Від початку повномасштабного російського вторгнення українська армія змінилася – виросла кількісно, отримала значний досвід і, частково, переозброїлася з допомогою західних партнерів. Яку кількість радянського озброєння має досі Україна? Які його втрати? Чи зможе Україна і далі отримувати його із-за кордону. Як намагається продовжити життя системам, яким десятки років і чи є майбутнє у радянського озброєння в українській армії?
Значна частина техніки, яку Україні передав Захід у перший рік повномасштабної війни – радянська. Не усі постачання публічні, але, за даними блогу Oryx, який підраховував допомогу Україні від партнерів, лише танків ЗСУ отримали близько 500, понад 300 БМП та іншу техніку. Щось пішло на запчастини, але чи варто Україні розраховувати на продовження цих поставок?
«Чехія передала обладнання приблизно на 4,9 мільярда чеських крон. Включаючи 89 танків, 226 БМП, 38 гаубиць. І цього року підтримка триватиме. Я думаю, що цього року ми збільшимо нашу матеріальну підтримку в розмірі близько 2 мільярдів чеських крон. Це насправді величезна підтримка з боку такої маленької країни, як ми. Якщо бути відвертим, врешті-решт, ми отримали компенсацію від Німеччини та США – 15 одиниць «Леопарда 2A4» та 8 вертольотів із США. Всього на 306 мільйонів доларів», – розповідає директор державної оборонної компанії VOP CZ Марек Шпок.
Попри активне постачання Україні ствольних артсистем західного зразка, в абсолютних числах у ЗСУ вони усе ще в меншості, порівняно із радянськими калібрами: 652 системи проти 353. Це дані видання The Military Balance 2023 – вони не враховують втрати і нові надходження вже цьогоріч.
«Загалом у світі зсув на 155 мм калібр вже і так був доволі відчутним, тому що банально це стандарт, який демонструє більше переваг за 152 мм снаряд і навіть у РФ були плани відносно переходу на 155 мм. А Китай вже це почав. І якщо порівняти кількість просто банально виробників західних снарядів з тими, які ще виробляють радянський стандарт, вибір буде просто банально на користь більш розповсюдженого», – каже головний редактор видання Defense Express Олег Катков.
Поступовий відхід від радянського озброєння є і в інших сферах. У статтіВалерій Залужний розповів, що у лютому 22-го із 120 літаків до бою були готові лише 40. Поки українські льотчики перевчаються на F-16, літаки і запчастини від партнерів допомагають тримати авіацію в повітрі і застосовувати західну зброю – ракети і плануючі бомби. Однак втрати відбуваються постійно.
«Наразі менше в повітрі, але, на жаль, ми чимало літаків втрачаємо на землі. Особливо останні пару місяців неодноразово росіяни завдавали удари по аеродромах: Миргород, Кульбакіне, Кривий Ріг. Тобто ми втратили за цей період близько 8 літаків. Питання навіть не в тому, скільки вони протримаються в плані експлуатації, а через який час вони просто закінчаться фізично. Тобто будуть втрачені», – розповідає член правління Українського мілітарного центру Юрій Збанацький.
В армійській авіації, тобто у вертольотах, парк дещо оновили за рахунок нових транспортних бортів російського виробництва, які були передані Україні Сполученими Штатами, але у бойових, яким не вистачає сучасного керованого озброєння, ресурс вичерпується, а замінити його можливо лише західною технікою, переговори про її отримання, навіть в умовах війни, тривають місяцями.
«У концепції збройних сил після перемоги немає місця радянському озброєнню, там немає місця радянським калібрам, радянському забезпеченню. Саме через те, що, де це брати? Просто буде фізично неможливо. Можливо, ще деякі зразки там залишаться, але з розумінням того, що вони прослужать умовну кількість років, незначну, і будуть замінені. І так, це не буде за 1-2-3-5 років. Це буде доволі тривалий процес, розрахований на десятиріччя», – каже Олег Катков.
«Я вважаю, що, звичайно, радянська техніка корисна. Ваші солдати використовували її в минулому. Вони знають, як нею керувати, вони знають, як стріляти, знають про неї все. Але на майбутнє, я думаю, повинен бути перехід до нової сучасної зброї з навчанням людей. Багато чого слід зробити, і тоді українська армія буде однією з найсильніших у Європі. Я, безумовно, переконаний у цьому», – каже директор державної оборонної компанії VOP CZ Марек Шпок.
Україна воює із головним джерелом радянського озброєння – у Росії його ще тисячі одиниць. Хай і застарілого, але загроза від нього не менша, якщо або коли воно буде відновлене. І для протидії йому необхідні ресурси – через масштаб боїв країна походження і рік їх виробництва відходить на другий план. Тому українська армія воює усім, що можуть дати західні партнери.
«Саме Радянський Союз свого часу озброїв ледь не половину світу. При чому за безцінь. Тобто просто завалюючи озброєнням. Звісно, це озброєння, яке тоді передавалося, має певні строки експлуатації і таке інше. І коли вони завершаться, його чим замінити – це взагалі відкрите питання. Зараз поточні можливості будь-якого оборонно-промислового комплексу не дозволяють замінювати один до одного те, що вироблялося в часи індустріальної епохи», – каже Олег Катков.
Та якою б не була зброя або техніка, тримають оборону і йдуть у наступ, перш за все, люди. І після понад півтора року від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, більшість у зоні бойових дій – це ще не так давно цивільні люди, жодним чином не пов’язані з армією.
«Мотивація, звичайно… Її, буває, трохи менше стає, коли бачиш, як живуть інші міста. Наче, за те і воюємо, щоб вони жили спокійно, але воно таке… Багато хто не йде, а воно і не треба. Таке враження, що, умовно, мільйону чоловіків воно треба в нашій країні, а всім іншим… Таке, трохи є зараз відчуття. Ми ж можемо і закінчитися. Треба, мені здається, думати щось за мобілізацію, якісь резерви, зміни. Ми ж тут вже майже 2 роки, деякі безвилазно. А деякі і того більше. Тож, звісно, з мотивацією трохи… Але для мене справа не в мотивації. Це ж звичайні речі: на тебе нападають – захищайся. Яка ще мотивація потрібна, я не розумію. Як бачимо, ми воюємо за право жити, просто жити», – каже танкіст 4-ї окремої танкової бригади ЗСУ Олександр.
Головком ЗСУ Валерій Залужний у вже згаданій статті The Economist заявив, що війна переходить на новий етап – позиційний, як у Першу світову війну. Це, у тому числі, означає, що спустошення усіх можливих ресурсів буде довготривалим і постійним: людей, техніки, боєприпасів. І вимагатиме ще більших зусиль як від України, так і від її партнерів у довгостроковій перспективі.
Роман Пагулич
