Експерт назвав причини, чому Заходу варто допомогти Києву повернути контроль над всіма українськими територіями, хоча навіть після цього війна навряд чи закінчиться повністю.
У лютому 2022 року Росія вторглася в Україну, намагаючись завоювати країну і позбавити її незалежності, яку вона здобула після розпаду СРСР. З огляду на величезну різницю в розмірах і силах між воюючими сторонами, майже ніхто не вірив в шанси українців захистити себе. Песимісти вважали, що Київ здасться за кілька днів чи тижнів. Оптимісти вважали, що це може станеться через місяці. Мало хто вірив, що Україна зможе дати відсіч агресору.
«Задовільна перемога, швидше за все, недосяжна. Україна і її західні партнери не в змозі перемогти Росію в розумні терміни», – писали експерти з питань Росії Томас Грем і Раджан Менон у журналі Foreign Affairs через місяць після початку вторгнення.
Приблизно в той же час політолог Семюель Чарап погоджувався: «Хоробрий опір України навіть у поєднанні з дедалі більшим тиском Заходу на Москву навряд чи зможе подолати військову перевагу Росії, не кажучи вже про повалення Путіна. Без якоїсь угоди з Кремлем найкращим результатом, ймовірно, буде довга, важка війна, яку Росія, швидше за все, виграє в будь-якому випадку». Через три місяці після початку війни історики Ліана Фікс і Майкл Кіммейдж стверджували, що «повномасштабна поразка Росії, яка б включала повернення Криму, межує з фантастикою». Через чотири місяці після цього політолог Емма Ешфорд підвищила оцінку української перемоги до «небезпечної фантазії».
Росія здивувала всіх своїми дуже поганими військовими успіхами. І рівно такою ж мірою Україна здивувала світ, демонструючи набагато вищі результати, ніж від неї очікували впродовж усього конфлікту. Спроба Росії захопити столицю була зірвана, так само як і її спроби закріпити здобутки на сході і півдні. Російські війська були змушені вийти з Харківської області і Херсона. Жорстока російська повітряна кампанія проти цивільної інфраструктури не зламала волю України, а скоріше посилила її. Нещодавні російські наступальні дії в Бахмуті та інших місцях не принесли значних успіхів, але коштували величезних втрат.
«І тепер, коли російські сили ослабли, Україна розпочинає контрнаступ, щоб відвоювати більше території», – пише в статті для Foreign Affairs науковий співробітник з питань зовнішньої політики США в «Раді з міжнародних відносин» Гідеон Роуз.
Він додає, що загальноприйнятий погляд на війну розглядає її як військовий глухий кут, приречений завершитися врегулюванням шляхом переговорів, яке буде далеким від початкових цілей кожної зі сторін.
«Пізніше цього року патова ситуація, ймовірно, виникне на новій лінії зіткнення», – стверджували президент «Ради з міжнародних відносин» Річард Хаас і політолог Чарльз Купчан у квітні, додаючи, що в такий момент США повинні підштовхнути Україну до визнання того, що «прагнення до повної військової перемоги» було б нерозумним.
«Закінчення війни, яке залишить Україні повний контроль над усією її міжнародно визнаною територією… залишається малоймовірним», – стверджували політологи Семюел Чарап і Міранда Прібе в січні.
На їхню думку, саме тому Вашингтон повинен «обумовити майбутню військову допомогу прихильністю України до переговорів», які б допускали територіальний компроміс.
Цілком ймовірно, що після контрнаступу України настане затишшя в бойових діях, оскільки Київ закріпить свої здобутки. Але це буде лише пауза у все ще мінливому конфлікті, а не виникнення глухого кута. Тупикової ситуації не було і не повинно бути завдяки військовій підтримці Заходу і дивовижній здатності України трансформувати її в успіх на полі бою. Світ не був свідком такої плідної стратегічної співпраці відтоді, як Ізраїль скористався західною допомогою для здобуття перемог над більшими арабськими арміями у 1967 і 1973 роках, які підтримував СРСР.
«Через ефективність цього партнерства немає необхідності тиснути на Україну з метою досягнення компромісного миру. Замість цього США і Європа повинні дозволити їй продовжувати відтісняти російські війська до міжнародно визнаних українських кордонів. Справжнє завершення війни у вигляді статус-кво, яке б скасувало досягнення Росії з моменту її першого вторгнення у 2014 році, не лише можливе, але й залишається найкращим варіантом, до якого варто прагнути», – пише Роуз.
