На війні мало що можна сказати напевно, але щодо конфлікту в Україні є одна річ, яку варто повторити зараз, у цей критичний момент: він, як і всі інші війни, закінчиться. І Владімір Путін, як і всі інші лідери, піде з життя, пише керуючий редактор Financial Times у США Пітер Шпігель.
В останні місяці були моменти, коли здавалося, що весь західний зовнішньополітичний істеблішмент забув про цю неминучість, і мало хто був здатний мислити далі весняного контрнаступу Києва, який так хвалять. Політики у Вашингтоні та інших столицях НАТО за одну ніч перетворилися на кабінетних тактиків, які думають лише про свої короткострокові відповіді на можливі кримські вторгнення, російські диверсійні схеми або тривалі патові ситуації на полі бою.
Минулого тижня спроба перевороту, здійснена російським силовиком Євгєнієм Прігожиним, хоч і провалилася на шляху до Москви, мала рятівний ефект, нагадавши світові, що на периферії Європи все ще залишиться Росія, коли Путін зійде зі сцени – і він цілком може піти не в той час, який він сам собі вибере. Шок Заходу від подій, що стрімко розгортаються, і його, здавалося б, розгубленість щодо того, як реагувати на них, має стати тим моментом, коли Вашингтон нагадає собі, що планування миру є щонайменше таким же важливим, як і планування війни.
У нещодавній колонці в Financial Times колишній прем’єр-міністр Фінляндії Александр Стубб, якого часто згадують як можливого керівника зовнішньополітичного відомства в наступній Європейській комісії, сформулював виклик таким чином: тричі за останнє століття світ мав шанс реорганізувати себе таким чином, щоб максимізувати перспективи миру і процвітання. У 1919 році світ, як відомо, зазнав невдачі. У 1945 році, покараний невдачами попереднього покоління і травмований справді глобальною війною, Захід здебільшого все зробив правильно. А 1989 рік – що ж, вердикт ще не винесений. Стубб стверджує, що вторгнення Путіна відкриває історичне вікно, подібне до тих трьох переломних років. Історія розсудить, чи стане 2022 рік ще одним 1919-м, чи 1945-м, чи 1989-м.
Може здатися, що спроба швидко синтезувати уроки, винесені з мирних угод, укладених наприкінці Першої світової війни, Другої світової війни та холодної війни, є легкою справою. Дійсно, бібліотеки переповнені книгами на цю тему, багато з яких, як я помітив, перечитують журналісти, політики і урядовці. Але дозвольте мені запропонувати одну думку, яка ґрунтується як на моєму власному неспеціалізованому читанні історії, так і на двадцятирічному досвіді висвітлення конфліктів.
Якщо є один урок, який можна засвоїти, читаючи про Париж 1919 року чи нещодавні Дейтонські угоди 1995 року або Угода Страсної п’ятниці 1998 року, то він полягає в наступному: мир не може бути міцним, якщо всі великі держави – в тому числі ті, що зазнали поразки на полі бою, і ті, що, відверто кажучи, винні в жахливих злочинах – не будуть залучені до переговорів і з ними не будуть поводитися як з рівними.
Відмова від цього зруйнувала мир, що настав після «війни, яка поклала край усім війнам». США, які вперше вийшли з конфлікту як глобальна потуга, повернулися до власних берегів і загрузли в ізоляціонізмі. Німеччину було покарано мстивими репараціями. Антиколоніальні рухи в Африці та Азії були проігноровані.
Так само можна стверджувати, що невдачі 1989 року можна пояснити нездатністю інтегрувати колишніх суперників у Москві та Мінську в нову архітектуру безпеки. НАТО половинчасто запустила ініціативу під назвою «Партнерство заради миру», яка включала всі колишні радянські республіки, що не були членами НАТО, і навіть існувала Рада НАТО-Росія, про яку мені доводилося неодноразово писати. Але ніхто на Заході насправді не вірив, що Росія належить до цього клубу. НАТО залишатиметься, за словами його першого генерального секретаря, місцем для американців, в якому стримуватимуть німців і до якого не пускатимуть росіян.
Чи готовий Захід реінтегрувати постпутінську Росію в сім’ю цивілізованих народів? Я бачу мало ознак цього. Навіть навпаки: ЄС наразі обговорює можливість використання заморожених російських активів для оплати відновлення України – ініціатива, проти якої виступає Німеччина, яка (як уже зазначалося) має досить складну історію з вимогами до переможених держав виплатити повоєнні репарації. Найгучнішою спробою звернутися до повоєнної Росії, схоже, стало зібрання минулого місяця в Брюсселі різношерстих опозиційних груп, яке розпалося ще з більшими розбіжностями, ніж коли воно починалося.
Хоча Брюссельський конклав був гідним зусиллям, Захід повинен бути більш реалістичним. Постпутінську Росію, яку ми успадкуємо, ймовірно, очолить людина, більше схожа на Євгєнія Прігожина, ніж на Алєксєя Навального. Вона може бути навіть більш бандитською, більш корумпованою, більш шовіністичною. Але вона не може бути більш дестабілізуючою. Ми повинні бути готові до миру, за якого Росія повністю залишить Україну, дезавуює подальший регіональний авантюризм – але на чолі з режимом, який ми вважаємо одіозним. І ми повинні бути готові вітати цей режим за столом переговорів у міжнародних справах – разом зі зняттям санкцій і розмороженням активів. Разом із західними гарантіями безпеки для України, це ендшпіль, який Вашингтон повинен планувати і озвучувати публічно, щоб наступний Прігожин знав, що вільна Україна і стабільна Європа – це кінцева ціна пост-путінського світу. Озвучення цього питання вголос може прискорити цей день.
Чи не втратив я остаточно моральні орієнтири? Я давно виступаю за повернення прав людини і демократичних цінностей в центр американської зовнішньої політики. Але тут я виступаю за кіссінджерівський погляд на українську кризу, який цілком може залишити огидного лідера в Кремлі і російський народ, що страждає під його гнітом. У нинішньому перегрітому геополітичному середовищі це виглядає як відступ, навіть коли я пишу це. Зрештою, відкладене правосуддя – це відмова у правосудді. Але я все ще стверджую, що ми повинні грати в довгу гру. Зрештою, це угода з радянським дияволом, яку ми уклали під час холодної війни. Закінчення цієї війни – на умовах, прийнятних для Києва, – має бути головним пріоритетом Заходу, незалежно від того, хто знаходиться по інший бік столу переговорів. Все інше може прийти пізніше.
