У країні велика потреба в листовому склі. Причина відома — скло вилітає в результаті обстрілів російськими агресорами. Піску, що є сировиною для виробництва скла, в Україні багато, галузь була розвиненою, але десь ми звернули не туди. Виробників листового скла в Україні практично не залишилося — найбільший Лисичанський скляний завод розібрали на брухт ще 2017 року, Костянтинівський розташовується на лінії фронту, ще чотири підприємства практично не працюють через високі ціни на газ, частка якого в собівартості готового виробу становить 50%.
Три сотні мільйонів тонн запасів скляного піску!
Утім, як виявилося, не з усякого піску можна виробити якісне віконне скло. А без газу, розвиток видобутку якого в Україні просто провалили, скла теж не вийде. Доктор геологічних наук, завідувачка відділу геології корисних копалин Інституту геологічних наук НАН України Олена Ремезова поділилася своїм баченням проблеми.
— Пісок у тій чи іншій кількості є в кожній області, — пояснила вона в інтерв’ю ZN.UA. — Загалом по Україні його запаси оцінюються більш як у 331 мільйон тонн. Я кажу саме про скляний пісок.
— А чим відрізняється нескляний пісок від скляного?
— Домішками. Для виробництва скла важливо, аби вміст кремнезему — кварцової складової в піску — був на рівні 95–98 відсотків. Такий пісок є у Львівській, Харківській, Донецькій і Запорізькій областях. Крім того, не вивчено такої проблеми: пісок як супутній компонент є у бурштинових, титанових родовищах.
— Бурштин асоціюється передусім із Рівненською і Житомирською областями.
— Так. І ми нещодавно побували в Рівненській області, де є родовища піску. Взяли зразки на кар’єрі в Дубровицькому районі, завезли в Польщу, в аналітичну лабораторію Інституту хімічних наук Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. Люблінські фахівці зробили висновок, що цей пісок придатний для виготовлення деяких сортів скла.
Повільна деградація, а потім колапс
— В Україні склодувне ремесло має давні традиції, що видно за топонімікою…
— Так, такі топоніми, як Гута, Буда, Поташня, вказують на те, що в цих населених пунктах існувало виробництво скла. Найдавніші сліди виробництва скла, датовані IV століттям нашої ери, виявлено в Чернівецькій області, в селах Комарів і Дністрівка Кельменецького району. В XIX столітті скляна промисловість почала розвиватися на Донбасі. Лисичанський завод, що припинив, на жаль, роботу, — з тієї епохи.
— Ну, а нині є в Україні скляна промисловість?
— Я як геолог можу з упевненістю говорити лише про обсяги видобутку тієї чи іншої сировини. Отже, перед війною для скляної промисловості було видобуто понад один мільйон тонн піску. Зауважу, що 2010 року видобули майже 2 мільйони тонн. Різниця багато про що говорить.
Історія зі склом дуже нагадує ситуацію з нафтопереробкою, здається, що галузь роками свідомо вбивали, зміщаючи акцент на видобуток сировини з наступною передачею його на переробку вже в РФ і РБ. Тут тобі й неможливість технологічного зростання, і залежність від країн-переробників, та й бідність, адже продаж сировини з подальшою купівлею вже готового виробу — це точно не плюс для економіки.
Із 2014-го по 2022 рік імпорт готового термополірованого скла (яке використовують для виготовлення усім знайомих склопакетів) із РФ і РБ зріс до 70%. Та й решта 30% були імпортом, тільки з інших країн, адже якщо власне виробництво мінімальне, то й розвиток його такий самий, на рівні XIX століття. Звичайно, після 2022-го проблема стала очевидною, от тільки запущена вона настільки, що розв’язання точно не буде швидким.
Вдумайтеся, 2016-го Україна експортувала в РФ 300 тисяч тонн скляної сировини, а імпортувала з РФ 314 тисяч тонн якісного скла. Свого скла того року виробили аж 673 тонни. За величезної потреби в 3,5–4 мільярди квадратних метрів будівельного скла на рік нарощувати власне виробництво вдома виглядає більш ніж логічним, погодьтеся, але пріоритети, очевидно, були іншими.
— Хто й чим думав, коли віддавав стратегічні родовища росіянам?!