Він пояснює, що це звільнило б Україну. Це створило б міцний фундамент для регіональної безпеки. Це довело б, що ліберальний міжнародний порядок має не лише минуле, а й майбутнє. І це забезпечило б виграшну модель для постгегемоністичного глобального лідерства США.
Україна здатна перемогти
Головною метою західних урядів протягом останніх півтора року було допомогти Україні уникнути поразки. США, Європа та інші дружні країни надали велику економічну допомогу і дедалі потужнішу зброю Києву, який використав її для того, щоб вистояти. Однак, щоб не провокувати Москву, Захід тримав у таємниці обсяг і характер своєї допомоги. Він уникав можливості прямих зіткнень між силами НАТО і російськими військами і ухилявся від прямих атак проти Росії і її режиму. Західні союзники ретельно відбирають зброю, яку надсилають Україні, поступово надаючи деяку, але не всю допомогу, яку просить Київ.
Значною мірою це проста обачність, що відображає стандартні аспекти війни в ядерну епоху. Цілком розумно зберігати непряме втручання Заходу і обмежити театр бойових дій.
«Але продемонстрована Україною здатність використовувати військову допомогу з користю робить розумним послаблення обмежень на цьому фронті, враховуючи, наскільки великою може бути винагорода за мінімальний додатковий ризик», – вважає автор.
Він нагадує слова президента США Річарда Ніксон, які він сказав своєму раднику з національної безпеки Генрі Кіссінджеру про військову допомогу Ізраїлю в часи війни Судного дня в 1973 році: «Слухай, Генрі, нас однаково звинуватять у тому, що ми відправили три літаки чи що ми відправили 30, чи сотню, чи скільки завгодно, тож відправляй їм усе, що літає. Головне, щоб це спрацювало».
На думку Роуза, замість того, щоб обмежувати військову допомогу Україні, США і Європа, відповідно, повинні збільшити цей потік: більше бронетехніки, артилерії та боєприпасів, кращі системи ППО, ескадрильї реактивних винищувачів четвертого покоління, – потрібно надати стільки засобів, скільки потрібно.
«Такий курс не тільки правильний. Це також найкращий спосіб закінчити війну, створивши можливість для довготривалого врегулювання шляхом переговорів або дозволивши українським силам зайняти позиції, які вони могли б утримувати протягом невизначеного часу за умови подальшої допомоги», – йдеться в статті.
Багато хто вважає такий варіант політики марним, небезпечним або відволікаючим. Мовляв, Росію неможливо перемогти, тому що вона завжди матиме більше ресурсів для боротьби і ненаситне бажання уникнути поразки. Спроби змусити Росію відступити і повернути Крим можуть призвести до ядерної ескалації. А зосередженість на Україні і Росії відбувається за рахунок інших, більш важливих проблем, таких як Тайвань і Китай. Втім, усі ці побоювання перебільшені.
Перевірка на міцність
«На якому етапі війни ви зараз?» – запитав Роуз неназваного українського військового під час нещодавньої поїздки до України, організованої Ініціативою «Відродження демократії». «Наприкінці першого тайму», – відповів він. А в другому таймі українські сили потужно підуть вперед.
Спочатку західна допомога була жорстко обмежена.
«Ми запитали: «А можна нам отримати Stinger?». Нам відповіли: «Ні, копайте окопи і вбивайте якомога більше росіян, поки все не закінчиться. Люди думали, що наша перемога неможлива», – згадував український міністр оборони Олексій Резніков.
Але оскільки українські війська вистояли і продовжували боротися, США, європейські країни й інші друзі України врешті-решт надали величезну кількість все більш досконалого озброєння. З’явилися Stinger, HIMARS і Patriot. Останні збивають російські гіперзвукові ракети «Кинжал», які нібито не можливо знищити. Тепер, за словами Резнікова, Україна має «Bradley, Stryker, Abrams, Leopard і багато іншого». А пізніше вся ця бронетехніка буде підтримуватися винищувачами F-16.
Тим часом нові, добре забезпечені, високомотивовані українські бригади, які беруть участь у наступі, стикаються з втомленими російськими військами з пригніченим настроєм і посереднім командуванням. Як і арабські країни, які воювали з Ізраїлем півстоліття тому, Росія має більше живої сили і техніки, ніж її супротивник, але не використовує їх належним чином.
