Найкращі зразки дитячої художньої літератури “допомагають нам віднайти речі, які ми навіть не підозрювали, що втратили”, пише письменниця Кетрін Ранделл. Чимало книжок провокують, надихають та викликають захоплення.
Я пишу дитячу художню літературу вже понад 10 років, але все ще вагаюся з визначенням. Але я точно знаю, чим вона не є – це не книги виключно для дітей. Коли я пишу, я пишу для двох людей: себе, 12-річної, і себе зараз, і книга має задовольнити два різних, але пов’язаних між собою запити.
Тож те, чого я намагаюся досягти, коли я пишу – хоч це і не завжди вдається – це викласти якомога меншою кількістю слів те, що я дуже наполегливо і відчайдушно хочу, щоб діти дізналися, а дорослі згадали.
Ті, хто пишуть для дітей, намагаються озброїти їх на майбутнє життя усім можливим знанням. І, можливо, також озброїти дорослих проти вимушених компромісів і розбитих сердець, неминучих у житті – нагадати їм, що існують і завжди будуть існувати стійкі істини, до яких ми завжди можемо повернутися.
Однак у більшості дорослих існує переконання, що ми повинні читати лише в одному напрямку, бо інакше ми наче регресуємо. Вони починають з дитячої літератури, переходять до підліткової, а зрештою й до дорослої – і там і залишаються із відчуттям власного тріумфу, ніколи не озираючись назад, бо озирнутися означало б втратити землю під ногами.
Але людське серце – це не лінійний маршрут. І насправді ми можемо читати зовсім інакше. Я навчилася читати досить пізно, з великим напруженням і муками, поки, нарешті, зовсім раптово, ієрогліфи не набули форми й значення – і тоді я почала читати все підряд.
Я читала “Матильду” разом із Джейн Остін, “Нарнією” та Агатою Крісті. Я взяла з собою в університет “Мандрівний замок” Діани Вінн Джонс, міцно притиснувши до грудей, як рятувальний пліт. Я досі читаю “Паддінгтона”, коли мені потрібно повірити, що дива світу могутніші за його хаос.
Щоб читання не стало чимось, що ми робимо для тривожної “самооптимізації” – на кшталт купівлі хитромудрих тренажерів чи абонементу в спортзал кожного січня – усі тексти мають бути відкритими для всіх людей.
Одна з труднощів такого лінійного підходу до читання полягає в тому, що якщо постійно читати дедалі складніші книжки, то зрештою у вас не залишиться нічого, крім “Поминок за Фіннеганом” Джойса і повного зібрання творів французького теоретика деконструктивізму Жака Дерріди.
Інша складність у тому, що такий підхід припускає, що від дитячої літератури можна спокійно відмовитися. Я ж вважаю, що ми робимо це на свій страх і ризик, бо таким чином ми ніби відмовляємося від скриньки чудес, у яких, якщо прочитати їх дорослим оком, зовсім інша алхімія.
В. Г. Оден писав: “Є хороші книжки лише для дорослих, оскільки їхнє розуміння передбачає досвід дорослих, але немає хороших книжок лише для дітей”.
Я абсолютно не пропоную дорослим читати лише дитячу літературу чи навіть переважно її. Просто бувають моменти в житті, коли це може бути єдиним, що дійсно потрібно.
Як читають діти? Чи є в цьому процесі щось – стрімке, жадане, захопливе – до чого ми можемо повернутися?
У дитинстві я читав із намаганням усе зрозуміти. Дорослі спогади про те, як ми колись читали, часто руйнує ностальгія, але моя потреба в книгах у дитинстві була гострою та терміновою, і я шаленіла, якщо щось заважало мені її задовольнити.
Моя сім’я була великою, і читання забезпечувало усамітнення від бурхливого, дещо розгубленого паноптикуму життя з трьома братами та сестрами: я могла сидіти поруч із ними в машині, але насправді це був єдиний час, коли ніхто у світі не знав, де я насправді була. Повзати темними тунелями в компанії гобітів, стояти перед зустрічними потягами, розмахуючи червоним прапором, відірваним від спідниці: читати на самоті – це ступати в нескінченний простір, куди ніхто не може за тобою піти.
