Невиборні бюрократи отримують погану оцінку. Але деякі з них виконують важливу роботу.
У своїй колонці для The Atlantic історик і журналіст Енн Епплбаум досліджує феномен генсекретаря НАТО Єнса Столтенберга, який обіймає свою посаду останні дев’ять років,
Організація Північноатлантичного договору оголосила, що Єнс Столтенберг, її генеральний секретар протягом останніх дев’яти років, залишиться на своїй посаді на майже безпрецедентний десятий рік. Минулого тижня, після того як такий поворот подій уже був передбачений лондонською газетою The Times, а також Financial Times, Politico та ще безліччю видань оборонної промисловості, я зустрілася зі Столтенбергом у його чистому, функціональному, майже безликому кабінеті — білі стіни, сірий килим — у глибині блискучої брюссельської штаб-квартири НАТО. І запитала його про це.
«У мене є один план — повернутися до Норвегії», — безпристрасно відповів Столтенберг. Я підняла брову. Так, визнав він, надходять «прохання про те, щоб я залишився». Але більше він нічого не став коментувати. Коли неминуче оголошення було нарешті зроблено, він заявив, що для нього це «велика честь», тому що «у більш небезпечному світі наш великий Альянс важливий, як ніколи».
Важко знайти кращу ілюстрацію тих якостей, які роблять Столтенберга настільки популярним. НАТО — це оборонний альянс, що представляє найрізноманітніші країни та регіони — Східну Європу й Південну Європу, Скандинавію й Туреччину, Велику Британію та Францію. Вони ухвалюють рішення на основі консенсусу. Щоб досягти цього консенсусу, генеральному секретарю НАТО не потрібно особисто брати участь у боях або вигравати війни. Це робота верховного головнокомандувача, який завжди є американцем, а також 31 керівника держав-членів НАТО та їхньої 31 армії. Натомість генеральний секретар, який завжди є європейцем, досягає успіху, якщо він розмовляє з усіма, знаходить спільну мову, домовляється про компроміси, ніколи не допускає витоків інформації та не ставить себе в центр історії, навіть якщо ця історія про нього самого.
Останніми роками цей тип людей, яких називають багатосторонніми людьми (хоча, звісно, серед них є й жінки), має погану славу. Вороги Європейського Союзу, НАТО та інших організацій з Вашингтона, Женеви та Брюсселя почали називати їхніх працівників “необраними бюрократами”. Багатосторонню людину називають лінивою, або марнотратною, або безсилою. В епоху, яка оспівує “суверенітет”, “національний інтерес” і досягнення його головних опонентів (яких зазвичай називають “силовиками”), критики зневажають багатосторонню людину як паразитичну або безглузду. Іноді критики мають рацію.
Але Столтенберг там, де він є, саме тому, що він насправді вірить у багатосторонні організації, зокрема, в НАТО. Більше того, він вважає, що вони є мультиплікаторами сили, які функціонують краще, ніж автократії, керовані силовиками. Він досить пристрасно сперечається з критиками НАТО, в тому числі з Дональдом Трампом, якого він, як відомо, підкорив, показавши йому гістограми, що ілюструють зростання військових витрат Альянсу (“Я люблю графіки”). (“Я люблю графіки”, – сказав мені Столтенберг).
Він також вважає, що нескінченні раунди переговорів про політику альянсу варті того, щоб їх продовжувати, бо в кінцевому підсумку це призводить до посилення почуття прихильності. Він запитує тих, хто каже, що НАТО є менш ефективним: “Менш ефективний, ніж що? Порівняно з чим?” Дійсно, якщо у вас немає НАТО, “у вас немає повільного процесу прийняття рішень”. Але це тому, що якщо у вас немає НАТО, у вас взагалі немає процесу прийняття рішень, принаймні, колективного процесу прийняття рішень. “Я вірю в колективну оборону; я вірю в те, що один за всіх і всі за одного, що напад на одного союзника викличе відповідь з боку інших”. І це, за його словами, не лише “добре для малих націй”, але й “добре для великих націй”. Друзі потрібні всім, навіть американцям.