«Росія має величезний набір інструментів, але не розуміє, як їх ефективно використовувати. У їхній війні немає нічого дивного. Вони використовують класичний радянський підхід, нічого не змінилося», – сказав Роузу неназваний український чиновник.
Автор додає, що у Росії немає стратегічного плану і відтоді, як початкове її вторгнення зазнало невдачі, вона імпровізує, а її командири дедалі більше розходяться в думках. Ресурси Москви стають обмеженими через виснаження і санкції, і на даний момент її сили вже не здатні до значного наступального прогресу.
«Українці атакуватимуть добре обладнані укріплення, а росіяни, швидше за все, краще захищатимуться, ніж наступатимуть. Але цей наступ, тим не менш, має принести значні успіхи Україні і допомогти їй змінювати й далі погляди сторонніх на те, які результати війни можливі в кінцевому підсумку», – пише Роуз, нагадуючи, що з початку російського вторгнення наполягав на відсутності причин для Києва добиватися відновлення статус-кво, який існував до 2022 року, а не до 2014-го.
Чиновники в Києві не вірять, що ця нинішній контрнаступ може покласти край війні.
«Наша мета – повне вигнання Росії з української території. Якщо наступ досягне цієї мети, він буде останнім. Якщо ні, їх буде більше. Якщо нам припинять постачати зброю, Україна просто перейде до війни меншої інтенсивності. Ми не здамося, ми не змиримося з територіальними втратами», – сказав міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.
Як і росіяни, українці розглядають війну не лише як випробування для зброї, але й як випробування волі. Вони переконані, що вони мають перевагу в обох випадках.
Ядерне чудовисько
Багато зовнішніх спостерігачів занепокоєні тим, що Владімір Путін може вдатися до використання ядерної зброї.
«Деякі західні аналітики припускають, що США і НАТО повинні викрити блеф Кремля. Вони повинні більш відверто підтримати українців і вигнати російські війська з України», – писала в лютому політолог Ніна Танненвальд, називаючи це «безвідповідальним підходом до ризику ядерної ескалації».
Належний підхід до ризику, за її словами, полягає у визнанні того, що «тінь ядерної зброї» обмежує можливості України і означає, що «хорошого результату для Києва буде складніше досягти, і він завжди буде незадовільним».
Чарап і Прібе погодилися з цим: «Застосування Росією ядерної зброї в цій війні цілком ймовірне». Вони додали, що спроба запобігти цьому має бути «першочерговим пріоритетом для США». Путін сповнений рішучості боротися до переможного кінця, незалежно від того, якою буде ціна, – стверджують дослідники Роуз Макдермотт, Рід Паулі і Пол Слові. На їхню думку, російський автократ – «це людина, у випадку якої людство пошкодує, що не тримало її подалі від своєї найнебезпечнішої зброї».
Це, безумовно, правда. Однак, Роуз підкреслює, що ядерна зброя вже була в руках набагато гірших і менш стабільних диктаторів: Йосипа Сталіна до кМао Цзедуна і жорстокої династії Кімів у Північній Кореї. І зараз немає жодних підстав вважати, що модель незастосування ядерної зброї після 1945 року якось зміниться.
«Самі українці, на яких ляже основний тягар будь-якої ядерної атаки, знають все про передбачувані російські червоні лінії, але значно менше, ніж їхні американські і європейські колеги, стурбовані тим, що вони можуть їх перетнути», – йдеться в статті.
«З професійної точки зору, я зобов’язаний турбуватися про ядерну зброю. Але я не бачу високої ймовірності її застосування», – сказав високопоставлений український військовий чиновник.
Кулеба, зі свого боку, вважає, що «ядерне стримування працювало в минулому і працюватиме надалі». Резніков був ще більш відвертим: «Я впевнений, що ядерна загроза – це блеф. Їх зброя застаріла, і Москва не може бути впевнена, що вона спрацює. Китайці й індійці сказали їм не використовувати ядерну зброю. Та й немає де її застосовувати. На полі бою такий удар зашкодив би і їм самим, і нам, а загальне застосування спровокувало б відплату і поклало б край будь-яким шансам на переговори».
Вашингтон розглядає те, що Москва ще не застосувала ядерну зброю, як успіх свого управління ризиками. Київ вбачає в цьому підтвердження того, що загроза від початку була незначною.