Як виникла дитяча література
Перші дитячі книги англійською мовою фактично були інструкціями з гарної поведінки. Моєю улюбленим і найсуворішим за тоном є “Книга дітей”, рукопис якої датується приблизно 1475 роком: “О діти малі, – пише автор, – моя книга створена лише для вашого навчання”. Текст являє собою монументальний перелік інструкцій у віршованій формі.
У 1715 році Ісаак Воттс опублікував свої фантастично невеселі “Божественні та моральні пісні для дітей”. Передмова автора показує, що у 18 столітті була популярною ідея про те, що писати для дітей було інтелектуально принизливим.
Воттс пише: “Я добре знаю, що деякі мої друзі вважають, що я погано витрачаю час, коли пишу для дітей… Але мене втішає думка, що жодне заняття не є надто поганим для слуги Христа, якщо він таким чином може найбільш ефективно сприяти царству свого благословенного Учителя”.
Сама книга вписується в популярну на той час категорію “піднесено сумних”, і значною мірою складається зі жвавих рим про неминучість смерті.
Я не пишатимуся ні молодістю, ні красою,
Бо вони обидвізів’януть;
Але заслужу собі добре ім’я, добре виконуючи свій обов’язок:
Він буде пахнути, як троянда, коли я помру.
У 1744 році вийшла книга, яку часто називають першим опублікованим твором дитячої літератури – “Маленька гарненька кишенькова книжка” Джона Ньюбері.
Текст Ньюбері насправді дотепний, пронизаний ноткою іронії, але його коріння очевидне: він виник із масиву педагогічних текстів і зайняв своє місце серед них. Також він започаткував певну норму – дитячі книжки в першу чергу мають бути повчальними, а вже потім розважальними.
Бунтівні казки
Водночас паралельно розвивався інший тип історій, більш неприборканої та бунтівної природи – казки.
Казки ніколи не були лише для дітей. Вони призначені для всіх – старих і молодих, чоловіків і жінок, усіх націй. Експертка з казок Марина Ворнер стверджує, що казки своєрідним культурним есперанто: у Європі, Азії та Америці ми розповідаємо схожі казки, тому що історії мігрували через кордони так само вільно, як птахи.
Усі казки, за великим рахунком, мають одні й ті самі складові: там будуть архетипні персонажі – мачухи, могутні царі, тварини, що говорять. Там буде несправедливість чи конфлікт, часто кривавий і екстравагантний. Але також зазвичай буде щось – хрещена фея, заклинання, чарівне дерево – що дає читачам надію на диво.
“Казки, – пише Ворнер, – демонструють усі види насильства, несправедливості та нещастя, але лише для того, щоб наголосити, що вони не мають тривати”.
Казки викликають страх, щоб показати нам, що не варто так боятися. Надія в казках завжди гостріша за зуби.
Цей дух героїчного оптимізму – оптимізму, закривавленого й задиханого, але все ж оптимізму – є основним принципом життя. Він промовляє до всіх нас: адже казки завжди створювали як спосіб спілкування з усіма одночасно. Вони дають нам модель того, як певні типи історій – через архетипи, метафори та базові людські бажання – можуть об’єднати людей різного віку та походження, заманюючи усіх нас, подібно до відьом, до простору нашої уяви.
Казки, міфи, легенди – це основа багатьох речей, і ми, дорослі, маємо продовжувати їх читати та писати, привласнювати їх так само, як вони володіють нами.
Лише в середині 19 століття, коли папір став доступнішим, а рівень грамотності дітей різко зріс, дитяча художня література почала враховувати справжні бажання дітей. Бунтівний дух казок переріс у дитячі романи. Дитячі твори відокремилися від школи і церкви і народилася перша золота ера дитячих книжок.
Льюїс Керролл, Редьярд Кіплінг, Дж. М. Баррі та Е. Несбіт у своїх творах залишили дітей без нагляду батьків, і таким чином звільнили їх від імперативів світу дорослих.
Саме тут відкинули ідею про те, що діти милі, ніжні або обов’язково кращі чи симпатичніші за інших людей, разом із ідеєю, що вся логіка має бути логікою дорослих. У дитинстві я не мала ілюзій щодо того, що діти – милі створіння. Я знала з власного досвіду, що часто діти бувають бридкими, брутальними та підлими.
