Лише потужна поразка на кшталт втрати Криму змусить Росію прийняти Україну як повністю суверенну країну, вважають колишній посол США в Україні, а нині старший директор Євразійського центру Атлантичної ради Джон Гербст а також екс-координатор санкційної політики Держдепу США Деніел Фрід.
У спільній статті для The Washington Post вони висловлюють переконання в тому, що саме тиск на Крим “є найшвидшим шляхом для зупинки війни на умовах, прийнятних для України”.
У найближчі тижні та місяці українські війська мають реальний шанс досягти перемоги на полі бою. Шлях до перемоги не є прямим. Але так чи інакше, він, швидше за все, проходить через Крим.
Відтоді, як Росія вперше вдерлася і окупувала частину України у 2014 році, занадто багато західних політиків вважали, що Крим є справжньою червоною лінією Росії – єдиним територіальним завоюванням, з яким вона ніколи не зможе розлучитися. Сама Росія з того часу докладає чимало зусиль, щоб підкреслити це західним співрозмовникам.
Насправді Крим є точкою максимального впливу. Це саме те місце, де Україна повинна здобути перемогу на полі бою, щоб довести цю війну до успішного завершення.
Є ознаки того, що український контрнаступ починає наростати. Хоча Україна в кінцевому підсумку завдасть удару там, де вона очікує найбільш сприятливого результату, багато спостерігачів вважають, що українським військам, зрештою, доведеться зробити поштовх на півдні, щоб перерізати сухопутний міст, що веде з Росії через окупований Донбас до Криму. У разі успіху такий крок може стати вирішальним. Він розділив би російські сили, зосереджені на півдні України, і навіть потенційно поставив би сам Крим у вразливе становище.
Кремль мав час окопатися на оборонних позиціях за тисячами кілометрів лінії фронту на півдні та сході. Але оборонні споруди мають нерівномірну якість. Деякі укріплення були зведені поспіхом через побоювання, що український контрнаступ почнеться рано чи пізно. Деякі російські військові блогери охрестили ці крихкі укріплення “лінією Фаберже”, на честь яєць Фаберже.
Український наступ, який поставив би Крим у зону досяжності української артилерії, створив би величезну і дорогу логістичну проблему для російського президента Владіміра Путіна. Його військова і цивільна адміністрація в Криму опинилася б під особливою загрозою, якби Україна також змогла повністю зруйнувати або навіть тримати під постійним вогнем міст через Керченську протоку, що з’єднує півострів безпосередньо з Росією. Така невдача мала б політичні наслідки для Москви, а тріщини, які ми зараз спостерігаємо в путінському режимі, поглибилися б.
З минулої осені – після останнього успішного контрнаступу України – деякі з головних лейтенантів Путіна вчепилися один одному в горлянку. Ватажок найманців “Вагнера” Євген Пригожин і чеченський силовик Рамзан Кадиров різко критикують міністра оборони Сергія Шойгу і головного російського генерала Валерія Герасимова.
Пригожин навіть почав звинувачувати російську еліту в тому, що він визнав поразкою Росії у війні. Витік документів американської розвідки свідчить про те, що цей колишній союзник Путіна контактував з українською розвідкою, намагаючись забезпечити перепочинок для своїх обложених військ в обмін на інформацію про дислокацію і пересування регулярних російських військ. Як зауважив нам у приватній розмові один високопоставлений американський офіцер, російські військові здаються крихкими.
Росія адаптувалася до цієї війни нерівномірно. Попри прогнози багатьох спостерігачів, Москва не переглянула суттєво свою тактику після поразки під Києвом і Харковом минулого року. Це було очевидно під час її дорогих атак “живою силою” на Бахмут протягом останніх кількох місяців, а також катастрофічної бронетанкової атаки на Соледар у січні. Зусилля Москви мобілізувати більше військ після політично дорогої “часткової мобілізації” минулої осені поки що не дали бажаного результату. Росія продовжує відчувати значну нестачу озброєння і боєприпасів, що посилюється санкціями і експортними обмеженнями.
Зважаючи на це, було б нерозумно недооцінювати виклики, що стоять перед українськими військами в найближчі тижні і місяці. Російські лінії можуть бути менш грізними, ніж вони виглядають на супутникових знімках, але за інших рівних умов, легше захищати лінії, ніж їх порушувати. Можливо, російські збройні сили не так швидко адаптувалися до реалій сучасної війни, як українські, але вони все ж таки навчилися. Вони стали кращими в радіоелектронній боротьбі – в притупленні українських атак і в нанесенні власних ударів по українських позиціях.
Однак, хоча це буде складним завданням, перерізати сухопутний міст цілком можливо. З додатковими запасами далекобійної артилерії і ракет, а також з більшою кількістю бронетехніки і винищувачів, Київ мав би хороші шанси прорватися цього року. Російські склади озброєнь наразі розташовані більш ніж за 60 миль за лінією фронту, просто поза зоною досяжності ракетних комплексів HIMARS, які Сполучені Штати надали, і які спочатку мали руйнівний вплив на бойовиків. Додаткові поставки зброї з принаймні такою ж дальністю, як у британських ракет Storm Shadow, могли б змінити ситуацію. Окрім руйнування ліній постачання, така зброя також може бути використана для знищення баз на Кримському півострові, з яких іранські безпілотники завдають руйнівних ударів по українській інфраструктурі. А винищувачі F-16, які можуть почати надходити пізніше цього року, забезпечать вкрай необхідну повітряну підтримку в умовах, коли наземні операції набирають обертів.
У будь-якому випадку, Захід не повинен купуватися на аргумент, що Путін ніколи не здасться, і тому Україна повинна врегулювати війну на умовах Путіна. Дійсно, в минулому Росії доводилося миритися з поразками у війнах. Кримська війна, російсько-японська війна, Перша світова війна і вторгнення в Афганістан – лише чотири яскраві приклади. Війна в Україні не буде винятком. Військову поразку у війні за власним вибором нелегко проковтнути будь-якій країні. Але вона також не є екзистенційною.
Серйозний тиск на Крим – це найшвидший спосіб закінчити війну на прийнятних для України умовах. Київ не хоче перемир’я, яким Москва скористається, щоб переозброїтися і відновити війну в більш сприятливий час. Лише така дзвінка поразка змусить Росію нарешті визнати Україну як повністю суверенну державу.
З іншого боку, патова ситуація, породжена надмірною обережністю Заходу, лише заохотить Путіна продовжувати спроби – і без потреби продовжувати огидну російську агресивну війну.