«Українці вбили сотні тисяч росіян у війні і самі понесли великі втрати. Вони не думають, що Москва стримує ефективні військові варіанти або обмежує свою жорстокість. Вони бачать ворога, який відчайдушно кидає в бій все, що, на його думку, може спрацювати. З точки зору Києва, конфлікт залишається конвенційним, оскільки ядерна зброя не особливо корисний інструмент війни, тим більше в ближніх боях за територію сусіда», – йдеться в статті.
Автор переконаний, що такий стан речей не зміниться через звичайні військові успіхи Києва. І навіть втілення ядерних погроз Москви не обов’язково змінить тенденцію бойових дій, розвернувши її в бік перемоги Росії. Київ бачить розрив між об’єктивними реаліями російського становища і тим, чи визнає їх Кремль. Наступні кілька місяців бойових дій мають скоротити цей розрив, а далі буде найцікавіше.
Як зіграти в ендшпіль
«Це буде не остання битва у цій війні. Росії потрібно буде ще постраждати, щоб визнати свою поразку. І війна не закінчиться навіть тоді, коли ми повернемо кордони 1991 року. Тому що у нас все одно буде ворожий сусід. Закінчення цієї війни – це не просто витіснення Росії і повернення нашої території, а успіх в переконанні Кремля в тому, щоб він навіть не думав про нову війну через кілька років. Ми не збираємося залишати цю війну нашим дітям», – сказав український військовий.
Те, що півтора роки тому могло здатися просто бравадою, зараз звучить як правдоподібний стратегічний план. Коли нинішній наступ завершиться, Україна, ймовірно, прорве російські лінії, поверне собі значні шматки території і зможе в довгостроковій перспективі реально загрожувати решті утримуваних Росією територій, включно з Кримом. Тому друзі Києва повинні підготувати його до майбутніх наступальних дій, які можуть повернути Україні всю її міжнародно визнану територію. Залежно від того, коли Росія вирішить скоротити свої втрати, це може призвести до будь-якого з трьох сценаріїв, які можна назвати «Єгипет 1973 року», «Корея 1951 року» і «Корея 1953 року».
Під час Війни Судного дня США допомогли Ізраїлю здобути перемогу над Єгиптом і Сирією, а потім використали це як дипломатичний важіль впливу. Як сказав Кіссінджер Ніксону: «Дипломатична стратегія зараз полягає в тому, щоб домогтися припинення вогню і маневрувати, щоб добитися постійного врегулювання. Для здійснення тиску ми почнемо масоване постачання зброї і зупинимо його лише за умови припинення вогню». Коли ізраїльтяни досягли Суецького каналу і оточили там єгипетські війська, Вашингтон уклав угоду, яка припинила бойові дії, дозволила єгипетським військам втекти і допомогла перейти ширших мирних переговорів, що врешті-решт призвело до врегулювання, яке відтоді залишається основою регіональної безпеки.
«Як і єгиптяни в 1973 році, розсудливий уряд у Москві сьогодні може відреагувати на перспективу неминучої військової катастрофи, прийнявши реальність і погодившись на серйозні переговори, обмінявши припинення бойових дій і визнання здобутків України та майбутніх проблем безпеки на, скажімо, новий російсько-український договір про дружбу, який дозволив би Москві продовжити базування свого Чорноморського флоту в Криму. Малоймовірно, що нинішній російський режим піде на таку угоду, але це не можна вважати неможливим», – вважає Роуз.
Однак навіть реальної загрози відновлення українського контролю над всіма територіями може виявитися недостатньо для того, щоб змусити Москву по-справжньому змінити свою позицію. В такому випадку необхідно буде виконати погрозу відновлення контролю, а Вашингтон і його партнери продовжуватимуть підтримувати Україну доти, доки її війська не вийдуть на кордони 1991 року. Це запустило б два гіпотетичні сценарії, що перегукуються з Корейською війною, обидва з яких починаються з відновлення територіального статус-кво анте.
