Перемога на морі, нічия на суходолі? Підсумки літньо-осінньої кампанії для України і Росії

Нині ні Україна, ні Росія не можуть накопичити достатньо сил, щоб створити на фронті ударний кулак, який значно перевершить сили противника. Ця перевага має бути настільки великою, щоб проломити добре підготовлену оборону на найбільш небезпечних ділянках лінії зіткнення.

У чому причини такого становища, за яких умов одна зі сторін зможе переламати ситуацію на свою користь і чи чекати цього вже взимку?

Осіннє бездоріжжя та холоди змушують командування вносити корективи у проведення військових операцій, але напруга бойових дій не слабшає. Російська армія продовжує масований наступ на Авдіївку, завершує перегрупування сил на Куп’янському напрямку та не полишає планів рухатися на Лиман.

Українські війська не припиняють атаки російських укріплень на Токмацькому напрямку та намагаються розширити тактичні плацдарми на лівому березі Дніпра в Херсонській області. На південь і північний захід від Бахмута тривають запеклі зустрічні бої з перемінним успіхом.

Але, попри цю активність противників, лінія фронту змінюється мінімально. Нерідко слідом за інформацією про просування однієї зі сторін на кілька сотень метрів йдуть повідомлення про успішну контратаку противника.

І Москва, і Київ заявляють про величезні втрати противника, різні джерела й засоби пропаганди викладають численні кадри знищення ворожої техніки та споруд, убитих та полонених солдатів, а багато військових експертів і політиків дедалі більше схиляються до думки, що війна зайшла у позиційний глухий кут.

зсу

Про перехід бойових дій у нову фазу — позиційну війну на виснаження – говорить і головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний. У статті, опублікованій у журналі Economist, він вказує, що ситуація, що склалася, грає на руку Росії, дозволяє їй відновлювати свій військовий потенціал і далі нести загрозу Україні.

Позицію Залужного поділяють і західні чиновники, знайомі з висновками розвідок про перебіг війни в Україні. З ними на умовах анонімності поговорив кореспондент ВВС Джонатан Біл.

Вони вважають, що ні Росія, ні Україна в найближчому майбутньому не здатні провести “вирішальні наступальні операції на суходолі”, але не називають ситуацію патовою, оскільки обидві сторони продовжують наступальні дії, а Володимир Путін досі не відмовився від своїх воєнних цілей.

Які підсумки літньо-осінньої кампанії, що добігає кінця, і які плани російських та українських військових на найближчу перспективу?

Чи закінчився український наступ?

Про те, що український наступ завершився, чимало говорять російські військові блогери та журналісти.

В Україні офіційно про його закінчення ніхто не оголошував, але з огляду на те, як багато говорили про нього всю минулу осінь, зиму та весну, це доволі складно зробити психологічно, оскільки заявлених цілей не було досягнуто.

Якщо навесні і на початку літа головною метою майбутнього українського наступу називали вихід до Азовського моря, то у вересні реалістичною метою оголосили вже Токмак — місто за 60 кілометрів від узбережжя.

ЗСУ продовжують рух на токмацькому напрямку, проте цей наступ не можна назвати стрімким. До міста українським військам ще близько 15-20 кілометрів, а темпи просування становлять від сили сотні метрів.

Причини такого повільного поступу стали очевидними ще на початку боїв.

Поки Україна готувалася до наступу, Росія готувала оборону. На напрямку ймовірного удару (і не тільки на ньому) була побудована ешелонована оборона з польовою фортифікацією, яка включала не лише протитанкові “пірамідки”, а й багато кілометрів траншей, ДОТи і ДЗОТи, опорні пункти, бліндажі, мінні поля.

Підпис до фото,Наприкінці серпня ЗСУ звільнили селище Роботине на Токмацькому напрямку. На фото – українські військові допомагають місцевим мешканцями під час деокупації населеного пункту

“У них (росіян) бійці, які на даний момент не задіяні на першій-другій лінії, знаєте, що роблять у тилу? Копають окопи. І тому у них окопи вириті і перед Мелітополем, і за Мелітополем, — пише Кирило Яковлєв, співавтор українського телеграм-каналу “Брати Яковлєви”. — І там не просто окопи, там цілі **** міста. Вони як хобіти: в одному селі зайшли, в іншому вийшли через 3 км. В нас, на жаль, цього немає”.

Але головне — Росії вдалося зібрати на цих позиціях достатню кількість сил і засобів, щоб сильно сповільнити наступальні частини ЗСУ. Росія змогла організувати роботу артилерії та авіації, які разом із наземними силами боролися з українськими ударними частинами.