Дитячі книжки почали грати за власними правилами і, роблячи це, стали витворами мистецтва – окремими, з власними традиціями, а не розбавленими версіями чогось іншого, дорослого.
І ця традиція збереглася. Можна намалювати генеалогічне дерево, починаючи з Пітера Пена, який вперше з’явився в 1902 році; потім до Мері Поппінс 1934 року, з її суворими й непроникними чарами; до анархічної та сюрреалістичної логіки “Там, де живуть чудовиська” 1963 року та “До нас на чай заходив тигр” 1968, і далі, й далі, й далі.
Це генеалогічне дерево продовжує рости. Дитяча фантастика сьогодні досі пронизана точнісінько такою ж давньою шаленою жагою до справедливості, яка характерна для казок.
Дитячі книжки спеціально написані для того, щоб їх читала та частина суспільства, яка не має політичної чи економічної влади. Люди, які не мають ані грошей, ані права голосу, ані контролю над капіталом, працею чи державними інституціями. Які орієнтуються у світі, знаючи свою вразливість. І, таким чином, люди, які ще не вміють нав’язувати власні упередження іншим людям і гризти самі себе. І оскільки в багатьох випадках у житті – що б ми собі не говорили – дорослі теж безсилі, ми, дорослі, маємо звертатися до дитячих книжок, щоб нагадати собі про те, що ми залишили в дитинстві.
Дитяча художня література також допомагає нам знову віднайти те, що ми навіть не підозрювали, що втратили. Доросле життя сповнене забуття. Я забула більшість людей, яких я колись зустрічала. Я забула більшість прочитаних книг, навіть ті, які змінили мене назавжди. Я забула більшість своїх прозрінь. І у різні періоди свого життя я забувала, як читати: як відкинути скептицизм і моду і довіритися книзі. Ризикую здатися божевільною оптимісткою: дитяча художня література може заново навчити вас читати з відкритим серцем.
Коли ви читаєте дитячі книжки, ви знову маєте шанс читати, як дитина: знайти дорогу назад, назад у той час, коли нові відкриття приходили щодня і коли світ був величезним, до того, як буденність обмежила вашу дитячу уяву, перетворивши її на додаток.
Але уява не є і ніколи не була чимось додатковим – вона лежить в основі всього, вона дозволяє нам відчувати світ з точки зору інших і, таким чином, є передумовою самої любові. Саме Едмунд Берк у 1790 році вперше використав термін моральна уява: здатність етичного сприйняття виходити за межі швидкоплинних подій окремого моменту та за межі особистого досвіду. Для цього нам потрібні книги, які спеціально написані, щоб живити уяву, які дають серцю й розуму неочікуваного поштовху – дитячі книги. Дитячі книжки можуть навчити нас не лише тому, що ми забули, а й тому, що ми забули, що забули.
І наостанок: мені більше подобається доросле життя, ніж дитинство – я люблю голосувати, пити алкоголь і працювати. Але бувають часи в дорослому житті – принаймні, у моєму – коли світ здається порожнім, пласким і без правди.
Саме в такі моменти дитячі книжки для мене роблять те, чого не може зробити ніщо інше. Сучасні дитячі книжки все ще мають виховне коріння, але те, чого вони намагаються нас навчити, змінилося. Для мене дитячі романи говорили і досі говорять про надію. Вони кажуть: ось так виглядає хоробрість. Ось так виглядає щедрість. Через чарівників, левів і павуків, які говорять, вони кажуть мені, що світ, у якому ми живемо, – це світ людей, які жартують, працюють і просто живуть.
Дитячі книги говорять: світ величезний. Надія має значення, хоробрість має значення, розум, емпатія та любов мають значення. Це можу бути правдою, а може й ні. Я не знаю. Але я сподіваюся, що це правда.
Ця стаття – уривок із книги Кетрін Ранделл “Чому варто читати дитячі книжки, навіть якщо ви дорослі й мудрі” (Why You Should Read Children’s Books, Even Though You are so Old and Wise).
Кетрін Ранделл
