«Тепер ти, брате, знаєш ціну свободи –
її не буває без крові».
(Цитата з історичного фільму «Крути 1918»)
(Перша частина, див. продовження тут )
Війна на винищення – путінське «вирішення українського питання»
Метою російської агресивної війни проти України було її повне підпорядкування владі Москви. І навіть більше: війна Путіна проти України, так само, як і війна Гітлера проти Радянського Союзу, планувалася, як війна на винищення.
Проте блискавична війна – бліцкриг à la Гітлер – в якій російський президент планував розгромити українські збройні сили за кілька днів, провалилася через їхню дивовижну стійкість, волю українського керівництва до захисту країни, опір українського населення російським нападникам і хоробрість українських солдатів.
У цій війні навздогін за незалежність Україна захищається від знищення її, як держави, від руйнування її національної ідентичності, від «манкуртизації», тобто деукраїнізації та тотальної русифікації, від культурного геноциду – і від поневолення та депортації її громадян.
Україна не має вибору між «війною і миром». Для України ця війна є питанням «бути чи не бути», тобто питанням її існування. Якщо Росія виграє цю війну, то Україна не буде – як Німеччина після двох програних світових воєн – жити на усіченій території: Путін зітре Україну з карти світу. Тому, що хоче остаточно викорінити джерело зараження демократією, яким є Україна для його Росії з часів Помаранчевої революції 2004 року, що загрожує його режиму. Власне кажучи, Путін прагне остаточно вирішити свою українську проблему.
Захист Європи в Україні
Але, відбиваючись від російської агресії, Україна захищає не лише себе, вона захищає Європу; захищаючи свою свободу, українці захищають свободу європейців.
Німеччину «захищають на Гіндукуші», заявив тодішній міністр оборони Німеччини Петер Штрук (СДПН, 1 березня 2004 року), виправдовуючи таким чином участь Німеччини у війні США проти Талібану в Афганістані. Це була суперечлива заява, але те, що сьогодні Німеччину захищають в Україні, не викликає сумнівів.
І оскільки Європа не хоче для свого захисту посилати на фронт в Україні своїх солдатів, а воліє, щоб за неї вмирали українські солдати, то найменше, що повинна зробити Європа, це якнайшвидше надати українським захисникам Європи далекобійну зброю для забезпечення переважаючої вогневої потужності
«Ялта-ІІ» – руйнування європейського порядку
Однак у цій війні Путін переймається не лише Україною; завоювання всієї України є його явною метою. Ревізіоніст Путін прагне відновити російське панування над усією Східною і Центрально-Східною Європою, що було встановлене після Другої світової війни. Путін добивається поділу Європи, на зразок рішення «великої трійки» держав-союзниць, яке було ухвалене наприкінці Другої світової війни на зустрічі в Ялті в Криму в лютому 1945 року.
У лютому 2020 року Путін запросив інших чотирьох постійних членів Ради Безпеки ООН – США, Велику Британію, Францію та Китай – на зустріч «великої п’ятірки», «Ялту-ІІ», з метою знову поділити Європу на сфери впливу.
Війна Путіна проти України – це також війна проти Європейського Союзу, в якому сьогодні держави колишнього Східного блоку об’єднані із Західною Європою. Ревізіоніст Путін хоче зруйнувати європейський порядок, що був установлений після закінчення Холодної війни, також і за участю Росії, «Post Cold War Order»; Путін хоче знищити Європейський Союз.
Тепер, коли Європа стала незалежною від російського газу – а отже, економічно незалежною від Росії – Путін робить усе можливе, щоб політично дестабілізувати Європейський Союз. Путін намагається роз’єднати ЄС. Шляхом дезінформації та пропаганди фактичної амбівалентності, політичної та фінансової підтримки так званих «євроскептичних» сил на правому й лівому флангах політичного спектру країн-членів, і загалом шляхом просування тих громадських діячів, які через свою політичну наївність вимагають від України готовності до переговорів з агресором, Кремль намагається розколоти західні суспільства.
Путін прагне розпаду Європейського Союзу, як повторної інсценізації розпаду свого Радянського Союзу три десятиліття тому, який він назвав «найбільшою катастрофою 20 століття».
Війна проти «колективного Заходу»
Однак головна мета Путіна виходить за межі Європи. Його війна проти України є війною чужими руками проти «колективного Заходу», тобто проти Сполучених Штатів Америки та їхніх європейських і східноазійських «держав-сателітів». Путін прагне демонтажу глобальної гегемонії США, яка «стримує» Росію, тобто перешкоджає російській неоімперіалістичній експансії. Саме тому путінська Росія об’єдналася з Китайською Народною Республікою. Російський президент поділяє з президентом Китаю Сі Цзіньпіном ту ж саму геополітичну мету: послаблення США. У відповідь на «політику стримування» (containment) США щодо Радянського Союзу під час Холодної війни – та на її нову версію щодо Російської Федерації після неї – Путін хоче протиставити США політику так званого «зустрічного стримування» (counter-containment).
