Протягом своєї 30-річної історії Європейський Союз іноді приймав дві принципово різні ідентичності, лише одна з яких, можливо, може бути стійкою в довгостроковій перспективі. У якийсь момент європейцям доведеться вирішити, чи є їхній спільний проект чимось більшим, ніж просто шлюб з економічних міркувань, пише в своєму аналізі Антара Халдар, доцент Кембриджського університету для Project Syndicate
Цього року виповнюється 30 років Європейському Союзу. Коли Маастрихтський договір набув чинності в 1993 році, європейці розпочали історично унікальний експеримент з наднаціонального управління та спільного суверенітету. Єдиний ринок ЄС дозволяє вільний рух товарів, послуг і капіталу між 27 країнами-членами; і, що особливо важливо, Шенгенська зона означає відкриті кордони між країнами-членами (і право на вільне пересування навіть у країнах, що не входять до Шенгенської зони), надаючи більш ніж 400 мільйонам людей безпрецедентну форму громадянства, що виходить за межі національних територій. Якщо вільна торгівля – це стара ідея, то вільне пересування людей у таких масштабах є абсолютно новим явищем.
Але наскільки ЄС є чимось більшим, ніж просто прославлений торговельний блок? Повчально розглянути два нещодавні випадки, коли європейці зіткнулися з проблемою розлучення: боргова криза в Греції та Brexit, кожна з яких висвітлила конфліктуючі сили, що борються за контроль над континентом. У грецькому випадку ЄС зіграв роль лиходійського гнобителя, погрожуючи розпадом, щоб домогтися поступок від держави-члена. У випадку Сполученого Королівства героєм був Брюссель, який стоїчно витримав акт зради, відстоюючи принципи багатосторонності та відкритості. Який з цих епізодів ближче відображає основний характер ЄС?
Іноді здається, що керівна філософія Європи ґрунтується на “домашній економіці”. Канцлер Німеччини Ангела Меркель використовувала образ ощадливої швабської домогосподарки, щоб виправдати свою жорстку позицію під час грецької кризи, і політика, яку ЄС зрештою прийняв з цього приводу, мала приблизно стільки ж наукового підґрунтя, скільки й казки старих дружин.
Нагадаємо, що боргові проблеми Греції були частиною низки швидко падаючих доміно. Після світової фінансової кризи 2008 року Греція більше не могла прикривати свої борги папером, тому звернулася по допомогу до ЄС і Міжнародного валютного фонду, світового кредитора останньої інстанції. Хоча ніхто не заперечує, що у фінансах Греції був безлад, багато хто вважає, що “трійка” (Європейська комісія, Європейський центральний банк і МВФ) зробила помилку, вимагаючи покаяння за минулі помилки, замість того, щоб закласти фундамент для кращого економічного майбутнього.
Вони наполягали на тому, що Греція отримає допомогу лише в тому випадку, якщо вживе жорстких заходів економії, включаючи скорочення бюджету, підвищення податків, примусову приватизацію та низку реформ, спрямованих на підтримку бізнесу. Як зазначив Яніс Варуфакіс, тодішній міністр фінансів Греції, зацикленість “трійки” на спокуті, а не на відновленні, призвела до того, що вона піддала Грецію “фіскальним тортурам”. ЄС виглядав як мстивий задирака, що прагне завдати непотрібного болю і страждань нещасному населенню. Відмовившись пробачити частину боргу Греції, він, здавалося, прийняв дарвінівський аргумент про те, що Європа стане сильнішою, якщо ліквідувати її найслабші економічні зв’язки (результат, якого вдалося ледве відвернути).
Головним прихильником такого жорсткого підходу була Німеччина, яка мала б гостро усвідомлювати, що може статися, коли країну змушують страждати від національного приниження. Підтримуючи німецькі тези, ЄС наполягав на необхідності дотримання жорсткої фіскальної дисципліни, попри “м’які” міркування на кшталт передбачуваного безправ’я грецького народу.
У випадку з Брекзитом статус Великої Британії як другої за величиною економіки ЄС змусив її піддатися гордині. Переважна більшість британців відкинула економічну логіку перебування в ЄС і зосередилася на проблемах, які нібито спричинила імміграція (наприклад, нестача місць у початковій школі та лікарів). Для тих, хто підтримував вихід, переваги безбар’єрної торгівлі не виправдовували передбачуваних витрат на безбар’єрну міграцію в межах ЄС.
Коли Велика Британія застосувала статтю 50 Договору про Європейський Союз і розпочала процедуру розлучення, ЄС об’єднався як спільнота. Іншими словами, позиція ЄС була інверсією його позиції під час грецької кризи. Після 2016 року він залишився вірним своєму початковому мандату – забезпечити мир і процвітання серед колишніх ворогів, що виправдовує його вибір на здобуття Нобелівської премії миру 2012 року.
Але завзяття, з яким Європа була готова завдати страждань Греції та проігнорувати голос її народу, викликало невдоволення опортуністичних євроскептиків у Великій Британії. Чому Великобританія повинна перейматися проектом, який дозволяє сильним знущатися над слабкими? Після 2009-10 років Греція та інші південні країни-члени ЄС стали – на основі найхиткіших економічних теорій – тим, що Пол Кругман з New York Times назвав “Австрією”. Власний сумний досвід Великої Британії з жорсткою економією після 2010 року, можливо, відіграв велику роль в успіху референдуму про Brexit.
Унікальність європейського проекту полягає в його прагненні створити новий тип зв’язку між людьми і місцем, заснований на “ідеї Європи”. Досвід Греції та Великої Британії по-своєму показує, що ця ідея не може ґрунтуватися лише на трансакційній логіці. Попередні експерименти з жорсткою економією в 1930-х роках зрештою розірвали континент на частини. Якщо ЄС має намір протриматися ще 30 років, йому доведеться раз і назавжди вирішити, чого він хоче: жорсткої економії чи солідарності – вибір, який відображається в посиленні дебатів навколо запропонованої Європейською комісією реформи фіскальних правил блоку. Якщо вона обере перше, то виправдає тих, хто вважає, що європейський проект завжди був лише шлюбом за розрахунком.
