В Україні відчувається дефіцит близько третини працівників. Чи можна його компенсувати завдяки жінкам та ветеранам?
В Україні, як і в більшості країн, для компаній існує норматив з працевлаштування працівників з інвалідністю: 4% від кількості штатних працівників. У разі невиконання цієї вимоги стягуються адміністративно-господарські санкції.
З початку великої війни ситуація значно змінилася. Якщо до 2022 року працевлаштування людей з інвалідністю було тягарем для бізнесу, то зараз компанії шукають кваліфікованих працівників серед людей, які довгі роки були пасивом на ринку праці, – серед працездатних осіб з інвалідністю.
Їх залучення допомагає гарантувати сталий розвиток бізнесу в період зростання дефіциту кадрів, а в деяких випадках дозволяє врятувати бізнес.
Ми провели інтерв‘ю з HR-керівниками та працівниками з інвалідністю низки середніх та великих компаній, помітили кілька тенденцій сучасного ринку праці і виділили 13 найбільш визначальних для майбутнього української економіки.
Україна втратила втратила доступ до 30% трудового потенціалу через виїзд за кордон та мобілізацію. За оцінками Конфедерації роботодавців України, чисельність працездатного населення становить близько 11,9 млн проти 17,4 млн у 2021 році. З них працюють 9,28 млн людей (78% від наявного трудового потенціалу). Ці люди фактично утримують 10,6 млн пенсіонерів.
Можливості швидкого відновлення трудового потенціалу примарні. Після закінчення війни значна частка українських вимушених мігрантів може залишитися за кордоном. Після зняття обмежень на виїзд до таких родин приєднаються чоловіки. У країнах ЄС можуть залишитися 4,2-5,1 млн українців.
Україні потрібно боротися за кожного громадянина. Має бути план, який би ґрунтувався на здоровому патріотизмі та включав конкурентну економічну пропозицію, від якої буде важко відмовитися. Серед інших значущих аргументів на користь повернення до України – рідна земля, рідна мова, рідна культура.
Країни ЄС почали конкурувати за українських мігрантів як за трудовий ресурс. За майже півтора року значна частина вимушених переселенців знайшла роботу.
Частина мігрантів переїхала з Польщі до Німеччини, де українці знайшли кращі умови життя та вищі заробітки. На початку 2023 року в Польщі перебували 1,56 млн українських біженців, у Німеччині – 0,88 млн. Зараз картина інша: у Польщі перебувають 0,97 млн українців (-38%), у Німеччині – 1,1 млн (+25%).
Ці міграційні зміни відбуваються на тлі запущеної в Німеччині програми із залучення кваліфікованих мігрантів, які готові швидко вийти на ринок праці.
Значна частка українців уже знайшла роботу: у Чехії через рік роботу мали 45% працездатних українців, у Польщі – майже 90%, у Німеччині – 25%.
Швидко адаптуються й українські діти. 66% дітей шкільного віку в попередньому навчальному році відвідували польські школи або навчалися паралельно в українській школі онлайн. Загалом у червні в ЄС перебували майже 1,3 млн українських дітей, які, безумовно, цінні для країн Євросоюзу.
У Польщі майже всі державні витрати на підтримку українців покриваються податками, сплаченими українцями, у бюджет Чехії повернуться 40% витрат.
Тимчасом в Україні дефіцит кваліфікованих працівників набуває небачених масштабів. Відбувається регіональне викривлення через непрогнозовану міграцію внутрішньо переміщених осіб. Ситуація ускладнюється тим, що чоловіки не реєструються внутрішньо переміщеними особами або безробітними через необхідність візиту до територіальних центрів комплектації (військкоматів).
При цьому зростає щільність населення навколо міст, захищених системами ППО (Київ, Харків, Дніпро, Одеса). Усі ці процеси призводять до розриву зв‘язку між регіонами, де є робота, і регіонами, куди перемістилися робітники.
У серпні із 100 тис вакансій 25% припадали на фахівців будівельних і виробничих спеціальностей. Фахівців, яких у кінці 2022 року – на початку 2023 року готували в закладах профтехосвіти, буде недостатньо для масштабного будівництва. Серед них – трактористи, кранівники, електромонтери, складальники металевих конструкцій, стропальники. За цими напрямками дефіцит кадрівстановить 6-45%.
При цьому в країнах Євросоюзу існує гострий дефіцит людей таких спеціальностей. Там бракує водіїв вантажівок, мулярів, столярів, зварників, монтажників, бульдозеристів, електриків, операторів металообробних верстатів. Збереження такого дефіциту в ЄС і наявність конкурентних зарплат – ще одна причина для очікуваного відпливу чоловіків з України після завершення війни.