Фактор часу – важкі наслідки через нерішучість у постачанні зброї
Внаслідок початкової нерішучості Заходу, зокрема нерішучості канцлера Німеччини Олафа Шольца, щодо надання важкого озброєння, а також відверто зневажливого ставлення відомства канцлера до закликів України про допомогу, Росія – після відступу своєї армії з північного сходу України – змогла продовжити війну на південному сході країни, як позиційну війну, як війну на виснаження. Безглуздий інкременталізм у постачанні сучасної зброї в Україну дозволив Росії укріпити та замінувати нову 1200-кілометрову лінію фронту для захисту від оголошеного українського контрнаступу.
Продовжуючи війну на виснаження, Путін розраховує на те, що має довшу витримку – завдяки непропорційно більшим людським і матеріальним ресурсам, а також у відношенні до західних прихильників України, чиї запаси зброї не безмежні. Як показує перебіг війни, небажання Заходу надавати зброю для забезпечення переважаючої вогневої міці завадило успіхам українського контрнаступу. Отже, саме з вини Заходу, який, побоюючись ескалації війни і безпосередньої участі в ній, занадто пізно прийняв рішення про постачання сучасної зброї, Україна поки що змогла відвоювати лише невелику частину своєї окупованої Росією території, і за цей незначний здобуток території їй довелося заплатити високу ціну кров’ю.
Сам президент України Зеленський пояснив в інтерв’ю «CNN» причину запізнілого початку і повільного просування українського контрнаступу (запланованого на весну 2023 року) нерішучим постачанням обіцяного озброєння; так Росія виграла час, щоб щільно замінувати поле бою, прокладати шлях через яке тепер доводиться українським солдатам.
В інтерв’ю «Washington Post» головнокомандувач української армії Валерій Залужний обурився критикою Заходу щодо повільного просування українського наступу, на заваді якого стало повільне постачання західного озброєння. За його словами, обіцяні сучасні винищувачі «F-16» для забезпечення необхідної повітряної підтримки просування на полі бою наземних військ досі (30 червня 2023 року) не поставлені.
Час відіграє у цій війні вирішальну роль. Затримка з поставками зброї зіграла на руку Путіну. Президент Зеленський справедливо використав драматичне формулювання, щоб підкреслити, що за затримку в поставках західного озброєння українські солдати платять своїми життями.
Занепокоєння на Заході з приводу постачання Україні зброї дальнього радіусу дії зумовлене побоюванням, що Україна може використати її для нападу на цілі на російській території. Досі Україна виконувала свої зобов’язання і не використовувала німецьку зброю для нападу на російську територію. І – те, що, в політичному Берліні, вочевидь, більше не вважається: Крим – це українська територія; якби Україна атакувала військові об’єкти, встановлені Росією на Кримському півострові, вона мала б на це право.
Не дивно, що українські конспірологи говорять про навмисну «симетрію» у постачанні західної зброї, тобто про те, що Захід навмисно озброює Україну лише в достатній мірі для того, щоб вона не програла, а Росія не виграла, і так хоче змусити Україну домовлятися з Путіним про «мир в обмін на землю».
Олаф Шольц: «Ми разом продовжимо нашу історію»
Слід визнати, що у Вашингтоні та Берліні зараз вживають більш рішучих заходів. Значущими можуть стати слова, сказані канцлером Німеччини Олафом Шольцем під час вручення Премії Карла Великого Президенту України Зеленському та українському народу в Аахені 14 травня 2023 року: “Ми стоїмо разом! Ми належимо одне одному! І: Ми разом продовжимо нашу історію.»
Олаф Шольц подякував українському Президенту та українському народу за захист спільних європейських цінностей. Він нагадав, як уранці в день нападу Росії Володимир Зеленський лаконічно підтвердив волю українців до опору у своєму першому відеозверненні. «Президент тут. Ми всі тут.» – процитував він українською мовою і заявив: «Рідко в історії такі лаконічні слова мали такий великий вплив.»
На жаль, слова Олафа Шольца поки що не мають очікуваних наслідків. Як і у випадку з поставкою бойового танка «Леопард 2», німецькому канцлеру потрібно занадто багато часу, щоб прийняти рішення про поставку крилатої ракети середньої дальності «Таурус» (KEPD-350) – що підтверджує його прізвисько «зволікач».
Його міністерка закордонних справ Анналена Бербок (Союз 90 / Зелені) проявляє більшу рішучість: 21 серпня вона висловилася за швидке рішення: «Те, що кожен день має значення, нам довелось пережити за останні півтора року, на мою думку, не лише під враженням але й жорстоким чином.» Барбок привітала рішення Нідерландів та Данії поставити Україні загалом 61 винищувач «F-16». Це був хороший день для України, а отже і хороший день для Європи, – сказала вона. Американський президент Джо Байден дозволив країнам-членам НАТО передати Україні американські винищувачі «F-16» лише після довгих вагань.
