Відсутність прогресу України в контрнаступі за останні два місяці має стати тривожним дзвінком для західних лідерів. Їхня відповідь формуватиме геополітичний ландшафт на десятиліття вперед, пише Максим Скрипченко для Atlantic Council.
Протягом останніх тижнів у деяких сегментах міжнародного інформаційного простору почав формуватися тривожний наратив. Оскільки широко розрекламований контрнаступ України має мінімальний прогрес, низка коментаторів почали висловлювати припущення, що настав час підштовхнути Україну до столу переговорів, а не затягувати нинішню патову ситуацію.
Такі аргументи є небезпечно оманливими. Насправді повільні темпи українського контрнаступу не повинні дивувати. Зрештою, Україні бракує сучасної авіації та можливостей для нанесення ударів на великі відстані, тоді як Росія мала багато місяців, щоб підготувати потужну оборону по всій окупованій території України, включаючи складні фортифікаційні споруди та величезні мінні поля.
Справжнє питання полягає в тому, чи робить Захід достатньо для підтримки військових зусиль України. Відверта відповідь – ні. Військова допомога, що надається з лютого 2022 року, безперечно, має вирішальне значення, але вона далека від того, що потрібно Україні для проведення успішної операції проти добре озброєного і глибоко укоріненого ворога. Жоден західний генерал не наважиться на подібний наступ, маючи на озброєнні лише ту зброю, яка наразі доступна українським військовим.
Затримки з наданням військової допомоги вже коштували незліченної кількості українських життів. Якби Україна отримала сучасні бойові танки, ракети дальнього радіуса дії, винищувачі та системи протиракетної оборони Patriot в перші місяці бойових дій, динаміка війни була б помітно іншою. Якби значна частина цього озброєння була відправлена в Україну у 2021 році, то потенційно можна було б запобігти вторгненню в цілому. Натомість сотні тисяч людей загинули, а цілі міста перетворилися на руїни. Перед обличчям цієї кривавої бійні подальше зволікання є непростимим.
Заклики чинити тиск на Україну з метою домогтися певного врегулювання шляхом переговорів також не приносять користі і відображають фундаментальне неправильне розуміння російського вторгнення. Знову і знову Путін чітко заявляє про свій намір знищити українську державність і стерти українську національну ідентичність. Як слушно зауважив Державний секретар США Ентоні Блінкен у лютому 2023 року, Росія бореться за завоювання, тоді як Україна бореться за свободу. Якщо Росія перестане воювати, війна закінчиться, але якщо Україна перестане воювати, вона перестане існувати, попередив він.
Після вісімнадцяти місяців опору, пов’язаного з жахливими втратами і неймовірними жертвами, для всіх серйозних спостерігачів має бути очевидним, що Україна не буде вести переговори про своє подальше існування. Навпаки, українська влада неодноразово роз’яснювала свою відданість повному звільненню країни. Вона подвоює зусилля, спрямовані на розширення внутрішнього військового виробництва, і буде воювати ще багато років, якщо це буде необхідно.
Жодне скорочення західної військової допомоги не може змусити Україну торгувати землею в обмін на мир або приректи мільйони українців на жахи постійної російської окупації. Будь-яка спроба перевірити цю хибну теорію лише продовжить війну і збільшить страждання українського народу, водночас заохочуючи Кремль.
Путіна підбадьорює будь-яка ознака послаблення міжнародної підтримки України. Наразі він покладає надії на те, що переживе Захід, і залишається переконаним, що демократичні союзники України врешті-решт втратять інтерес до війни. Якщо він виявиться правим, наслідки для міжнародної безпеки будуть катастрофічними: демократії в усьому світі опиняться під загрозою агресії з боку авторитарних сусідів.
Розчарування повільними темпами українського контрнаступу зрозуміле, як і песимізм щодо перспектив вирішального прориву. Водночас розмови про патову ситуацію є недалекоглядними. За останні півтора року українська армія неодноразово демонструвала свою здатність до адаптації та інновацій. За умови достатньої підтримки є всі підстави вважати, що Україна може досягти своєї мети – деокупації країни.
Тим часом Росія виглядає все більш вразливою. Путін може здаватися непохитним, але тріщини в його режимі починають давати про себе знати. Припинення заколоту Вагнера наприкінці червня зробило Путіна слабшим, ніж будь-коли за 23 роки його правління, а нещодавнє звільнення або очевидне затримання багатьох старших генералів підкреслило розбіжності в російських збройних силах.
Західні партнери України мають всі підстави очікувати віддачі від значної військової допомоги, яку вони надали за останні півтора року. Але це не дає нікому права тиснути на Україну, щоб вона капітулювала. Навпаки, відсутність прогресу в Україні протягом останніх двох місяців має стати тривожним сигналом для західних лідерів. Їх реакція сформує геополітичний ландшафт на десятиліття вперед.
Будь-яка спроба залишити Україну або примусити її до компромісного миру буде моральною і стратегічною поразкою найвищого порядку, від якої колективний Захід буде важко оговтатися. Для того, щоб гарантувати міжнародну безпеку, Росія повинна бути переможена. Цього можна досягти, надавши Україні інструменти для завершення роботи. Досі Україна була озброєна для того, щоб забезпечити своє виживання. Настав час озброїти Україну для перемоги.
