(Друга частина, першу див. тут)

Мюнхенський урок  

З «Мюнхенської угоди» 1938 року можна зробити однозначний висновок: «Appeasement», умиротворення войовничого тирана – як-от поступка територій (ключове слово: Судетська область) – не утримує його від війни.

І тиран Путін сповнений рішучості виграти свою війну в Україні, чого б це не коштувало – зокрема і самій Росії. Адже від результату цієї війни залежить не дише його політична доля, але, можливо, і його життя.

Якщо Путін виграє свою агресивну війну проти України, то війна стане тим, чим була в минулому: «продовженням політики іншими засобами» (von Clausewitz). Путін буде переслідувати свої цілі в Молдові та Грузії за допомогою війни. Чи нападе він на країни Балтії – три країни НАТО – залежить від надійності стримування НАТО. Він, безумовно, продовжить свою психологічну війну проти Заходу і посилить кібер-операції своєї армії тролів з метою розколу західних суспільств; і зможе розраховувати при цьому на Заході, особливо в Німеччині, на підтримку наївних прихильників пораженства та «корисних ідіотів»

Тому путінська армія в Україні повинна зазнати поразки – від об’єднаних сил України та Заходу; Захід повинен постачати українським захисникам зброю, яка необхідна воюючій українській армії для перемоги в цій війні.

Маніфестація «корисних ідіотів»

Той, хто зараз вимагає припинення поставок зброї в Україну, вимагає від України припинення вогню, і в такий спосіб фактично закликає Україну капітулювати, той, хто зараз хоче змусити Україну піти на «компроміс», що означає відмову від 20% її території і віддачу на поталу кривавій російській окупаційній владі українського населення, яке там проживає, – той, хто вимагає всього цього, не просто політично наївний, він не просто виставляє себе в ролі «корисного ідіота» Путіна, він є загрозою для європейської безпеки.

У Німеччині серія пораженських закликів почалася з відкритого листа редакторки жіночого журналу «Емма» до канцлера Олафа Шольца від 29 квітня 2022 року. В цьому листі свідома «путінферштеєрка» Аліса Шварцер опосередковано звинувачує Україну солідарну за війну в її країні: це «помилка», дослівно йдеться в листі, «що відповідальність за загрозу ескалації ядерного конфлікту стосується лише первісного агресора: вона також стосується тих, хто дає йому привід для його злочинних дій.» Цим віроломним реченням стара феміністка підтверджує завсідне гасло про те, що жінка сама винна в тому, що її зґвалтували, бо вона носила занадто коротку спідницю.

28 підписантів відкритого листа вимагають «компромісів з обох сторін»: частина української території повинна бути «уступлена». При цьому наслідки для мешканців окупованих Росією територій добре відомі: воєнні злочини та злочини проти людяності всіх категорій. Ці наслідки «поступки територією» двадцять вісім ігнорують. У своїй байдужості до долі українського населення вони – незалежно від того, які заслуги в мирний час здобули в політиці, філософії, літературі чи журналістиці, і незалежно від свого моралістичного відношення – є, насправді, аморальними.

«Опір має межі» вважають підписанти відкритого листа пані Шварцер до канцлера Шольца, а саме в «політичній етиці», і посилаються на «рівень людських страждань серед цивільного населення України». «Навіть виправданий опір агресору» став би колись «нестерпно непропорційним», – кажуть вони.

Але для того, щоб «запобігти сотням тисяч нових смертей», як сказано в «Маніфесті за мир» (див. нижче), потрібні не переговори з агресором, а якнайшвидше постачання українській армії сучасного і далекобійного озброєння. Чим швидше це станеться, тим швидше закінчиться війна – і тим менше солдатів загине до того часу.

З приводу компромісу зі смертельним ворогом уродженка Києва Голда Меїр, як

міністерка закордонних справ Ізраїлю (1956-1965), сформулювала під час «Шестиденної війни» (червень 1967) таку фразу: «Ми хочемо вижити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає небагато місця для компромісу.»

«Між знищенням і бажанням вижити не мислимий жоден «компроміс», попереджає німецький історик Клаус Віттманн і продовжує генерал у відставці Клаус Віттманн: «…Україна повинна і надалі мати можливість захищати себе і звільняти вкрадені території. Для цього їй потрібне поєднання бойових броньованих машин і артилерії, а також систем дальнього радіусу дії проти ліній постачання та командних центрів ворога.»