Міністр фінансів Крістіан Лінднер, голова Вільної демократичної партії Німеччини, під час свого візиту до Києва (14 серпня 2023 року), також висловився в інтерв’ю телеканалу «ARD» за постачання Україні німецьких крилатих ракет «Таурус».
«Мир в обмін на землю» – українські громадяни як «предмет для переговорів»
Ніяких переговорів з Путіним бути не може. Про що Україні домовлятися з агресором, на які компроміси йти? Можливо, про те, яку частину військової здобичі він зможе залишити собі, коли виведе свої війська?
«Мир в обмін на землю» не є мирним рішенням, якщо цю формулу одного дня нав’яже Україні втомлений війною Захід. Путіну не потрібна частина України. Він хоче всю Україну. Путін не припинить війну проти України доти, доки не візьме під свій контроль усю країну. «Війна продовжуватиметься доти, доки Путін перебуватиме при владі», – сказав в одному з інтерв’ю російський соціолог Грег Юдін.
Для України віддати частину своєї землі Росії, як того вимагають західні прибічники пораженства, означає не лише поступитися територією, квадратними кілометрами; для України віддати частину своєї землі означає віддати частину українського населення на поталу кривавому російському окупаційному терору.
Що очікує на українське населення від російської окупації стало очевидним одразу після вторгнення, в Бучі та інших окупованих містах: катування і вбивства, зґвалтування, викрадення – звірства, які «російська душа» вивергає зі своїх глибоких безодень.
Якщо Росія виграє цю війну, то Україна не лише програє, Україна буде буквально «втрачена». Путін перетворить Україну на «архіпелаг Гулаг», велику тюремну колонію.
Наскільки реальною вважають таку перспективу українці, доводить кількість біженців: за оцінками Агентства ООН у справах біженців, станом на березень 2023 року кількість військових біженців з України, зареєстрованих у Європі, становила понад 8 мільйонів; кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО) – понад 5 мільйонів. Через рік після російського вторгнення кількість українських військових біженців становить понад 13 мільйонів – третину населення України!
Поки що спричинена російською агресивною війною втеча такої кількості українців на Захід, не викликала втому в приймаючих країнах, як цивільна «зброя» в гібридній російській агресії проти Європейського Союзу.
Загроза зміни влади в США
Можна впевнено припустити, що Кремль розраховує на зміну влади на президентських виборах у США 5 листопада 2024 року – і тому робитиме все можливе, щоб утримати свої нинішні позиції на південному сході України. Можливе повернення в Білий дім Дональда Трампа або кандидата-однодумця є для України біільшою загрозою, ніж військова загроза Росії, оскільки «трампіст» одразу – як і було оголошено – взагалі припинить американську підтримку України.
А це, у свою чергу, цілком ймовірно, матиме руйнівний вплив на готовність європейців продовжувати військову підтримку України, що, знову ж таки з великою ймовірністю, призведе до «повзучої перемоги» (Georg Häsler, NZZ) Росії.
Ядерна ескалація – страх як зброя
Путінська загроза ядерної ескалації служить, з одного боку, для залякування України – чого йому поки що не вдалося зробити; і, з іншого боку, для шантажування Заходу, чого йому, поки що, також не вдалося зробити, навіть якщо шантаж і відіграє певну роль у публічних дебатах, особливо в Німеччині.
Відкрита загроза застосування ядерної зброї – як і прихована загроза викиду радіоактивності на окупованій Запорізькій атомній електростанції – слугує для збурення західної громадськості: через ядерну загрозу звиклі до миру суспільства чинять соціальний тиск на уряди з метою припинити військову підтримку України, що означає віддати Україну Росії.
Путін робить ставку на страх як на зброю, на втрату довіри до стратегічної концепції «взаємного гарантованого знищення» (Mutual Assured Destruction / MAD), яка виявилася миротворчою у Холодній війні. У Холодній війні ядерна зброя використовувалася не для ведення війни, а для взаємного ядерного стримування – тобто для запобігання війні. Сьогодні в німецькому суспільстві ядерна загроза Путіна викликає радше певне «самостримування» (Klaus Wittmann).
Звісно, що до ядерних погроз Путіна треба ставитися серйозно, особливо тому, що в Московському Кремлі спалахнула параноя. В Росії ядерна зброя знаходиться в руках ірраціонального військового злочинця; і тому, що, як пояснив Маттіас Гердеген, директор Інституту міжнародного права Боннського університету, нинішній російський режим «відходить від шляхів звичної раціональності, на яку ми могли покладатися навіть під час Холодної війни з колишніми людьми в Кремлі.»
Тому Захід повинен бути готовим до можливих – самогубних – російських атак, особливо із застосуванням тактичної ядерної зброї; він повинен розробити надійну військову відповідь на погрози Путіна – і не сподіватися, що в путінському оточенні спрацює інстинкт самозбереження. Такі плани містить, можливо, секретний підсумковий документ саміту НАТО у Вільнюсі 11-12 липня 2023 року.
Вінфрід Шнайдер-Детерс