— До речі, високоякісна силікатна сировина потрібна також і для виробництва сонячних батарей — це дуже актуально нині. Але в Сумській області одне з найкращих родовищ віддали в руки росіян. Я маю на увазі Баницьке родовище кварцових піщаників у Шосткінському районі. Це сировина для сонячних батарей та іншої електроніки. Запитання: хто й чим думав, коли віддавав? Що цікаво, 2010 року нашому інституту фінансування цієї теми закрили.
— Щоб закрити роти вченим?
— Так. Але ж і зараз тема сонячних батарей більш ніж актуальна. І скла теж. Але наш пісок ішов у Росію і Білорусь.
Мова про унікальний Глухівський кар’єр (Баницьке родовище) кварцитів, аналогів якому у світі небагато, а в Європі взагалі немає. Із кварциту цього родовища виробляють кремній видатної якості, незамінний не лише для сонячних батарей, а й в автомобіле- і авіабудуванні, військовій і космічній галузях, виробництві високоточної медтехніки. Кінцевим бенефіціарним власником Глухівського кар’єру з 2011 року була кіпрська компанія United Company Rusal Silicon Limited, по суті, дочірня компанія «Русала» російського олігарха Олєга Дєріпаскі. У лютому 2023 року Вищий антикорупційний суд задовольнив позов Міністерства юстиції щодо передачі в державну власність України підприємств Дєріпаскі, включаючи Глухівський кар’єр. Тепер він знову наш, але що робити з цінною сировиною, ми, як і раніше, не розуміємо.
Хто сказав, що в Україні немає газу?!
— Для виробництва скла, крім сировини, потрібен іще й газ! У нас згорнули виробництво багатьох видів скла саме через газову проблему.
— А хто сказав, що в Україні немає газу?! Україна — самодостатня за ресурсами країна. І газ є. Але організацією його видобутку теж треба було займатися. Раніше вся європейська частина СРСР забезпечувалася газом за рахунок Шебелинського родовища в Харківській області. Коли ж відкрили сибірські родовища, газ пішов звідти. Свою газову галузь розвивати перестали. Я вважаю, що це все нераціональне використання наших ресурсів. Вигідніше було прокручувати газові махінації, а потім скаржитися на бідність.
— Чи є нині в Україні виробництво листового скла за сучасними технологіями?
— Це так зване флоат-скло, для виробництва якого в нас технологій немає. Саме тому багато років поспіль Україна віддавала сировину в Росію і Білорусь, а скло возила звідти. У нас збиралися будувати такі заводи, але війна всі проєкти зупинила. Раніше я намагалася доводити, що скло потрібно підняти в ранг якщо не критичного, то хоча б ключового продукту… А тепер віконне скло доводиться купувати втричі дорожче на Заході при тому, що Україна по вуха в сировині, але без технологій. Я сподіваюся, що й в Україні почнуть розвивати сучасні технології виробництва флоат-скла. І видобутку газу, звісно.
Нарощування власного видобутку газу в Україні дрейфує від амбіційних планів, яких ніхто й ніколи не виконував, до повного ігнорування навіть такої можливості, хоча теоретично ми могли б повністю обходитися власним газом, але його ще спробуй видобудь. Більшість розвіданих родовищ майже вичерпано, а обладнання зношене. Необхідні інвестори, причому ризикові, які згодні вкласти кошти й сили в георозвідку та пошук нових ділянок, щоб омолодити наш парк родовищ. Та не складаються з такими інвесторами в нашої країни відносини. Перспективні й проривні проєкти з видобутку умовно сланцевого газу в Юзівському й Олеському родовищах, які мали розвивати Shell і Chevron, війна зупинила ще 2015-го. І тут без РФ не обійшлося. А без газу й скла не буде.
Звичайно, озираючись назад, можна не одну теорію змови сфабрикувати, але все-таки основна причина того, що сталося, — багаторічна відсутність розумної економічної політики в країні, спрямованої на стратегічний, а не спорадичний розвиток. Політики, яка підтримувала б виробництво готової продукції на внутрішньому ринку, а не культивувала лише видобуток сировини. Політики, яка забезпечувала б і приплив інвестицій на внутрішній ринок, і трансфер технологій, які зазвичай привозять разом із грішми інвестори. Але її не було, і тепер ми імпортозалежні, навіть маючи сировину й колись розвинене виробництво.
Віктор Конев