Ця протидія ускладнювала роботу української інженерної техніки, яка займалася розмінуванням.

Український військовий оглядача Сергій Морфінов зауважив ВВС, що навіть ті скромні успіхи, які змогли продемонструвати ЗСУ, з урахуванням усіх цих обставин виглядають великим досягненням.

“Клин, який зробили ЗСУ біля Роботиного з початку літа, має глибину 9-10 км. І з його краю до Токмака залишається ще приблизно 20 км. Треба враховувати, що Токмак — це великий укріпрайон, оточений основною лінією Суровікіна. Тобто дійти до нього восени цього року — малореальне завдання для ЗСУ”, — вказує він.

“З іншого боку, ЗСУ за це літо та осінь вдалося прорвати першу лінію масованої оборони армії РФ — з мінними полями, без переваги в арті та піхоті та за переваги росіян в авіації та дронах. Навряд чи таке робила якась ще армія за останні кілька десятиліть”, — зазначив оглядач.

Проте перемога “за очками” у війні, мета якої — звільнення окупованих територій, — слабка втіха. Зрештою мірилом успіху в такій операції є квадратні кілометри взятої під контроль території, а не кількість прорваних рубежів щільної оборони супротивника.

Морська війна

На тлі подій на материковій частині окупованої України дії ЗСУ на морі та в Криму несподівано виявилися успішнішими.

Кінцевою метою українських планів щодо виходу на узбережжя Азовського моря був окупований Крим. Однак через те, що їх не вдалося втілити, питання про його звільнення навіть не обговорювалося як якесь найближче завдання.

Звільнення півострова, анексованого Росією у 2014 році, було заявлено Україною як частина загальної мети повернення всіх окупованих територій.

Одночасно з рухом до перешийка півострова Україна почала окрему кампанію на морі та в самому Криму. Її складові у вересні оголосив радник глави офісу президента України Михайло Подоляк.

За його словами, вона складалася із трьох пунктів:

  • боротьба з російською протиповітряною обороною в Криму, щоб потім було легше завдавати удари крилатими ракетами та дронами;
  • атаки на слабкі місця маршрутів постачання російського угруповання на материку. Більшість військових вантажів для нього проходять через Крим;
  • домогтися того, щоб російський Чорноморський флот залишив базу в Севастополі.

Ця кампанія не настільки широко висвітлювалася в пресі, як наземний наступ, але на морі Україна досягла чималих успіхів.

5 жовтня стало відомо, що Росія вивела більшу частину Чорноморського флоту зі своєї основної бази в Криму. Частину кораблів перевели до Новоросійська, частину — до Феодосії

Цьому передували ракетні удари по штабу Чорноморського флоту, який був частково зруйнований, і сухому доку Севастопольського судноремонтного заводу. Під час цієї атаки були сильно пошкоджені великий десантний корабель і підводний човен. Російські дивізіони ППО також потрапляли під українські удари.

зсу
Підпис до фото,Дим після удару українськими ракетами по доках Севастопольского суднобудівельного заводу

У липні українці завдали удару морськими безекіпажними катерами по Кримському мосту, який також отримав серйозні пошкодження, і рух по одній зі сторін автомобільної частини зупинили на кілька тижнів.

У серпні українські війська завдали ударів по Чонгарському і Генічеському мостам, які пов’язують анексований Крим з материковою частиною України.

І хоча в результаті цих операцій постачання російського угруповання не припинилося, а небо над Кримом не вдалося “відкрити” для українських ракет, відхід ЧФ із Севастополя, хай навіть тимчасовий — важливий результат, який уже сильно змінює розклад сил на морі.

Неготовність воювати великими з’єднаннями

Американські військові фахівці вважають, що Київ був змушений призупинити свій наступ на південному фронті через те, що ЗСУ складно організовувати великі військові операції, які вимагають чіткої координації дій великої кількості підрозділів.

Як розповіли виданню Financial Times Майкл Кофман з Центру військово-морського аналізу (CNA) і Роб Лі з Інституту досліджень зовнішньої політики (FPRI), які побували на фронті, українській армії простіше взаємодіяти у складі невеликих високоманевровних штурмових підрозділів, чисельністю не більше роти.

Саме на таку звичну тактику українці перейшли, стикнувшись з великими втратами на початку літнього наступу.

Ця тактика має свої плюси – виснажує противника, змушує його вводити в бій резерви, розкривати зосередження своєї артилерії та підставлятися під контрбатарейні удари. Але для глибокого прориву оборони такої кількості військ недостатньо, супротивник встигає перекинути підкріплення на небезпечний напрямок.