Строго кажучи, Столтенберг у жодному разі не є невиборним бюрократом, враховуючи, що він вже чотири рази “обирався” главами держав НАТО, двічі на черговий термін повноважень і двічі на продовження. Він також провів багато років як обраний політик. Як прем’єр-міністр Норвегії (з 2000 по 2001 рік і знову з 2005 по 2013 рік) він регулярно очолював коаліційні уряди, тож звик до пошуку компромісів. Як син іншого норвезького політика (його батько був і міністром оборони, і міністром закордонних справ), він виріс, снідаючи зі світовими лідерами, серед яких був і Нельсон Мандела, і таким чином зрозумів цінність особистих контактів. Якось він сказав радіостанції, що лише через багато років зрозумів, що для міністрів закордонних справ не є нормальним запрошувати іноземних лідерів до себе на кухню.
Сніданок сьогодні не завжди практичний, тому, за словами його оточення, він компенсує це шквалом текстових повідомлень і постійними візитами до столиць країн НАТО. Минулого місяця він був присутній на інавгурації президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, провів додатковий час у Стамбулі, привіз дружину і втиснув кілька розмов про вступ Швеції. За 48 годин до нашої зустрічі він зустрівся з прем’єр-міністрами Данії і Болгарії, а також з президентом Франції. Минулих вихідних він брав участь у навчаннях у Литві, а того ранку був на засіданні Європейської ради, до якої входять усі глави держав Європейського Союзу. Якщо він і втомився від цієї нескінченної каруселі, то не сказав про це.
Але в цей конкретний момент те, що дійсно робить Столтенберга придатним для цієї роботи, – це його чітке усвідомлення небезпеки, яку становить Росія, і особлива прихильність до України. Тут я говорю делікатно, бо ми ще не знаємо всіх деталей пакету, який НАТО запропонує Україні на саміті у Вільнюсі, Литва, наступного тижня. Українці просять про повноправне членство в НАТО, що не є чимось новим: це питання вперше серйозно обговорювалося на саміті НАТО ще в 2008 році. Прийняте тоді рішення – відмовити Україні у вступі, але припустити, що він може бути наданий у майбутньому – було найгіршим з можливих, оскільки залишило Україну в сірій зоні, прагнучи приєднатися до Заходу, але не маючи жодних західних гарантій безпеки. З того часу світ змінився, і тепер набагато більше країн відкриті до ідеї членства України в НАТО. Хоча уряд США неохоче підтримує цю ідею, поки триває війна, побоюючись, що американські солдати будуть негайно втягнуті в конфлікт, адміністрація Байдена, можливо, зрештою, теж розгляне її.
Наразі НАТО запропонує низку пропозицій щодо довгострокової військової інтеграції та допомоги. Україна перейде від радянських до західних систем озброєнь і отримає нові інституційні домовленості, в тому числі створення Ради Україна-НАТО, які не звучать багато за межами брюссельської мильної бульбашки, але багато значать для людей всередині неї. Розглядаються також плани щодо прискорення процесу – Україні, як Фінляндії і Швеції, з часом можуть дозволити приєднатися до Альянсу без великого “плану дій щодо членства”. Деякі країни можуть зрештою запропонувати двосторонні гарантії.
Звичайно, Столтенберг не сказав мені, які країни займають які позиції, хоча про це широко повідомляється. “Моє головне завдання, – сказав він, – не в тому, щоб давати цікаві відповіді, а в тому, щоб ми досягли прогресу в питанні членства для України”. Джуліанна Сміт, посол США в НАТО, сказала мені, що Столтенберг не шукає “найменшого спільного знаменника” у своїх переговорах, а радше прагне укласти найкращу угоду для України. Можливо, це американський хід напередодні саміту, але якщо так, то він має ширший сенс. Оскільки президент Росії Владімір Путін вважає, що час на його боці, одне з головних завдань НАТО полягає в тому, щоб переконати його, що час не на його боці, що західний альянс продовжуватиме підтримувати Україну до нескінченності. Вираз “довгостроковий” з’являється в багатьох трансатлантичних розмовах про Україну. Так само, як і слово “постійний”. Довговічність Столтенберга також є частиною цього меседжу.
Але чому колишній лідер норвезької Лейбористської партії (і молодий антивоєнний активіст) повинен бути настільки відданим цьому завданню? Кілька місяців тому я бачив, як Столтенберг з великою емоцією говорив про Україну на приватному заході, і минулого тижня я також запитав його про це. Він сказав мені, що це результат особистого досвіду. Він відвідав тодішню комуністичну Східну Європу під час холодної війни і побачив разючі контрасти між її мешканцями та їхніми колегами на Заході. “Я думав, що це зовсім інші люди, – згадував він. “У них інший одяг, все пахне по-іншому… і було дуже темно, і це було так далеко. Але тепер я їду до Риги чи Таллінна – я щойно був у Вільнюсі – і це дуже модні, сучасні міста; якщо вже на те пішло, вони більш модні, більш сучасні і більш креативні, ніж у Скандинавії”. Зрештою, люди нічим не відрізнялися: “Справа була в політиці, в правилах, за якими вони жили, і мені соромно, що я не зрозумів цього раніше. І до певної міри я також зробив таку ж помилку щодо України”.