Одним із стимулів повернення в Україну кваліфікованих мігрантів може бути запровадження вахтового методу під час відновлення зруйнованих війною об‘єктів. Підвищені виплати з урахуванням роботи поряд із замінованими територіями будуть особливо актуальні в умовах відсутності необхідної інфраструктури, зокрема житла і житлово-комунального сервісу.
Досвід післявоєнної Німеччини показує, що відновлення цього сектору є важливою складовою відновлення роботи підприємств, які постраждали найменше: було збережено 93,5% всіх потужностей. Проте робітники відмовлялись повертатися до роботи в регіони, де житловий фонд був зруйнований. Така ситуація складалася у вугільному рурському регіоні.
Бізнес звертає увагу на досі пасивну частинупрацездатних українців. У червні 2023 року в Україні було 2,56 млн працездатних осіб з інвалідністю – майже 7% населення. Переважна більшість з них, 57%, має третю групу інвалідності, 35% – другу, 8% – першу. Роботу мають лише 430 тис з них. Тобто рівень “безробіття” серед осіб з інвалідністю сягає 85% проти 15% загалом по Україні.
За оцінками Конфедерації роботодавців України, на ринок праці можна залучити щонайменше 1 млнпрацездатних осіб з інвалідністю. При цьому кількість українців, які отримують інвалідність, збільшується і вже сягає 3 млн.
За різними оцінками, від 20 до 50 тис людей отримали ампутації кінцівок. Тому потрібно створити систему, яка б дозволила максимально швидко залучити на ринок праці постраждалих з урахуванням їх індивідуальних особливостей. Гальмують процес залучення в економіку осіб з інвалідністю три міфи.
Перший – це хибне твердження, що всім особам з інвалідністю потрібні спеціальні умови праці та спеціальне робоче місце. Проте у 70-80% випадків працівники з інвалідністю можуть виконувати роботу на рівні з працівниками без статусу інвалідності. Це стосується і виробництва, і сервісних компаній.
Другий міф – особи з інвалідністю не мають потрібного рівня знань та навичок. Частково цей міф ґрунтується на відсутності інформації про рівень їх кваліфікації.
Третій міф – поява в колективі особи з інвалідністю знижує ефективність роботи. Наше дослідження показує, що в працівників з інвалідністю набагато вищий рівень мотивації і вони більш віддані компаніям, ніж звичайні працівники.
Для осіб з інвалідністю робота надзвичайно важлива, оскільки вона дає певну фінансову свободу і дозволяє відчувати свою затребуваність. Плинність кадрів серед осіб з інвалідністю вдвічі менша, ніж серед працівників без обмежень. Тривалість роботи на одній і тій же посаді суттєво більша.
Великі компанії не обмежують кар’єрне зростання працівників з інвалідністю. Вони “доростають” до посад керівників підрозділів, філій чи окремих підприємств.
Багато колективів підлаштовуються, не звертаючи уваги на інвалідність колег. Ті, хто потребують щоденних процедур, періодичних медичних оглядів чи лікування, мають можливість виконувати їх або отримують відпустку.
Між роботодавцями та працівниками з інвалідністю є недовіра, на що вказують соціологічні дослідження. В основі недовіри – брак знань роботодавців про цих осіб і не завжди задовільний рівень їх кваліфікації. 61% таких осіб вказали, що їх сприймають як “непрацездатних” та “людей з труднощами в спілкуванні”, тому роботодавці не хочуть брати їх на роботу. Недовіра породжує руйнівні явища.
По-перше, вона зробила можливою “оренду” трудових книжок для виконання деякими підприємствами на папері 4-відсоткового нормативу.
Роботодавці не вірять у спроможність осіб з інвалідністю працювати на достойному рівні, тому не хочуть допускати в компанії людей, яким не довіряють. Хоча доволі багато людей, які недавно отримали статус інвалідності, мають спеціальність, за якою можуть працювати і в новому статусі.
Є випадки, коли особи з інвалідністю мають надзвичайно високу кваліфікацію. У рамках проєкту “Разом” ми проводили інтерв‘ю з незрячою дівчиною, яка закінчила Національний університет імені Шевченка з червоним дипломом і синхронно перекладає тригодинні переговори, перебуваючи вдома.
По-друге, особи з інвалідністю не вірять, що роботодавці ухвалять справедливе рішення, знаючи про їх статус. Так діють ветерани. 78% з них не вказали військовий досвід в резюме, ще 32% приховують свій статус під час інтерв’ю.
Мотивація – побоювання, що вони не знайдуть роботу. Так вважають 77,5% опитаних ветеранів. 44% роботодавців ставляться до приховування здобувачами інформації негативно або категорично негативно і періодично відмовляють у прийнятті на роботу людей, які після співбесіди повідомляють про інвалідність.
Окреме питання – адаптація ветеранів з інвалідністю чи без неї. Для них важливим моментом є психологічний клімат і розуміння випробувань, через які вони пройшли на війні. Демобілізовані працівники відчувають гострий дефіцит підтримки з боку військових психологів – таких фахівців не вистачає.
Роботодавці побоюються, що при працевлаштуванні ветеранів вони зіштовхнуться з важким психоемоційним станом таких працівників (79%), алкогольною чи наркотичною залежністю (25%), конфліктністю (24%).
Виходом може бути розвиток індивідуальної зайнятості ветеранів та осіб з інвалідністю. 63,6% опитаних ветеранів заявили, що хочуть мати власну справу. Це утричі більше, ніж у країні загалом у мирному 2018 році. Один з ветеранів розповів, що він був би готовий передавати свій військовий досвід у рамках Товариства сприяння обороні України, але від цієї системи немає запиту.
Ветерани могли б бути вчителями початкової військової підготовки в школах. У рамках експерименту в школах почали викладати 26 ветеранів, але на загальних засадах людина, яка проводить уроки початкової військової підготовки, повинна мати педагогічну освіту, тож ця опція недоступна для більшості ветеранів.
Симбіоз цих міфів та очікування негативної реакції суспільства призводить до того, що багато компаній не розголошують клієнтам той факт, що послуги їм надає особа з інвалідністю. Зокрема, це стосується транспортних компаній.
Сучасні протези дозволяють людям з ампутаціями верхніх або нижніх кінцівок адаптуватися до керування легковими та вантажними авто чи навіть спеціальною технікою. Є багато таких успішних прикладів. Саме професія водія є однією з пріоритетних для ветеранів після отримання інвалідності.
Проте компанії беруть до уваги перестороги клієнтів щодо підвищеної аварійної небезпеки з боку авто, якими керують особи з інвалідністю. Можливо, це питання буде зняте завдяки програмі підготовки водіїв категорії В для осіб з інвалідністю.
Великі компанії сприймають своїх працівників, які повернулися з фронту, як цінних фахівців. Вони здобули спеціальну освіту та отримали значний досвід. Підготовка таких фахівців потребує значного часу та витрат, яких бізнес не має. Тому повернення осіб з інвалідністю мотивоване не лише законодавчим зобов‘язанням, а й бажанням підприємств задовольнити дефіцит кадрів.
Великі компанії пропонують ветеранам повернутися до попередньої роботи з полегшеними умовами праці в регіонах проживання. Якщо це неможливо, то компанії пропонують провести перенавчання для переходу на іншу посаду в межах регіону проживання або пропонують переведення до іншого регіону. Вони навіть наймають для родини працівника житло за кошти компанії.
Підприємства фіксують випадки звільнення ветеранів з незрозумілих, на перший погляд, причин. При детальному з‘ясуванні виявляється, що працівник на війні командував підрозділом, а в мирному житті повертається на посаду підлеглого. Великі компанії розробляють програми реінтеграції цієї групи демобілізованих, які б дозволяли реалізувати набутий на війні організаційний та професійний досвід.
Часто демобілізованим складно змиритися з тим, що під час служби вони отримували 100 тис грн, а після повернення заробляють 18-20 тисяч грн. Їм також складно сприйняти відмінність ситуації на фронті і в мирному житті. У пам‘яті свіжі картини загибелі товаришів і власного травмування, а поза фронтом вони бачать безтурботне життя, коли про війну нагадують лише повітряні тривоги.
Часто підприємства не можуть виконати норматив через відсутність осіб з інвалідністю в певному регіоні. Конфедерація роботодавців запропонувала змінити підхід до формування нормативу. Його розмір має визначатися не на центральному рівні, а на регіональному чи галузевому.
Після мобілізації чоловіків до ЗСУ на середніх та великих підприємствах виник значний дефіцит кадрів, тому на вакантні місця переводять жінок. Така практика існує у сферах металообробки та переробки агропродукції на виробництвах з високим рівнем автоматизації, якщо можна швидко провести перенавчання.
Часто робота на новій посаді потребує від жінок виконання певних фізичних навантажень. Така практика шириться, зокрема, у меблевій промисловості.
Для вирішення проблем на ринку потрібно пригадати кроки, до яких вдавалися після Другої світової війни. Тоді започаткували програми адаптації ветеранів, вахтовий метод, забезпечення безкоштовним житлом та популяризували професійно-технічну освіту. Цей шлях Україні доведеться пройти повторно.
Конфедерація роботодавців України підготувала найповніший посібник з працевлаштування осіб з інвалідністю, де зібрала відповіді на всі актуальні для бізнесу питання: від пошуку працівників з інвалідністю та укладання трудового договору до адаптації робочих місць та звільнення.
ОЛЕКСІЙ МІРОШНИЧЕНКО
президент Конфедерації роботодавців України
