Поточні глобальні та макроекономічні перспективи не обіцяють нічого доброго прем’єр-міністру Джорджіа Мелоні, яка минулого року проводила передвиборчу кампанію з обіцянкою “підняти” італійську економіку. Щоб досягти успіху, її уряду потрібно буде не лише розблокувати додаткові фонди відновлення ЄС, але й використати їх якнайкраще.
Незважаючи на складні глобальні умови, економіка Італії розвивається відносно добре. Після уповільнення в останньому кварталі 2022 року зростання ВВП прискорилося в першому кварталі цього року, досягнувши 1,9% в річному обчисленні. Але навіть якщо зростання дещо прискориться, ми все одно навряд чи побачимо повторення загальних показників минулого року, коли економіка зросла на 3,7% – один з найвищих темпів зростання за останні 40 років.
Минулорічне зростання значною мірою було результатом стійкого внутрішнього попиту, особливо приватного споживання та інвестицій у житлову нерухомість, які виграли від податкових пільг, запроваджених до пандемії для підвищення енергоефективності застарілого житлового фонду Італії. Водночас фіскальні заходи допомогли домогосподарствам і бізнесу зберегти свою купівельну спроможність в умовах зростання цін на продукти харчування та енергоносії після вторгнення Росії в Україну.
Але експансіоністська фіскальна політика призвела до збільшення дефіциту бюджету до колосальних 8% ВВП, навіть попри те, що завдяки високим темпам зростання співвідношення державного боргу до ВВП знизилося до 144% – на 11 пунктів порівняно з піковим показником 2020 року. Тепер, коли багато фіскальних заходів було поетапно скасовано, прогнозований дефіцит знизився до 4,5% ВВП.
Проблема полягає в тому, що зростання також буде нижчим цього року. Гірше того, підвищення відсоткових ставок Європейським центральним банком збільшило вартість запозичень, стримуючи приватні інвестиції та збільшуючи витрати на обслуговування боргу. Як наслідок, цьогорічні темпи зростання ВВП становитимуть близько 1,1-1,2%, а потім ще більше сповільняться у 2024 році. Це буде поверненням до середнього показника. З 1983 року економіка Італії зростала в середньому на 1,1% на рік, порівняно з 2,4% в економіці ЄС і 2,2% в економіці G7.
Така перспектива не обіцяє нічого доброго прем’єр-міністру Джорджіа Мелоні, яка минулого року проводила передвиборчу кампанію, обіцяючи “підняти” італійську економіку. Їй потрібне сильне зростання для виконання своєї економічної програми – особливо її обіцянки поширити фіксований податок на самозайнятих людей з високими доходами. Але вона також повинна досягти первинного профіциту бюджету. Зі зростанням відсоткових ставок зростає ризик того, що інвестори втратять довіру до здатності Італії обслуговувати свій борг. Тому Мелоні повинна утримувати спред між десятирічними італійськими та німецькими облігаціями на якомога нижчому рівні, в ідеалі – в межах 100-150 базисних пунктів. Наразі він становить близько 165 базисних пунктів.
Щоб досягти стійкого зростання, уряд Мелоні повинен вирішити давні структурні проблеми, такі як розбіжності в регіональному розвитку, демографічне старіння, низький рівень участі жінок на ринку праці, похмуре зростання продуктивності, стагнація доходів, ухилення від сплати податків і нові ризики, пов’язані з кліматичними змінами. Ці проблеми не є новими для Італії. Під час своєї першої виборчої кампанії в 1994 році колишній прем’єр-міністр Сільвіо Берлусконі, який помер 12 червня, обіцяв відродити економіку і створити мільйон нових робочих місць – цього не сталося. Здорова економічна політика ніколи не була візитною карткою трьох урядів Берлусконі.
На щастя для Мелоні, у відповідь на ці виклики Італія отримає додаткові 191,5 млрд євро (205 млрд доларів) з фонду Європейського Союзу з відновлення після пандемії у розмірі 800 млрд євро. В рамках Національного плану відновлення та стійкості (NRRP) Італія виділяє кошти на подолання багатьох структурних перешкод для продуктивності з акцентом на діджиталізацію та інновації, перехід на чисту енергетику та соціальну інтеграцію.
NRRP, безумовно, має потенціал для того, щоб перевести італійську економіку на вищу передачу. З метою скорочення регіональних, поколіннєвих та гендерних розривів вона виділяє 82 мільярди євро південним регіонам Італії, інвестуючи в 500 проєктів – від впровадження електричних автобусів до будівництва високошвидкісних залізничних ліній. Близько 72 з цих проектів спрямовані на невеликі населені пункти і будуть управлятися місцевою владою.
Але чи будуть ці проекти завершені вчасно і в рамках бюджету? Незалежна Рахункова палата Італії нещодавно попередила, що NRRP вже відстає від узгодженого графіка. Насправді, амбіції NRRP підриваються структурними недоліками, які тягнуться вже багато років. Всі кошти мають бути витрачені до 2026 року, але країна просто не має можливості реалізувати стільки інфраструктурних проєктів за такий короткий термін. Проблема особливо гостро стоїть на місцевому рівні через поєднання дефіциту кваліфікованих кадрів та минулих скорочень у державному секторі.
Але якщо цілі НПСР не будуть досягнуті, виділені кошти не будуть повністю освоєні, а загальні інвестиції, таким чином, будуть скорочені. Хоча Європейська комісія схвалила другий транш для Італії (21 млрд євро) у вересні минулого року, запит уряду на третій транш (19 млрд євро) перебуває на розгляді з січня.
Ставки високі. Італія має можливість модернізуватися, яка випадає раз на покоління. Можливо, найкращий шлях вперед – це зважити деякі окремі витрати з огляду на загальну мету NRRP. Хоча локалізовані проекти, природно, більше відповідатимуть місцевим проблемам, вони не обов’язково відповідатимуть ширшій меті – підвищенню продуктивності.
Впорядкування НПРР та отримання зеленого світла від ЄС вимагає більшої співпраці між урядом та опозицією. Італія все ще має шанс трансформувати свою економіку і досягти стійкого вищого зростання. Але чи є це політично можливим, ще належить з’ясувати.
Паола Субаккі
