Через п’ятнадцять місяців після повномасштабного вторгнення Росії в Україну адміністрація Байдена все ще не вирішила основну суперечність у своєму баченні цієї агресивної війни в серці Європи. Чи мають на меті США формувати майбутнє в напрямку порядку, заснованого на правилах, в якому утверджується суверенна незалежність держав і посилюється відповідальність за злочини проти людяності? Чи метою є заподіяння шкоди російській владі та легітимності, щоб один з головних суперників Америки більше не слугував відвертальним маневром від більш небезпечної довгострокової загрози з боку Китаю?
Ці цілі не є несумісними. Дійсно, адміністрація Байдена може стверджувати, що вона переслідує обидві цілі, і з певним успіхом. Росія, сильно виснажена власною нерозсудливістю, може стримувати майбутні амбіції Кремля, а також слугувати застереженням для президента Китаю Сі Цзіньпіна, коли він зважує свої варіанти щодо Тайваню.
Водночас ці цілі не є ідентичними. Підтвердження міцності міжнародного порядку, заснованого на правилах, вимагає, щоб Росія рішуче програла свою агресивну війну проти України, відмовилася від незаконно захопленої української території і понесла повну відповідальність за свої злочини. Він також вимагає, щоб Україна отримала можливість відновити свою економічну і політичну спроможність через російські репарації, глобальну допомогу і членство в ЄС. Це передбачає постійну американську військову та економічну підтримку, а також готовність прийняти ризик російської ескалації в міру наближення довгоочікуваної перемоги України.
Послаблення Росії, яке б дало стратегічну перевагу Америці, є менш амбітною метою. Росія вже сильно постраждала. Тривала патова ситуація в Україні, яка б ще більше виснажила російську владу, задовольнила б цю мету. Так само як і компромісний мир, який залишив би Росії контроль над деякими українськими землями і дозволив би їй утримувати економіку України, поки вона відновлюється і чекає слушного моменту для відновлення повномасштабної війни. Це вимагатиме подальшої, але обмеженої військової підтримки України з боку США. Це спричинить менший короткостроковий ризик, ніж досягнення вирішального результату в Україні, але означатиме прийняття того, що Росія може розпочати нове вторгнення пізніше.
Нещодавні коментарі заступника міністра оборони США Коліна Кала ілюструють необхідність більшої ясності щодо політики США стосовно триваючого російського вторгнення в Україну. Говорячи про конфлікт, Кал заявив, що Сполучені Штати “всіма силами” підтримують Україну, а також стверджував, що “Росія вже програла, за будь-якими показниками”. Ці заяви надсилають суперечливі повідомлення. Росія не зазнала поразки “за будь-якими показниками”, якщо тільки ми не визначаємо поразку як виснаження її сили. Це може бути гідною метою, але це не мета України, яка полягає у повному відновленні суверенітету. Бути “all in” з Україною означало б підтримувати повну деокупацію країни. Однак Росія все ще контролює майже 20% української території.
Кал міг би сказати, що США не заспокояться, поки Росія не піде з України та не понесе відповідальності за свої злочини. Ми звикли чути подібні заяви від президента США та його держсекретаря. Натомість заступник міністра оборони ризикував створити враження, що США задовольнилися б крихким і тимчасовим миром або тупиковою ситуацією, яка продовжує виснажувати російські сили, не обов’язково приводячи до явної перемоги України.
Такі змішані меседжі можуть дорого коштувати. Вони можуть посилити заяви Кремля про те, що конфлікт в Україні – це маріонеткова війна США з метою послабити Росію, а не боротьба за захист міжнародного порядку, заснованого на правилах. Це також може посилити підозри, що поступовість поставок американської зброї в Україну спрямована на створення патової ситуації, а не на перемогу у війні.
Багато хто в Києві хотів би більшої ясності. Деякі українці стурбовані очевидною відсутністю єдності в адміністрації Байдена щодо реакції США на російське вторгнення і побоюються, що виживання їхньої країни залежить від примх бюрократичної і партійної політики, оскільки президент Байден вступає в рік виборів. Вони побоюються, що перша ж серйозна пропозиція Росії щодо переговорів може поставити Україну на слизький шлях до нового замороженого конфлікту, за яким наступить чергова російська “спеціальна військова операція” у зручний для Москви час.
США відіграли важливу роль у згуртуванні міжнародної підтримки України протягом останніх п’ятнадцяти місяців, але адміністрація Байдена все ще має прояснити, чи вважає вона російське вторгнення поворотним моментом у світовій політиці. Якщо ні, то має сенс зменшити ризики, прийняти будь-які здобутки та рухатися далі. Якщо ж конфлікт має вирішальне значення, США повинні бути готові прийняти додаткові короткострокові ризики, пов’язані з послабленням обмежень на підтримку України, і прагнути створити таку кінцеву гру, яка б перешкоджала подальшій агресії.
Як принциповий прихильник України, США мають право примусити до крихкого миру або продовжити патову ситуацію доти, доки російська влада не буде достатньо виснажена. Але вони також можуть, разом зі своїми союзниками та партнерами, краще використати цю кризу і сформувати майбутнє в набагато більш позитивному напрямку.
Майкл Ф. Оппенгеймер – професор Центру глобальних відносин Школи професійних досліджень Нью-Йоркського університету.
