Порушення міжнародного порядку, такі як війна в Іраку, завдали величезної шкоди Сполученим Штатам. Зараз це реванш у вирішенні глобальних проблем.
У грудні 2003 року, приблизно через дев’ять місяців після початку війни в Іраку, яка назавжди буде пов’язана з його ім’ям, тодішнього президента США Джорджа Буша запитали, чи політика його адміністрації відповідає міжнародному праву. «Я не знаю, що ви маєте на увазі під міжнародним правом. Я краще поговорю зі своїм адвокатом», – пожартував він. Нищівна військова активність Буша особливим чином підкреслює важливість міжнародних норм та інститутів, а також наслідки їх нехтування. На жаль, ми, здається, вже забули цей урок.
Після закінчення Другої світової війни Організація Об’єднаних Націй була наріжним каменем міжнародного порядку, заснованого на правилах. У той час як такі питання, як хімічна зброя, біологічна війна та регіональна стабільність, висвітлюються численними іншими міжнародними угодами, ООН відіграє головну роль у забезпеченні миру та стабільності у світі. Ця організація стала ефективною, принаймні на деякий час, завдяки підтримці ліберальних демократій і, що важливо, завдяки непохитній відданості як демократичного, так і республіканського урядів Сполучених Штатів.
Правда, США традиційно неоднозначно ставляться до деяких аспектів міжнародного порядку, про що свідчить їхня довга відмова приєднатися до Міжнародного кримінального суду. Однак здебільшого країна дотримувалася глобальних правил – незважаючи на величезну політичну та економічну владу, яку вона накопичила після Другої світової війни, яка дозволила б їй в односторонньому порядку нав’язувати свою волю без обмежень.
Звичайно, Сполучені Штати традиційно неоднозначно ставляться до деяких аспектів міжнародного порядку.
Однак усе змінилося після вторгнення адміністрації Буша в Ірак – суверенну країну, якій США, перед обличчям масової міжнародної опозиції та без згоди Ради Безпеки ООН, оголосили війну. Це завдало серйозної шкоди їхній власній довірі та підірвало глобальну систему, засновану на правилах, давши багатьом африканським і латиноамериканським країнам вагомі підстави не засуджувати російське вторгнення в Україну. Навіть Індія зайняла нейтральну позицію в цьому питанні, використовуючи економічні санкції під проводом США, щоб купувати російську нафту за значними знижками – незважаючи на дедалі міцніші зв’язки між Кремлем і Китаєм, найбільшим геополітичним суперником Індії.
Коли ліберальні демократії прагнуть домовитися про міжнародні угоди, щоб впоратися з величезними політичними, економічними та соціальними проблемами 21-го століття, зокрема зміною клімату та масовою міграцією, вони повинні протистояти підозрам і розбіжностям, які є спадщиною війни в Іраку. Зокрема, боротися з майбутнім міграційним тиском буде неможливо без таких угод і співпраці бідніших країн Глобального Півдня.
Наприклад, очікується, що до 2050 року населення Африки подвоїться. Щоб запобігти токсичному поєднанню політичної нестабільності, війни та економічної біди, що посилюється кліматом, яке може вплинути на сотні мільйонів людей у вразливих регіонах континенту, європейські ліберальні демократії повинні застосувати інноваційні державні методи, втручання у сфері безпеки та значний рівень допомоги на розвиток. Без таких заходів країни Західної Європи можуть зіткнутися з масовою хвилею імміграції, що неминуче призведе до значних соціальних проблем і подальшого зростання популістської політики.
Наразі, однак, здається, що головна стратегія Європи щодо боротьби з нелегальною імміграцією полягає в надії на те, що шукачів притулку буде стримувати перспектива їхньої смерті в Середземному морі чи Ла-Манші. Але, як показує недавній досвід Британії, цей підхід, хоч і популярний серед правих таблоїдів, не вирішує корінних проблем. Оскільки європейські країни борються зі старінням населення та зменшенням кількості людей працездатного віку, важливість розумної імміграційної політики, яка враховує довгострокові потреби країни, стає все більш очевидною.
Багато нинішніх політичних розбіжностей Америки виникли внаслідок війни в Іраку.
Пошук правильного балансу між заохоченням необхідної імміграції та обмеженням кількості нелегальних іммігрантів буде одним із ключових викликів для Європи в найближчі десятиліття. Ця тема вже сьогодні домінує в політичних дебатах. Вона має владу скидати уряди – як нещодавно в Нідерландах – і сприяти зростанню правих екстремістів. Але для підтримки життєво важливих державних послуг та економічного зростання в умовах демографічних проблем континенту потрібно буде прийняти набагато більше іммігрантів, ніж того хотіли б такі політики, як Марін Ле Пен у Франції та Найджел Фараж у Великобританії.
Екзистенційна загроза зміни клімату підкреслює нагальну потребу ліквідувати розрив у довірі між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. Зокрема, міжнародне співтовариство має домовитися про те, як зменшити викиди парникових газів і забезпечити, щоб країни з низьким рівнем доходу, які несуть найменшу відповідальність, не постраждали непропорційно.
Світова впевненість у спроможності західних ліберальних демократій запроваджувати політику та угоди для вирішення цих проблем була б значно вищою, якби США все ще були здатні до двопартійного лідерства. Але в той час, коли республіканці у Вашингтоні самі підривають самі основи виборчої демократії, це виглядає дуже малоймовірним.
Багато нинішніх політичних розбіжностей Америки виникли внаслідок війни в Іраку. У той час як такі президенти, як Франклін Рузвельт, Гаррі Трумен і Дуайт Ейзенхауер, показали, що ефективні лідери можуть зробити світ безпечнішим і кращим, навіть в умовах великих труднощів, президентство Буша показало, що можливе й протилежне.
Автор: Кріс Паттен – канцлер Оксфордського університету. Колишній комісар ЄС із зовнішніх відносин і європейської політики сусідства також був останнім британським губернатором Гонконгу.
Джерело: IPG-Journal, (Project Syndicate),ЄС