Для Столтенберга, як і для багатьох європейців, нинішня війна сколихнула деякі ще давніші спогади. Повернувшись до стіни свого кабінету, Столтенберг вказав на фотографію (чорно-білу, відповідно до суворої естетики) свого 100-річного дідуся, колишнього капітана норвезької армії, який свого часу був у німецькому полоні. І його батьки, і дідусь, і бабуся ходили по Осло і вказували на місця воєнних подій – “Там був вибух, тут диверсія, в цій квартирі ховалися повстанці” – і він знає цю екскурсію настільки добре, що може провести її з власними дітьми. Українці, сказав він мені, “ведуть ту саму боротьбу, яку ми вели проти нацизму”.
Це подвійне усвідомлення того, що українці не так вже й відрізняються від західних людей, і що вони воюють у знайомій для них війні, притаманне не лише Столтенбергу. Навпаки, чимало європейських лідерів, та й пересічних європейців, пройшли той самий шлях, і саме тому він та інші в НАТО і навколо нього здаються такими впевненими у своїй “довгостроковій” і “постійній” прихильності до України. Він наполягає на тому, що ця трансформація почалася не минулого року, а на початку його каденції у 2014 році, коли НАТО було здивоване і розгублене російським вторгненням до Криму і Донбасу. Після цього витрати зросли, а стратегічні плани змінилися. У 2016 році альянс погодився створити бойові групи на чолі з американцями в Польщі, німцями в Литві, британцями в Естонії та канадцями в Латвії. До 24 лютого 2022 року “НАТО була готова. У нас була підвищена готовність, у нас були збільшені витрати на оборону, ми розгорнули війська на східному кордоні і у нас були узгоджені оборонні плани – нові оборонні плани – які ми активували того ранку”.
Не всі сприйняли цю зміну серйозно. У 2019 році президент Франції Еммануель Макрон назвав НАТО “мертвим мозком”. Зневага російського президента до НАТО і його лідерів мала набагато більші наслідки. Путін стверджував, що його ображає присутність НАТО на його західному кордоні, але на практиці його це не турбувало і, звичайно, не стримувало. Якби він справді вірив у трансатлантичні зобов’язання перед Україною або справді боявся агресії з боку НАТО, він, безсумнівно, не вдався б до вторгнення.
І хоча історики сперечатимуться про те, чи могло НАТО зробити більше для стримування Росії, вже зараз зрозуміло, що НАТО зробило набагато більше для допомоги Україні, ніж очікував Путін, коли почалася війна. Путін не лише недооцінив Україну, він також недооцінив багатосторонніх людей – чиновників, які, як Єнс Столтенберг і його колеги з Європейського Союзу, допомогли Білому дому підготувати військову, політичну і дипломатичну відповідь. Путін вірив власній пропаганді, тій самій пропаганді, яку використовували трансатлантичні ультраправі: Демократії слабкі, автократи сильні, а люди, які використовують ввічливу, дипломатичну мову, не зможуть себе захистити. Це виявилося помилкою. “Демократії виявилися набагато стійкішими, набагато сильнішими, ніж вважають наші противники, – сказав мені Столтенберг. А автократії є більш крихкими: “Як ми щойно побачили, авторитарні системи можуть просто, раптово, зламатися”.
Ось прогноз: Протягом наступного року – і цей рік, як усі присягаються, дійсно буде його останнім – Столтенберг не виголошуватиме жодних харизматичних промов про Україну чи НАТО. Він не вступатиме в полеміку, не розпочинатиме суперечок і не з’являтиметься на телебаченні без крайньої потреби. Натомість він продовжуватиме говорити про “багаторічну програму переходу України від радянських стандартів і доктрин озброєння до стандартів і доктрин НАТО”, продовжуватиме зустрічатися з прем’єр-міністрами і міністрами закордонних справ, продовжуватиме працювати над інтеграцією України в Європу. І тоді, одного дня, це станеться.
