Наскільки реально отримати ордер на арешт Лукашенка у зв’язку із незаконним переміщенням та депортацією українських дітей
Після того, як у березні Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової, багато хто запитав: коли ж (і чи можливо) видадуть ордер на Олександра Лукашенка?
Очевидно, що для притягнення Лукашенка та інших білоруських вищих посадових осіб до індивідуальної кримінальної відповідальності за агресію є всі підстави, але, на жаль, поки що немає інстанції, яка може це зробити. Міжнародний кримінальний суд (МКС) не має юрисдикції щодо агресії в Україні, а спеціальний міжнародний трибунал з агресії, суб’єктну юрисдикцію якого передбачається поширити не лише на Путіна, а й на Лукашенка, поки що ще не створено і невідомо коли буде створено.
Ще один злочин, що стосується війни в Україні, у зв’язку з яким останнім часом все частіше і частіше згадується Лукашенко та обговорюється можливість притягнення його до відповідальності – депортація та насильницьке переміщення українських дітей за межі України. Власне, саме те, за що було видано ордер на Путіна та Львову-Бєлову.
Нагадаємо, наприкінці квітня ПАРЄ ухвалила резолюцію про депортацію та насильницьке переміщення дітей та інших цивільних осіб до Росії або на інші окуповані українські території. Ця резолюція вперше на офіційному рівні продекларувала, що практика депортації українських дітей з їхньою подальшою насильницькою асиміляцією – форма геноциду згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року. Крім російських посадових осіб, у контексті притягнення до відповідальності згадується і Лукашенко.
У чому злочин?
Насамперед важливо розуміти, що депортація та незаконне переміщення осіб з окупованих територій (як військовий злочин) та геноцид – це два окремі злочини, і у них різні кваліфікуючі ознаки.
Випадки переміщення громадян України (зокрема дітей) з окупованих та раніше окупованих українських територій до Білорусі є. Це зафіксовано у звітах міжнародних та українських експертів. Але ці випадки дуже різні. В останній доповіді ОБСЄ у рамках «Московського механізму» щодо порушень міжнародного гуманітарного права у зв’язку з насильницьким переміщенням українських дітей до Росії згадується і Білорусь. Доповідь говорить про три ситуації: дітей, депортованих під егідою евакуації до Білорусі під час наступу російських військ у Київській області у першій фазі вторгнення; одному прикладі, коли перебування дитини, вивезеної для надання медичної допомоги (медична евакуація), тривало з причин, що не належать до медичного лікування; та дітей, вивезених до дитячих таборів для відпочинку на території Білорусі. У спільному аналітичному звіті українських НУО про депортацію українських громадян на територію Росії та Білорусі також згадуються випадки депортації до Білорусі під егідою евакуації на початку вторгнення, а також випадки депортації дітей-сиріт із непідконтрольних Україні територій до Білорусі. У звіті Міжнародної комісії з розслідування ситуації в Україні згадується насильницька депортація українських громадян до Росії через територію Білорусі.
Основна ознака злочину у зв’язку з депортацією та переміщенням цивільного населення з окупованих територій – недобровільність такого переміщення. Якщо говорити про добровільність у випадку з дітьми – діти не мають права самі давати згоду на своє переміщення. Щоб переміщення дітей було законним, згоду мають давати їхні батьки чи інші законні представники. В особливо вразливому становищі знаходяться діти-сироти, які живуть у дитячих будинках та притулках. Згоду на їхнє переміщення може давати адміністрація дитячого будинку, умовний директор, який діє в інтересах дітей. У цьому зв’язку важливо наголосити,
Потрібно розуміти, що випадки появи українських дітей на території Білорусі неоднорідні. До тих же таборів відпочинку приїжджають змішані групи: є діти, які мають батьків, є діти, які приїхали разом з батьками, є діти-сироти. У всіх цих випадках важливо встановлювати елемент недобровільності, і відомо, що у ряді випадків має згоду законних представників.
Випадок, коли громадянське населення можна переміщати без згоди – евакуація з метою безпеки, пов’язана з військовою необхідністю. Саме так подається низка випадків вивезення дітей на білоруську територію. Однак у міжнародному гуманітарному праві є критерії, яким має відповідати евакуація, щоб вважатися законною. Вона, в принципі, може здійснюватися за межі держави лише у виняткових випадках – коли її фізично неможливо забезпечити в межах. При цьому є спеціальні правила для евакуації на територію іншої держави саме дітей. Вона може відбуватися лише з медичних причин чи міркувань безпеки та лише за письмовою згодою батьків/законних представників. Є ще вужча група – діти до 15 років, осиротілі або розлучені зі своїми сім’ями саме внаслідок війни. Таких дітей можна вивозити лише на територію нейтральної держави. Білорусь не є стороною у війні, але нейтральною державою, звісно, її назвати неможливо.
Законна евакуація передбачає не лише законне переміщення, а й забезпечення умов у місці, куди евакуювали дітей, у тому числі належної освіти відповідно до їх культурних традицій. Будь-яка пропаганда та індоктринація заборонена. Це також і зобов’язання сторони, що приймає (у нашому випадку Білорусі). Ознаки порушення цих норм при утриманні дітей у таборах відпочинку у Білорусі є.
Тепер про геноцид. Геноцид – це специфічний злочин з метою знищити певну групу за національною, етнічною, релігійною чи расовою ознакою. Для того, щоб практика депортації та незаконного переміщення українських дітей стала формою геноциду, важливо, щоб їх насильно передавали «з однієї людської групи до іншої» (відповідно до Конвенції 1948 року) саме з метою позбавити їхньої національної ідентичності. Елементи політики, спрямованої на знищення української нації, очевидно, є у намірах російської влади (за сукупністю всіх їхніх дій та риторики), але зовсім не очевидно, що вони мають білоруську владу. Щоб це стверджувати щодо Лукашенка, потрібно мати підтвердження того, що він особисто має такий намір, і він здійснює усвідомлені дії для його реалізації.
І тут переходимо до індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини.
Особиста участь
У міжнародної кримінальної відповідальності діє загальний принцип кримінального права: відповідальність настає лише винне діяння, тобто через те, у чому особа особисто, навмисно, усвідомлюючи наслідки, бере участь. Той факт, що Лукашенко – союзник Путіна у цій війні, що політично залежить від нього, що він надав територію для нападу, не може спричиняти його особисту кримінальну відповідальність за всі злочини, пов’язані з цією війною. Причетність будь-якої посадової особи до кожного можливого злочину розглядатиметься і доводитиметься окремо (як мінімум, якщо йдеться про МКС, який відповідає критеріям справедливого суду).
Згадаймо ордер, виданий на Путіна. У своїх коментарях прокурор МКС Карим Хан чітко окреслив, що ордер виданий за особисту участь Путіна у незаконній депортації дітей та незапобігання протиправним діям своїх підлеглих (зокрема, Львів-Бєлова). Такі ж критерії застосовуватимуться і до особистої причетності Лукашенка до незаконного переміщення чи депортації дітей (про геноцид у принципі складно вести мову, оскільки просто немає жодних підстав).
Таким чином, насамперед важливо зрозуміти, які з випадків переміщення українських дітей до Білорусі є військовими злочинами, і далі, до яких із них особисто причетний Лукашенко. Згадка про причетність Лукашенка в резолюціях ПАРЄ та інших подібних резолюціях не є автоматичною підставою для видачі ордера МКС і навіть для того, щоб МВС зайнялося цим питанням. Суд має свої процедури та правила прийняття ситуації до розгляду. Саме на них прокурор спирається при ухваленні будь-якого рішення про ордер.
Резюмуючи сказане, стає зрозуміло, що зараз видача ордера на арешт Лукашенка є малоймовірною. Відомо, що деякі представники білоруських демократичних сил (Народне антикризове управління) збирають матеріали щодо причетності Лукашенка до незаконної депортації українських дітей для передачі до МКС. Якщо це станеться, ситуація може змінитися: чекатимемо оцінки цих фактів та рішення прокурора.
Автор: Катерина Дейкало (Ekaterina Deikalo) – юристка-міжнародниця, кандидатка юридичних наук, доцент, експерт Білоруського Гельсінського Комітету. У минулому – завідувач кафедри міжнародного права Білоруського державного університету (2014-2020). Сфера інтересів – міжнародне право, права людини, бізнес та права людини, верховенство права.
Джерело: IPG-Journal, Німеччина