«Негайне припинення вогню!»

За відкритим листом до канцлера Шольца послідувало 29 червня 2022 року звернення 21 інтелектуала під назвою: «Негайне припинення вогню!» У зверненні говорилося: «Захід повинен докласти всіх зусиль, щоб вплинути на уряди Росії та України і змусити їх припинити бойові дії.»  На практиці це означає вплив на Україну, оскільки Захід не може вплинути на Росію, на Путіна. «Залучення» Путіна до стратегії «поступової деескалації», як того вимагає 21 інтелектуал, є майже лякаючою наївністю.

З огляду на криваві методи, продемонстровані «кадебістом» Путіним у другій чеченській війні (Грозний) і в сирійській громадянській війні (Алеппо та Ідліб), вимога культурних лідерів є глибоко антигуманною.

Також і заклик до «переговорів» колишньої голови Ради ЄКД Маргот Кессманн

свідчить про необізнаність докторки богослов’я. «Єпископка сердець» Кессманн проповідує Україні підставити «другу щоку» (Мт 5,39). Але Ісус, який проповідував мир («Але я кажу вам: любіть ворогів ваших…», Мт 5,44), сказав (згідно з тим же Євангелієм) ще дещо інше, що опускає теологиня Кессманн: «Я прийшов, щоб принести не мир, а меч.» (Мт 10,34).

Релігійно вмотивовану любов до миру Маргот Кессманн навіть перевершує колишній німецький дипломат ООН (1968 – 2000) Ганс-Крістоф граф фон Шпонек – негідний син хороброго батька, борця опору Ганса фон Шпонека, який був страчений гітлерівськими поплічниками за участь у вбивстві Гітлера «20 липня» (1944). В одному з інтерв’ю фон Шпонек-молодший сказав буквально таке: «Альтернативою для України було б без опору впустити російських загарбників у свою країну – а потім за підтримки ЄС та ООН обговорювати реальне політичне рішення за столом переговорів» – майже немислимий рівень наївності, що звучить від професійного дипломата!

«Маніфест за мир»

Онлайн-петиція «Маніфест за мир» від лютого 2023 року двох союзниць по Руху на захист миру Аліси Шварцер і Сари Вагенкнехт є проявом корисного ідіотизму. Через рік після російського вторгнення в Україну вони та підписанти «маніфесту» вважають, що «наша солідарність» має полягати в тому, щоб змусити Україну до переговорів з Росією. Речення про співчуття підписантів «Маніфесту за мир» «українському населенню, жорстоко захопленому Росією», яке потребує «нашої солідарності», виглядає при цьому, як алібі.

Але чого вимагає агресор? Після того, як Путіну довелося усвідомити, що всю Україну неможливо зайняти, як він вважав одним махом, головний військовий злочинець у московському Кремлі вимагає від України визнати «військові реалії на місцях», тобто визнати окуповану російськими військами частину української території російською, отже поступитися нею.

6 серпня 2023 року Міністерство закордонних справ Росії заявило, що Росія претендує «лише» на чотири області, які, згідно з російською Конституцією, є частиною Російської Федерації. Скороченою ціллю в територіальній війні є чотири українські території, а саме Донецька та Луганська області на Донбасі, а також Херсонська та Запорізька області, які були анексовані Росією 30 вересня 2022 року – і які в серпні 2023 року були не повністю, але здебільшого все ще окуповані російськими військами. Прес-секретар президента Путіна Пєсков на запитання журналіста New York Times, чи має Росія намір завоювати більше української території, відповів: «Ні. Ми лише хочемо контролювати всю територію, яка зараз закріплена в нашій Конституції як наша.» Деяким західним прихильникам пораженства це може здатися довгоочікуваною стратегією виходу Кремля, яка збереже його обличчя; насправді ж це нахабна брехня.

«Повстання за мир»

Наступного дня після річниці російського вторгнення в Україну, 25 лютого 2023 року, великий натовп у Берліні відгукнувся на заклик Аліси Шварцер і Сари Вагенкнехт до «повстання за мир». Українських прапорів – на знак солідарності з жертвою російського вторгнення – не було, натомість було багато російських прапорів – на знак духовної співучасті у воєнних злочинах агресора Путіна.