Крім того, Кофман та Лі вважають, що п’ятитижневі курси підготовки солдатів ЗСУ на західних військових базах та полігонах не дають їм повноцінних навичок ведення загальновійськового бою, і з цим важко сперечатися.

Подібні проблеми має і російська армія. Особливо вони були помітні на першому та другому етапах війни, коли неузгоджені масовані спроби штурму Києва та Харкова, провальні операції з форсування Сіверського Донця та взяття Вугледара оберталися величезними втратами.

На неготовність обох сторін ефективно діяти у складі великих з’єднань, що є причиною застою на фронті, вказує, зокрема, російський аналітики Сергій Полєтаєв у журналі “Росія у глобальній політиці”.

“Читаючи зведення, спілкуючись із бійцями та командирами, можна помітити: типова атака що у нас, що у ЗСУ — це взвод чи рота. Навіть батальйонні атаки зустрічаються рідко, а про спільні дії бригад чи корпусів відтоді, як минулої весни склався більш-менш щільний фронт, не чути майже зовсім”, — описує він ситуацію на передовій.

“Аналогічно працює артилерія: батарейні залпи рідкісні; як правило, самохідні гармати працюють поодинці або в парі. Поодинці, парами літають ударні безпілотники та фронтова авіація. Таким чином, великі маси військ на фронті залишаються розрізненими, не конвертуються в масу удару, атаки ж у складі взводу чи роти нейтралізуються малими дронами, артилерією та мінними полями, які були б безсилі проти з’єднання, яке діє як єдине ціле”, — пише Полєтаєв.

Розвідка – “головний ворог”

зсу

Ситуація, коли жодна зі сторін не може досягти вирішального успіху на полі бою, має причини та наслідки.

Не вдається потай зосередити ударне угруповання і таким чином досягти раптовості. Задум легко прораховується, противник завдає превентивних ударів по тилах, концентрує вогонь на найбільш небезпечних напрямках і в цілому успішно обороняється.

Не вдається здобути перевагу в повітрі — заважає ворожа система ППО.

Не вдається реалізувати перевагу в чисельності бронетехніки – сучасний поєдинок броні та снаряда частіше виграє снаряд. Чи міна, чи протитанкова ракета, чи FPV-дрон.

Не вдається швидко розмінувати поля — бракує техніки розмінування широким фронтом, а на вузькій ділянці такі дії відразу стають помітними.

Не вдається змести оборону супротивника щільним вогнем артилерії – не вистачає ні стволів, ні снарядів.

Якість зрівнює кількість, і навпаки.

Ще одна особливість повномасштабної війни, яка триває вже півтора роки, у тому, що обидві сторони, в першу чергу — командний склад, вже набули досвіду та роблять менше помилок, якими міг би скористатися противник.

Але маховик війни продовжує крутитися та перемелювати ресурси. В результаті обопільних атак сторони зазнають величезних людських і матеріальних втрат, які потрібно швидко заповнювати, а це не завжди виходить.

“У нас (у Росії, – Ред.) головна проблема, яка не дозволяє проломити позиційний глухий кут, це навіть не стільки технічна допомога НАТО (для України), скільки інформаційна”, — сказав ВВС на умовах анонімності російський військовий експерт.

“Розвідка НАТО — це насправді наш головний ворог. Якби розвідки не було, то Україна, швидше за все, війну вже програла б, незважаючи на постачання зброї, просто тому, що ми могли б непомітно сконцентрувати достатні сили для того, щоб проломити оборону і провести кілька успішних наступів — з обвалами фронту, оточеннями тощо”.

Водночас український військовий оглядач Сергій Морфінов нагадує, що ЗСУ бракує боєприпасів, насамперед снарядів для артилерії.

“Україні дуже важливо отримувати і самій виробляти достатньо боєкомплекту 155-мм, і в 2024 році з цим можуть бути проблеми, оскільки західні запаси закінчуються, а їхня промисловість ще не розігналася. Плюс, якщо залишаються плани знову наступати, то потрібна така номенклатура, як димові снаряди (їх німці трохи передають, але треба більше), інженерні машини та установки для розмінування”.

Важливими є також боєприпаси всіх типів до HIMARS та М270.

“Вважається, що такий боєкомплект навіть більше потрібен, ніж пускові “Хаймарсів”. Доводилося чути оцінки від тих, хто спілкується з артилеристами, що російських цілей набагато більше, ніж ракет у ЗСУ”, – розповів аналітик.

