ЮНЕСКО засудила російські атаки на Одесу, зазначивши, що вони сталися всього за два тижні після удару, який зруйнував історичну будівлю у Львові. Але ЮНЕСКО має піти далі
Останнім часом президент Росії Володимир Путін був особливо злий і українське портове місто Одеса зараз страждає від наслідків цього. У неоімперському уявленні Кремля Одеса вважається символом російського характеру півдня України, адже її первісним розвитком керувала Катерина Велика. Минулого року сам же Путін назвав її «одним із найкрасивіших міст світу», з «чудовими традиціями та історією». Але для злочинного путінського режиму немає нічого святого.
Його лють стала очевидною 17 липня, коли він припинив дію Чорноморської зернової ініціативи — угоди, підписаної в липні 2022 року за підтримки ООН, яка давала змогу Україні експортувати пшеницю, ячмінь та інші харчові продукти з Одеського порту, а також портів Чорноморськ і Південний. Уявлення про те, що Путін має якесь право розпоряджатися можливістю України експортувати товари, які вона виробляє, транспортувати їх на своїх власних суднах, зі своїх власних портів, просто абсурдне. Але йому вдається це робити під загрозою поводитися ще більш злочинно ніж зараз: північно-західна частина Чорного моря, як оголосило міністерство закордонних справ Росії, знову «небезпечна».
Того ж дня Путін почав бомбити Одесу. Атаки ракет і безпілотників спочатку були спрямовані на зернові термінали та інші портові споруди, що призвело до великих економічних втрат, зокрема до знищення 60 000 тонн зерна. Російські удари також були спрямовані на кілька будівель у провулку Нахімова — прекрасному маленькому провулку, розташованому наприкінці казкової набережної завдовжки десять кілометрів, обсадженої деревами, якою часто катаються місцеві велосипедисти на кшталт мене. Звідси в саме серце міста веде вулиця Канатна — та сама, де російський поет Олександр Пушкін часто відвідував свого друга Івана Бларамберга.
Унаслідок штурму в цьому провулку було розбито вікна консульства Китаю і пошкоджено розташовані поруч археологічний і літературний музеї. Незабаром після цього Росія зруйнувала Будинок вчених — колишній палац сім’ї графа Толстого — і ще 24 архітектурні пам’ятки.
У ніч на 22 липня російські ракети сильно пошкодили Спасо-Преображенський собор на Соборній площі. Це місце я знаю досконало: «Соборка», як називають площу місцеві жителі, — моя адреса, коли я приїжджаю в місто. Але й у Путіна є з нею своєрідний зв’язок. Собор, зруйнований Сталіним 1936 року і відновлений коштом одеситів, освятив 2010 року соратник Путіна по КДБ патріарх Московський Кирило, православний єпископ і прихильник убивств українців. На відміну від більшості українських церков, Преображенський собор залишився в підпорядкуванні Російської православної церкви.
Усе це — і історичне, і культурне значення Одеси, але глибокі зв’язки Росії з цим містом — мало що значать для Путіна. Як ясно дав зрозуміти прессекретар Кремля Дмитро Пєсков, усе, що має значення, — це помста за атаку українських безпілотників на міст через Керченську протоку, що зв’язує незаконно анексований Крим із Росією. Це має обурити всіх нас — і не в останню чергу Організацію Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.
До списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО входить історичний центр Одеси, в якому знаходиться Провулок Нахімова — цей чарівний провулок, який щойно бомбила Росія. Звичайно, можна знайти цей провулок на Google Maps і навіть здійснити віртуальну прогулянку ним, яким він був до нещодавнього штурму Кремля. Я знайшла його на своїй старій карті 1914 року, коли він називався Барятинським. Що ще важливіше, він фігурує на карті «історичного центру портового міста Одеси», поданій Україною, і з таким описом його було прийнято в січні цього року до Списку всесвітньої спадщини. Хіба ЮНЕСКО не повинна бути в гніві від того, що Росія, яка представляє себе як одного із засновників організації, розбомбила його?
Стаття 6 Конвенції ООН про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини зобов’язує сторони «не вживати жодних навмисних заходів», які «можуть завдати прямої або непрямої шкоди культурній та природній спадщині» на території інших сторін. Безумовно, жодна шкода не може бути більш навмисною, ніж та, яку завдають цілеспрямованими ракетними ударами.
ЮНЕСКО засудила російські атаки на Одесу, зазначивши, що вони сталися всього через два тижні після удару, який зруйнував історичну будівлю у Львові. Але ЮНЕСКО має піти далі і виключити Росію зі своїх лав доти, доки Кремль продовжуватиме свою злочинну поведінку. (А ця поведінка простягається далеко за межі знищення українських об’єктів культури і спадщини: щоб ми не забували, Путіна звинуватив Міжнародний кримінальний суд у воєнних злочинах).
У статуті ЮНЕСКО немає жодних юридичних положень для такого кроку. Коли створювалася ЮНЕСКО, ніхто й уявити собі не міг, що шановний член організації вторгнеться в сусідню країну, вбиватиме її народ, депортуватиме її дітей, руйнуватиме її міста (зокрема й ті, які охороняються Конвенцією) і стане міжнародним ізгоєм. Але це не означає, що механізм витіснення злочинних держав не може бути створений. ООН уже імпровізувала раніше.
Україна була частиною ЮНЕСКО — та й усієї системи ООН — із самого початку, спочатку вступивши туди разом із СРСР. Росія стала членом цих організацій тільки після розпаду Радянського Союзу, і ніколи не існувало жодного юридичного положення про те, що Росія може зайняти місце в Раді Безпеки ООН, яке раніше обіймав Радянський Союз. Ба більше, на відміну від Росії, Україна дотримувалася всіх угод, пов’язаних з її членством у системі ООН. Словом, існує маса юридичних аргументів, що виправдовують виключення Росії з ЮНЕСКО. Зараз, коли Росія щодня атакує Одесу, саме час на них послатися.
Анна Хусарска