Коли в червні 1950 року північнокорейські війська атакували 38-у паралель, США підтримали Південну Корею і очолили операцію ООН “з метою відбиття збройного нападу і відновлення міжнародного миру і безпеки в цьому районі». Протягом наступних місяців хід війни змінювався. Але на початку літа 1951 року лінія фронту почала стабілізуватися навколо початкових позицій воюючих сторін. Тож адміністрація Трумена вирішила, що це буде логічним місцем для завершення війни. Як сформулював позицію США Держсекретар Дін Ачесон: «Наша мета – зупинити напад, припинити агресію…. відновити мир, не допустити поновлення агресії. Це ті військові цілі, за які, як я розумію, воюють війська ООН». 23 червня 1951 року радянський посол в ООН Яків Малік у радіозверненні запропонував обом сторонам погодитися на перемир’я на 38-й паралелі, а через два тижні почалися прямі переговори про припинення вогню між воюючими сторонами. Після ще двох років бойових дій нарешті було підписано перемир’я, яке заморозило війну майже на тій самій лінії зіткнення.
«В Україні сценарій «Корея 1951» передбачав би, що Київ повернув би всю свою територію, а потім продовжував би утримувати її від нових ворожих атак, ведучи безстрокову війну для захисту своїх здобутків, але будучи готовим зупинитися, коли росіяни про це попросять. Зрештою, це може перерости у сценарій «Кореї 1953», в якому всі сторони погоджуються, що з них досить, і переходять до кодифікації результату в переговорному врегулюванні, яке закріплює територіальний статус-кво анте», – йдеться в статті.
На цьому етапі друзі України могли б допомогти їй вижити і процвітати в довгостроковій перспективі, запропонувавши їй шлях до членства в ЄС і НАТО і надійно закріпивши Україну в Європі раз і назавжди.
Першопричина війни – це відмова Росії визнати розпад СРСР і її бажання повернути свою колишню імперію силою. Ця проблема буде повністю вирішена лише тоді, коли Москва визнає, що її імперія зникла назавжди, і пристосується до життя як нормальна країна, а не як міжнародний хижак.
А поки цей день не настав, перемир’я в корейському стилі було б непоганою моделлю для України.Однак, прихильники такої ідеї не звертають увагу на те, що корейський мир не означає винагороду за агресію, яка залишила б Москві значні територіальні надбання в Україні. Адже Північній Кореї не дозволили утримати шматки Південної Кореї. Корейська аналогія не посилює аргументацію на користь початку переговорів зараз – навпаки, вона посилює аргументацію на користь того, щоб відтіснити російські війська за довоєнну лінію розмежування і вибивати їх звідти, доки вони не погодяться на нічию. А потім потрібно буде убезпечити лінію, щоб вони не перетнули її знову.
«Простіше кажучи, бойові дії мають тривати доти, доки Москва не визнає, що не може досягти територіальних здобутків за допомогою військової сили. Доки не буде досягнутий цей психологічний переломний момент, Україна і її прихильники не матимуть іншого вибору, окрім як продовжувати розчаровувати Росію у військовому плані. Коли Росія буде готова прийняти такий результат, санкції й інші обмеження можуть бути зняті. До того часу вона марно виснажуватиме себе далі, стагнуючи на міжнародній арені, оточена потужною оборонною лінією від Балтійського до Чорного моря – новою залізною завісою, яка опускається не для того, щоб утримати захоплені країни всередині, а щоб не допустити їхнього потенційного загарбника назовні», – йдеться в статті.
Німеччині знадобилася поразка у двох світових війнах, щоб зрозуміти, що агресія того не варта. Можливо, Росії знадобиться поразка не лише в Україні, але й у другій Холодній війні, щоб засвоїти цей урок. До тих пір стіна повинна охоронятися. Як і минулого разу. На досягнення задовільного результату можуть піти роки, а витрати для України та її західних партнерів будуть високими. Але альтернатива для України, Європи і США буде ще дорожчою.
Війна після війни
Для того, щоб масштабний конфлікт закінчився, Росія повинна буде продовжувати еволюціонувати. Так само, як і Україна. Внутрішня демократизація – це другий фронт війни, і боротьба на ньому триватиме ще довго після того, як замовкнуть гармати на сході і півдні.
Міжнародні донори мають рацію, коли турбуються про корупцію і підзвітність. На цьому фронті, на думку автора, адміністрація Байдена й інші західні уряди повинні прийняти скептиків війни і їхні занепокоєння, поєднуючи щедру допомогу з надійними перевірками її використання.
«Рідко можна почути, щоб отримувачі іноземної допомоги благали про її надання на певних умовах, але це саме те, що робить Україна», – йдеться в статті.
