Спроби Володимира Путіна виправдати вторгнення в Україну як справедливу війну за возз’єднання історично російських земель відображають експансіоністську ідеологію, що лежить в основі імперської ідентичності сучасної Росії, пишуть Гленн Чафетц і Джон Сіфер для Atlantic Council
Щоб зрозуміти нинішню одержимість Росії Україною, важливо визнати, що Росія ніколи не була державою у звичному розумінні цього терміну. На відміну від сучасної турецької держави, що виникла на основі Османської імперії, або Великої Британії, яка здобула і втратила імперію, Росія ніколи не мала ідентичності, окремої від імперії. Як зауважив британський історик Джеффрі Хоскінг, “Британія мала імперію, але Росія була імперією”.
Улюблений наратив Кремля про те, що Росія виникла на території сучасної України (“Київська Русь”), є вигаданою Москвою казкою. Офіційно затверджена 1000-річна історія Росії – це самостворений і самоувічнений міф, який покоління російських диктаторів просували, щоб виправдати свою зовнішню експансію і внутрішні репресії.
Натомість те, що ми сьогодні вважаємо Росією, починалося як вільний набір незалежних міст-держав, до яких входили Новгород, Псков, Смоленськ, Твер і Москва, остання з яких набула особливого значення наприкінці монгольського панування трохи більше 500 років тому. Київ тоді був частиною Росії не більше, ніж зараз. Не було ні спільної мови, ні спільної адміністрації, ні спільної ідентичності. Справді, пройдуть століття, перш ніж правителі Московії спробують утвердити своє панування над Києвом і землями сьогоднішньої України.
Саме епоха монгольського панування, а не спадщина Київської Русі, проклала шлях до піднесення Російської імперії. За Івана III (“Великого”) Московія утвердилася як найсильніша з міст-держав, що вийшли з монгольського періоду. Іван називав себе “царем всієї Русі”, але насправді він був більше схожий на мера Великої Москви. Саме Іван розпочав розширення Московії, ініціювавши так зване “збирання руських земель”. Його експансіоністські погляди поділяв практично кожен наступний правитель Московії, Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації.
Прагнення Івана ІІІ здобути нові території, часто під виглядом “возз’єднання земель давньої Русі”, триває донині і має глибокий вплив на світову історію. Як зазначив історик Стівен Коткін: “Починаючи з правління Івана Грозного в шістнадцятому столітті, Росії вдавалося розширюватися в середньому на п’ятдесят квадратних миль на день протягом сотень років, зрештою охопивши одну шосту частину земної суші”.
Мало хто з народів, що населяли землі, на які претендували Іван III і його наступники, вважали себе росіянами, принаймні до того, як їх “зібрали”. На момент смерті Івана III Московія охоплювала менше п’ятої частини території сучасної Росії; зокрема, вона не включала територію сучасної України, Білорусі, Кавказу і всього Сибіру. Крим, про який так багато говорить Володимир Путін, не був частиною Російської імперії, доки Катерина II не відібрала його у кримських ханів у 1783 році.
Якщо Путін стурбований виправленням історичних помилок, він повинен повернути Крим кримським татарам. Звичайно, він цього не зробить, тому що динаміка імперських завоювань і русифікації є ключовим компонентом легітимності для Путіна, як і для майже всіх російських правителів (частково за винятком Єльцина і Горбачова). Росія розширюється, тому що її правителі потребують зовнішньої загрози для виправдання своєї влади. Це так само вірно для радянського періоду, як і для Івана Грозного, Петра Першого та Катерини Другої.
Путінська Росія оплакує втрату імперської слави і так і не змирилася зі своїм репресивним минулим. Парадокс безпеки-експансії, що визначає зовнішню і внутрішню політику Росії, – це замкнене коло, яке в тій чи іншій мірі переживають усі імперії. Захоплення створює загрози всередині новопридбаних територій і на кордонах імперії, що розширюється. Експансія вимагає русифікації та репресій всередині країни, а також подальшої експансії назовні. Як казала Катерина ІІ: “Я не маю іншого способу захистити свої кордони, окрім як розширювати їх”.
Ця динаміка може закінчитися двома шляхами: Або через зовнішнє стримування, або через внутрішню демократизацію. Останній шлях виявився проблематичним для російського народу, і сусідам Росії не варто розраховувати на те, що це станеться найближчим часом. Перший шлях спрацював раніше, під час холодної війни.
Сучасна Росія залишається імперією і не бачить себе великою державою доти, доки не буде домінувати над своїми сусідами. Отже, Росія продовжуватиме погрожувати, нападати і поглинати своїх сусідів доти, доки Захід не діятиме колективно, щоб стримати її.
Росія та її апологети скаржитимуться, що стримування ігнорує законні інтереси Росії у сфері безпеки. Це канон, тому що занепокоєння Росії щодо безпеки постійно розширюється. Насправді російським лідерам немає про що турбуватися, якщо вони повернуться до міжнародно визнаних кордонів своєї країни 1991 року. Захід завжди поважав ці кордони, а Росія – ні. Поки сучасна Росія не вийде за межі своєї глибоко вкоріненої імперської ідентичності, це навряд чи зміниться.