Крістіан Лінднер (Вільна демократична партія) говорив про «тривіалізацію російської агресії»; акція протесту повинна отримати «чітку відсіч», прокоментував він у Твіттері: «Той, хто не підтримує Україну, перебуває на неправильному боці історії.»

Пенсіонери СДПН ностальгують за «східною політикою» 

Востаннє (1 квітня 2023 року) пенсіонери СДПН звернулися до канцлера СДПН із закликом «Встановити мир! Негайне припинення вогню і спільна безпека!», ініційованим істориком Петером Брандтом, сином колишнього канцлера СДПН Віллі Брандта.

Старі партійні товариші, серед яких багато профспілкових діячів, не помітили проголошену канцлером СДПН Олафом Шольцем «зміну епох», а, як визнають вони самі, застрягли в епосі Віллі Брандта.  В інтерв’ю партійній газеті СДПН «Vorwärts» голова робочої групи СДПН «60 плюс» Лотар Біндінг додав до цього ще одне: робоча група відкидає подальші поставки «наступального озброєння»; в позиції канцлера СДПН Шольца, якого критикують за «нерішучість», вона вбачає «сильну сторону», а саме «розважливість».

Німецьке дослідження миру

У звіті на 150 сторінок (від 21 червня 2022 року) під назвою «Здатні до миру в часи війни» німецькі академічні дослідники миру хоча й вітають «збройну допомогу»  Україні, але рекомендують надавати її частинами,  «щоб перевірити дію певних систем у польових умовах», що є проявом військової некомпетентності «дослідників миру». Німецькі професори дивляться на московський Кремль з вузької амбразури своєї “вежі зі слонової кістки”.

«Важке озброєння – негайно!»

Заклик німецьких дефетистів не залишився без відповіді: під назвою «Важке озброєння – негайно!» Андреас Умланд (зі Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень) ініціював відповідь на відкритий лист «Негайне припинення вогню!», яку підписали відомимі експерти з питань Східної Європи, зокрема Карл Шльогель, Тімоті Снайдер, Андреас Каппелер та інші.

Ральф Фюкс і Марілуїзе Бек (з «Центру ліберальної сучасності») ініціювали (22 лютого 2023 року) звернення відомих політиків партій Союз 90/Зелені, ХДС, СДПН і ВДПН під назвою: «Не миритися з жахливим!», яке підписали також три лауреати Нобелівської премії. У зверненні говориться: «На наших очах відбувається війна на винищення, подібної до якої Європа не бачила з часів Другої світової війни.»

Більшість прихильників капітуляції України об’єднує те, що вони мало або майже нічого не знають про Східну Європу, особливо про Україну та Росію. Звичайно, їхні заклики виражають прагнення більшості людей до миру (а хто прагне війни?); але «прагнення» – це втеча від реальності. Заклики такого роду також шкідливі: вони послаблюють єдність Заходу в підтримці України і затягують війну.

Путін не хоче і не буде вести серйозні переговори, щонайбільше для видимості і для того, щоб пом’якшити готовність Заходу допомагати Україні зброєю, породивши фальшиві надії на мир. Підписанти різних закликів до капітуляції просто не розуміють, з ким вони мають справу в московському Кремлі. Путін буде продовжувати вести війну, відвести війська не дозволяє його параноїдальний психічний стан. Тому ціна війни для Росії повинна бути збільшена. Україну необхідно захищати «за будь-яку ціну» (Джо Байден) і «скільки б це не тривало» (Олаф Шольц).

Справжній історичний обов’язок Німеччини перед Україною

Посилання докторки з богослов’я Марго Кессманн на результати інших сучасних збройних конфліктів – ключове слово «Афганістан» – є абсолютно недоречним. Єдиним доречним посиланням є Друга світова війна: якби Адольф Гітлер не був переможений силою зброї, слов’янське населення Східної Європи було б поневолене і, безумовно, все населення України, яке найдовше страждало під німецькою окупацією. З огляду на «свою історію» Німеччина повинна пропонувати себе не як «дипломатичного посередника», як того вимагає Кессманн, а бути прихильницею, захисницею України. Постачаючи зброю, Німеччина повинна дати можливість Україні протистояти поневоленню Путіним, «реінкарнацією» Гітлера у московському Кремлі.