А ще Україні дуже потрібно більше ППО — через нарощування кількості російських “шахедів” і, ймовірно, крилатих та балістичних ракет.

“Тут мова насамперед про PATRIOT та SAMP/T, плюс “Гепарди” та БК до них. Нарешті важливо буде отримати літаки F-16 як платформу для різного озброєння”, — каже Сергій Морфінов.

Позиційна не означає статична

Позиційний характер війна почала набувати ще наприкінці осені 2022 року. Останньою великою операцією, де Києву можна було говорити про досягнення рішучих цілей, був відступ російських військ з правого берега Дніпра на Херсонщині.

Тоді Україна змогла не просто звільнити все правобережжя Херсонщини, а й провести лінію фронту вздовж річки. Це дозволило обом сторонам вивільнити значні сили, оскільки велика водна перешкода дозволяє утримувати фронт меншими силами.

Хоча з того часу і Росія, і Україна провели по одній доволі масштабній операції (росіяни захопили Бахмут, українці просунулися в районі Оріхова), радикально характер наземної війни не змінився.

Тим не менш, позиційна війна продовжує бути маневреною, і в цьому немає жодної суперечності.

Річ у тім, що будь-який наступ у стилі “блискавичної війни” вимагає накопичення великих ресурсів для того, щоб, добившись багаторазової переваги над противником в одному місці, обрушити його оборону. Такий удар у разі успіху руйнує логістику та систему управління військами в обороні, породжує хаос та призводить до рішучої перемоги.

Мета позиційної війни – виснажити противника, змусивши його перекидати і витрачати резерви, реагувати на нові виклики. Зрештою, така війна може створити умови для вирішального удару. Це складніша війна, яка вимагає від командування набагато більшого вміння.

Це можна порівняти з боксерським поєдинком, де “блискавична війна” — спроба закінчити матч нокаутом, а позиційна — вимотати супротивника та перемогти за очками.

Зараз жодна зі сторін очевидно не може накопичити сил, щоб створити ударний кулак, що багаторазово перевершить сили противника. Крім того, на тих напрямках, де намагається наступати кожна з армій, противник встиг підготуватися до оборони настільки, що перевага наступаючих має бути ще більшою.

“Тільки перевагою у матеріальній частині, вогневій потужності можна буде компенсувати прозорість, відсутність “туману війни”, — вважає російський військовий експерт. — Якщо ти бачиш супротивника, то співвідношення сил 3:1 (на його користь) може бути недостатнім. А от якщо (противнику вдасться) зосередити, наприклад, 20:1, то це (прозорість) тобі вже не допоможе”.

Чого чекати взимку?

зсу
Підпис до фото,Військові експерти не виключають, що взимку бойові дії в Україні продовжаться

Позиційний характер війни аж ніяк не означає, що сторони не намагатимуться наступати.

Напрями майбутніх операцій позначені: ЗСУ активізувалися на лівому березі Дніпра та продовжують атаки на півдні Запорізької області, російська армія продовжує штурмові атаки з метою оточення Авдіївки, націлилася на Куп’янськ та, можливо, Лиман.

Ймовірно, ці операції будуть мати обмежений характер. Напередодні нової зимової кампанії обидві сторони намагатимуться зайняти більш вигідні позиції та зберегти ініціативу там, де вона є, і перехопити там, де її немає.

“Наступ ЗСУ може продовжитися взимку. Пам’ятаємо, що бойові дії цілком активно тривали й у 2014–2015 роках у районі Донецького аеропорту та при битві за Дебальцеве, а минулої зими — у Бахмуті та Вугледарі”, — зазначає Сергій Морфінов.

Але цього може і не статися, каже він. “По-перше, не дуже зрозуміло, як можна наступати через заміновані поля, якщо буде багато снігу. Якщо буде мороз, а потім відлига, це призведе до міграції мін, коли навіть розміновані проходи можуть знову ставати замінованими. А є ще фактор резервів — невідомо, скільки їх у ЗСУ, та фактор боєкомплекту”.

Російський військовий експерт каже, що обидвом сторонам реалістично ставити в першу чергу оборонні завдання, але для Росії можлива і “активна оборона”.

“При цьому чекати на якісь великі, стратегічні наступи, так щоб — раз — і взяти обласний центр, наприклад, не доводиться. Ми зараз бачимо, що насилу і з незрозумілим поки що результатом вирішується завдання щодо оточення Авдіївки”, — каже він.

Ілля Абішев

BBC

Поделиться:

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх