громадян від такої масованої терористичної атаки. Ідея захисної держави в цьому регіоні знову була фундаментально оскаржена Хамасом. Рішення про дві держави, передбачене Організацією Об’єднаних Націй, також слід розглядати як нещадний провал. План ООН з поділу Палестини від 1947 року, згідно з яким Єрусалим був би під міжнародним контролем, так і не був реалізований на практиці, частково через те, що окремі арабські держави відкинули його. Однак крихкість держави-захисника не повинна затьмарювати ефективність окремих держав. Реакція ізраїльської держави, зокрема, підсилює інше враження.
Два керівні принципи – звільнення і захист у майбутньому – відіграють тут ключову роль. Відтоді, як близько 200 осіб були захоплені в заручники ХАМАСом, армія намагається провести в секторі Газа військову операцію зі звільнення, яка може тривати тижнями, а то й місяцями. Крім того, метою операції є захист ізраїльського населення від майбутнього терору шляхом ув’язнення або, як стверджує армія, вбивства членів ХАМАСу. В результаті вбивств з боку ХАМАС вже загинуло кілька тисяч цивільних осіб протягом кількох тижнів в результаті національних військових зусиль Ізраїлю. Очевидно, що в цьому регіоні існує потреба в більш ніж національних підходах до безпеки єврейського і палестинського народів, а також у справедливому і гуманному співіснуванні для всіх.
Як і у випадку з російською агресією проти України, глобальний політичний вакуум після 7 жовтня є більш ніж очевидним. Організація Об’єднаних Націй поки що виключена, оскільки вона є не глобальним, а міжурядовим актором. Незначущість міжнародної спільноти також відображається в тому, що навіть не ведеться публічної дискусії про те, чи повинні звільненням заручників займатися “блакитні шоломи” ООН. Також можна було б посилити роль Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, щоб рішення про гуманітарну допомогу і переговори більше не визначалися окремими державами, як це відбувається зараз у випадку з Катаром і США. Для цього, перш за все, необхідно забезпечити стабільне фінансування руху, наприклад, за рахунок глобального оподаткування, а не національних асигнувань.
Дебати про досягнення стійкої мирної угоди в регіоні за допомогою наднаціональної координації видаються ще більш ілюзорними, оскільки існує фундаментальна відсутність глобального регулюючого органу. Таким чином, завдання захисту життя євреїв і палестинців де-факто покладено на ізраїльську державу. Дивно, але той факт, що Ізраїль не ратифікував Римський статут Міжнародного кримінального суду, не відіграє жодної ролі у військових діях в Газі. Сам Нетаньяху вже кілька років поспіль звинувачує орган ООН, який міг би забезпечити правову переоцінку воєнних дій, у “чистому антисемітизмі”.
Саме в часи уявної безнадійності потрібне конструктивне мислення.
В обох конфліктах стає зрозуміло, що між державами відбувається, здавалося б, архаїчне вимірювання сили через альянси окремих держав, а не наднаціональне прагнення до глобальної справедливості. Люди перетворюються на “інших” на основі історичної міграції, економічних, релігійних, мовних чи політично інституціоналізованих зв’язків. Ізраїльсько-палестинський конфлікт, наприклад, підживлюється антисемітизмом та антиарабським расизмом. І нібито безальтернативна ідея єдиної держави як фундаментального гаранта мирного життя продовжує витати над усім, так що наднаціональне втручання буде широко сприйматися як нелегітимне. Але саме в часи уявної безнадійності потрібне конструктивне мислення. Що ж потрібно зробити, щоб сприяти глобалізації регулювання для захисту всіх життів?
На це питання можна відповісти принаймні в одному аспекті: Перш ніж люди з власної ініціативи погодяться на наднаціональне втручання в їхню державу, необхідно запропонувати їм більш сприятливу для них альтернативу. Що стосується вищезгаданих аспектів правосуддя, людської гідності та захисту, то існує потреба в діях, спрямованих на перехід від міжурядової до наднаціональної інституції. Організація Об’єднаних Націй зробила свій внесок у нинішній стан глобального суспільства і відтворює структури нерівності. Втім, не можна повністю виключити роль Секретаріату ООН та спеціалізованих установ у формуванні суспільства в майбутньому, але необхідна радикальна реформа в сенсі глобальної демократизації.
Наприклад, першим кроком тут могло б стати ініціювання глобальної політичної участі за принципом рівної цінності для всіх людей: чи згодні ми як глобальне суспільство з тим, що фізичне і психічне здоров’я кожної людини має бути захищене і вимагатися глобальним, неурядовим органом? І якщо ні, то які умови потрібні людям, щоб слідувати такій ідеї? Для альтернативи окремій державі спочатку потрібно було б опрацювати позитивні аспекти, водночас критично зваживши негативні наслідки для людей.
Форми глобальної політичної участі повинні бути розроблені і випробувані для застосування в усьому світі.
Крім того, форми глобальної політичної участі мають бути розроблені та випробувані для застосування в усьому світі. Організація Об’єднаних Націй, а також такі країни, як Німеччина, вже сьогодні могли б створювати для цього простір і надавати ресурси. Важливо також ретельно вивчити легітимаційні міфи окремих держав, щоб вказати на суперечності та наслідки цієї політичної конституції. Саме тут потрібні три соціальні коректори: журналістика, наукові кола та громадянське суспільство. Необхідність окремих держав має бути деконструйована через аналіз, освіту та діалог. Крім того, ми повинні думати про інші теми та їх взаємодію. До них відносяться, наприклад, глобальне оподаткування (наприклад, спадщини, фінансових операцій, торгівлі та багатства), глобальна свобода пересування, глобальне соціальне забезпечення і, не в останню чергу, глобальний захист навколишнього середовища.
Наприклад, для жителів Нагірного Карабаху, Дафуру, М’янми, Рожави і Тайваню створення глобального механізму захисту вже є питанням виживання. У світі, де окремі держави втягнуті у військову гонку озброєнь, де деякі з них володіють ядерною зброєю, яка потенційно може знищити людство, існує нагальна потреба в альтернативі домінуванню окремих держав. Нинішні цезури підкреслюють необхідність заповнення глобального політичного вакууму для захисту людських життів незалежно від їхньої національної приналежності.
Автор: Доктор Альберт Денк – працює в Інституті політичних наук імені Отто Сура при Вільному університеті Берліна. У своїй книзі “Сталий розвиток і глобальна нерівність” він реконструює переговори щодо Цілей розвитку ООН і, спираючись на це, визначає трансформаційні елементи.
Джерело: IPG–Journal, ЄС