Гітлер зазнав повної військової поразки на німецькій землі; сьогодні Путін повинен зазнати військової поразки на українській землі. На жаль, ядерний потенціал в руках параноїдального військового злочинця Путіна не дозволяє зазнати поразки на російській землі.

Членство в НАТО – замість «гарантій безпеки»

Захист від майбутніх російських нападів може запропонувати Україні тільки НАТО, Організація Північноатлантичного договору. Однак на саміті 11-12 липня 2023 року у литовському Вільнюсі країни-члени НАТО не змогли домовитися про конкретну перспективу членства України.

Президент США Джо Байден ще до саміту дав зрозуміти, що у Вільнюсі не буде визначено жодних термінів вступу України до Альянсу. Однак він не виключив перспективи надання Україні гарантій безпеки «як для Ізраїлю». У Вільнюсі Байден заявив: «Наша підтримка простягнеться далеко в майбутнє.» Канцлер Німеччини Шольц вкотре позиціонував себе за спиною президента Байдена. Обидва неодноразово говорили про ризики прямої військової конфронтації між НАТО та Росією.

Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус (СДПН) підтримав Олафа Шольца в інтерв’ю на телеканалі ARD: членство України в НАТО до досягнення миру може «майже зразу» активуват колективну оборону (стаття 5) – недоречний аргумент, оскільки йдеться про перспективу вступу України до НАТО після закінчення війни. Про майбутній вступ України до НАТО.  

У підсумковій декларації саміту компромісна формула, в якій відсутні тимчасові зобов’язання, звучить так: «Майбутнє України в НАТО». Однак запрошення до вступу буде можливим лише тоді, «коли на це погодяться члени Альянсу і будуть виконані умови.» З огляду на війну, в якій українська армія, навчена і оснащена НАТО, бореться за існування України, мантра про «реформи у сфері демократії», як передумову для запрошення до вступу, є майже ганебним виправданням небажання.

На втіху розчарованому українському президенту Зеленському, політичні відносини НАТО з його країною були покращені завдяки створенню «Ради Україна-НАТО» (замість попереднього «Комітету Україна-НАТО»). Це означає, що Україна сама може скликати засідання цього органу.

На завершення саміту НАТО у Вільнюсі 12 липня 2023 року присутні держави G-7 надали Україні «довгострокові та всеосяжні гарантії безпеки», які повинні допомогти країні «захистити себе зараз» і наростити «стійкі сили», а конкретні двосторонні домовленості будуть досягнуті пізніше.

Згідно з Вільнюською рамковою угодою, країни G7 – Франція, Німеччина, Італія, США, Канада, Японія, а також ЄС – візьмуть на себе «довгострокові двосторонні зобов’язання у сфері безпеки.» Вони діятимуть доти, доки Україна, що зазнає нападу з боку Росії, не стане членом НАТО.

Група семи підкреслила, що буде підтримувати Україну і в довгостроковій перспективі. У заяві, оприлюдненій 12 липня 2023 року на полях саміту НАТО, вона окреслили перспективу надання сучасного оснащення для військово-повітряних і військово-морських сил.

Конкретно країни G-7 пообіцяли уряду в Києві оснастити збройні сили України таким чином, щоб вони «могли продовжувати захищати свою батьківщину і стали після закінчення російської агресивної війни настільки сильними, щоб Москва не наважилася напасти знову.» Україна має отримати обладнання у сферах «повітря і море». Досі держави G-7 підтримували переважно сухопутні війська України. Тепер ключовим військовим потенціалом називаються «повітряні бойові системи». Однак бойові літаки (і військові кораблі) досі (станом на серпень 2023 року) поставлені не були.

Наразі до рамкової угоди G-7 приєдналися 29 країн. Підписанти «візьмуть на себе довгострокові двосторонні зобов’язання перед Україною у сфері безпеки, щоб побудувати Україну, здатну захистити свій територіальний суверенітет як зараз, так і в майбутньому», йдеться в заяві прем’єр-міністра Великої Британії Ріші Сунака, зробленій на Даунінг-стріт у Лондоні. Німеччина погодилася в рамках пакету допомоги на суму 700 мільйонів євро надати додаткові системи Patriot, ракети і танки.

