Попри те, що 23 африканські країни мають справу з непосильним борговим тягарем, дуже мало хто з них припинив обслуговування своїх зовнішніх зобов’язань. Щоб задовольнити міжнародних кредиторів і уникнути витрат, пов’язаних з дефолтом, багато країн континенту суттєво недофінансовують освіту та охорону здоров’я, що шкодить майбутнім поколінням, пише Масуд Ахмед – президент Центру глобального розвитку в статті виданню Project Syndicate
У 2017 році Міжнародний валютний фонд відніс 15 країн Африки на південь від Сахари до категорії країн, що перебувають у борговій скруті або мають високий ризик її виникнення. З того часу економічні потрясіння, спричинені пандемією COVID-19, різкі стрибки цін на харчові продукти та паливо через війну в Україні, а також зростання курсу долара посилили кризу. Але, навіть попри те, що 23 країни регіону зараз стикаються з непосильним борговим тягарем, лише деякі з них оголосили дефолт. Лише дві держави – Гана та Замбія – припинили обслуговувати свої зовнішні борги, тоді як три інші – Чад, Ефіопія та Малаві – намагаються реструктуризувати свої зобов’язання.
Чому прогнозована хвиля дефолтів не відбулася? Чи перебільшували ризики початкові оцінки? Чи знайшли ці країни та їхні кредитори спосіб полегшити біль від непідйомного боргу? Як вболівальники економічного розвитку в Африці, чи повинні ми святкувати, або, принаймні, трохи розслабитися?
Навпаки, є достатньо причин для занепокоєння. Навіть після того, як країни G20 надали тимчасове полегшення боргового тягаря, а МВФ випустив 650 мільярдів спеціальних прав запозичення (СПЗ, резервний актив Фонду) для розблокування додаткової ліквідності, африканські уряди були змушені скоротити свої і без того мізерні витрати на охорону здоров’я, освіту та державні інвестиції, щоб розплатитися зі своїми зовнішніми кредиторами. Щоб уникнути боргового дефолту, міністри фінансів африканських країн не виконують свої зобов’язання перед майбутніми поколіннями.
У Кенії витрати на обслуговування боргу потроїлися за останні шість років і зараз становлять майже 60% державних доходів. За цей же період витрати на розвиток, в тому числі на освіту та охорону здоров’я, скоротилися вдвічі, а деякі міністерства мають заборгованість. Як написав у Твіттері головний економічний радник президента Кенії: “Зарплати чи дефолт? Обирайте”.
У Сьєрра-Леоне, одній з найбідніших країн світу, реальні (скориговані на інфляцію) державні витрати на одну особу, як очікується, цього року будуть на 20% нижчими, ніж у 2015 році. З іншого боку, виплати з обслуговування боргу за той самий період зросли більш ніж удвічі. За чотири роки до дефолту Замбія скоротила державні витрати на 20%.
І це не поодинокі випадки. Сьогодні 20 країн з низьким і нижче середнього рівнем доходу витрачають понад чверть державних доходів на обслуговування зовнішнього боргу, і ці витрати ще більше зростуть наступного року, коли єврооблігації, випущені африканськими урядами, впираються в стіну термінів погашення. Більшість з цих країн також сплачують значні суми на обслуговування внутрішніх боргів, які допомагали фінансувати боротьбу з COVID-19. І всі вони недофінансовують охорону здоров’я та освіту – важливі складові для підготовки молоді до кращого майбутнього.
Коли перед політиками постає вибір між обслуговуванням зовнішніх позик та фінансуванням вкрай необхідних соціальних програм, вони майже завжди обирають виплати кредиторам. Адже дефолт має глибокі та довготривалі фінансові наслідки. Країна, яка не може погасити свій борг перед міжнародними кредиторами, втрачає можливість запозичувати на ринках капіталу протягом п’яти років. Мало того, може пройти багато місяців, перш ніж країна з низьким рівнем доходу, яка оголосила дефолт, відчує якесь полегшення через проблеми зі Спільною програмою G20 щодо врегулювання боргових зобов’язань або підтримкою з боку міжнародних інституцій, таких як МВФ.
Дефолт також має людську ціну. Згідно з дослідженням Світового банку, рівень бідності зростає на 30% одразу після дефолту і залишається високим протягом десятиліття, дитяча смертність збільшується на 13%, а діти, які виживають, стикаються зі скороченням тривалості життя.
Будь-який уряд, який розглядає можливість дефолту, може також зіткнутися з глибокими політичними наслідками. Ймовірність заміни міністра фінансів на 33% вища протягом року після дефолту, що зазвичай розглядається як визнання невдачі колегами-політиками та громадськістю в цілому. Більше того, міжнародні форуми, на яких відбувається реструктуризація суверенних боргів, мають витончені і не дуже способи нагадати урядовцям про їхню безвідповідальність. Не дивно, що міністр фінансів, який перебуває в облозі, відкладає дефолт набагато пізніше того моменту, коли країна могла б отримати вигоду від превентивної реструктуризації своїх зовнішніх боргових зобов’язань.
Такі витрати можуть пояснити, чому так мало країн оголосили дефолт, навіть за умов надзвичайного фіскального тиску. Але вони не враховують довгострокову ціну, яку Африка і світ заплатять за покоління малоосвічених дітей з гіршими показниками здоров’я – африканську робочу силу завтрашнього дня. Основна проблема полягає в тому, що багато з цих країн потребують доступного і передбачуваного фінансування для підтримки програм економічного і соціального розвитку. Але міжнародні фінансові установи та країни ОЕСР, які традиційно пропонували дешеве фінансування, за останнє десятиліття відійшли від справ, а на зміну їм прийшли більш дорогі комерційні кредитори та нові двосторонні кредитори.
Хоча міжнародне співтовариство має зробити все можливе, щоб покращити і впорядкувати процес реструктуризації суверенного боргу, реальне рішення полягає в тому, щоб забезпечити африканські країни, які мають боргові проблеми, достатнім фінансуванням для інвестування в охорону здоров’я, освіту та критично важливу інфраструктуру. Якщо їм доведеться продовжувати платити своїм кредиторам, то принаймні не за рахунок майбутнього Африки.