Федеральний канцлер Олаф Шольц заявив перед завершенням саміту НАТО, що зобов’язання G-7 стосуються «партнерства у сфері безпеки» […], на яке Україна може потім також розраховувати.» Вони пов’язані з попередньою допомогою, без якої Україна не змогла б себе захистити.

«Гарантії безпеки» Великої сімки не є гарантіями, а лише обіцянками, оскільки вони не «підкріплені» зобов’язаннями щодо військової допомоги. Далекосяжні гарантії безпеки на час після закінчення війни, такі як запевнення в разі нападу надавати військову допомогу також і власними військами, не включені в документ; без цього «гарантії» мають обмежену, якщо навіть не символічну цінність. 

Президент України Володимир Зеленський, приховуючи своє початкове розчарування, назвав ініціативу G-7 «мостом до членства в НАТО» для своєї країни і стримуючим фактором проти Росії.

Президенту Росії Путіну НАТО послала з Вільнюса, хоча і приглушений, сигнал про те, що він не може сподіватися на те, що Захід втомиться надавати Україні військову допомогу, а саме «доти, доки це буде необхідно.»

Кремль охарактеризував довгострокові зобов’язання G-7 щодо безпеки України як загрозу безпеці Росії. G-7 проігнорує міжнародний принцип “неподільності безпеки”, недотепно заявив прес-секретар агресора Путіна Дмітрій Пєсков.

Військова підтримка України – імператив європейської безпеки

Через повільний успіх українського контрнаступу сам Вашингтон, схоже, починає сіяти сумніви в перемозі України і запускати тезу про неминучість українських територіальних поступок задля досягнення мирного завершення війни.

Але війна, розв’язана Путіним, не повинна закінчуватися поступками агресору. Російська армія повинна зазнати поразки в Україні, щоб завдати довготривалого удару по традиційній імперській манії величі в московському Кремлі, яка також живе у великих верствах російського населення, особливо серед так званої «еліти». Відновленню Великої Російської імперії в Європі мегаломанічним спадкоємцем російських царів, а саме «великих» Петра І і Катерини ІІ та не дуже великого, репресивного всередині і агресивного назовні Миколи І, необхідно запобігти всіма засобами.

З огляду на агресивні великодержавні російські устремління, якими Путін також виправдовує своє вторгнення в Україну, видається вкрай дивним, що Глава Католицької Церкви Папа Франциск, який вже викликав образу своїми заявами про війну Росії проти України, у відеозверненні до учасників Х Всеросійського дня католицької молоді в Санкт-Петербурзі 25 серпня 2023 р. вважав за необхідне підживити цю злоякісну манію величі. Згідно із заявою Московської дієцезії, він нібито сказав: «Ви є спадкоємцями великої Росії […] великої Росії святих, правителів, великої Росії Петра Великого, Катерини Великої, цієї імперії – великої, просвітленої, країни з великою культурою і великою людяністю. Ніколи не відмовляйтеся від цієї спадщини, ви є спадкоємцями великої Матері-Росії, несітьцю спадщину далі. І я дякую вам. Дякую вам за ваш спосіб буття, за ваш спосіб бути росіянами.»  Здається, що Святійшого Отця повністю залишив Святий Дух.

Потрібно зробити навпаки: саме від цієї манії величі Росія повинна бути звільнена – шляхом військової поразки її армії в Україні. Війна Путіна проти України не служить «законним інтересам безпеки» Росії, як стверджують його «ферштеєри» в Німеччині; це спроба утвердити анахронічні імперські претензії на владу правителя в московському Кремлі.

Війна Росії проти України – це напад на Європу; і Європу треба захищати – послідовно надаючи Україні військову підтримку аж до її перемоги. Військова підтримка України є імперативом європейської безпеки. Європейська безпека сьогодні означає не «з Росією», а «проти Росії». Неоімперіалістична Росія Путіна повинна бути розгромлена в Україні!                                           

Вінфрід Шнайдер-Детерс