Європа переживає численні переходи. Для того, щоб вони досягли успіху, соціальний діалог для досягнення консенсусу буде необхідним.
Світ праці в сум’ятті. Стає все більш очевидним, що попри всі гасла, проголошені під час пандемії – «відбудова кращого», «інвестиції у стійкість», «відновлення та відбудова», «винагорода ключових працівників» тощо – жодна з грандіозних обіцянок не була виконана.
Натомість «криза вартості життя» нагадала нам про крихкість економічної системи. Ця система залишається фундаментально прив’язаною до ідеї, що «праця» є, по суті, товаром, використання якого потрібно «оптимізувати», а витрати «знизити», наприклад, для стримування інфляції або стримування загальних пенсійних витрат.
Ми всі очікували нової глави в історії людства, коли праця отримає нове визнання і, нарешті, справедливу частку плодів прогресу. Але цього не сталося.
Натомість є чітке відчуття, що обіцянки були порушені, і ми, можливо, регресуємо до старих методів. Це породжує безпрецедентне соціальне нездужання, нову «зиму невдоволення», підживлену почуттям зради. Не все втрачено, але надія висить на тонкій нитці.
Відсутній перехід
Нинішня криза не є суто кон’юнктурною. Ми опинилися в центрі складної структурної кризи, яку багато хто називає «полікризою». Це результат нездатності Європи впоратися з низкою неминучих перетворень соціально чутливим способом.
Чотири дуже важливі зміни представлені та більш детально проаналізовані у випуску 2023 року «Benchmarking Working Europe», флагманському виданні Європейської конфедерації профспілок та Європейського інституту профспілок. Це: зелений перехід; технологічний та цифровий перехід; геополітичний перехід (пов’язаний з концепцією «стратегічної автономіїY» і глобальною перебудовою ланцюгів поставок), а також перехід до макроекономічної політики, що настає, але вкрай невпевнений і «нечіткий». Цей останній перехід, якщо його неадекватно вирішити, ризикує підштовхнути Європу до нового періоду макроекономічної та фіскальної «суворості» та повернення до старої та дискредитованої парадигми жорсткої економії.
Але нам явно не вистачає п’ятого і вирішального переходу: соціального переходу. Немислимо і навіть безрозсудно очікувати, що суспільства пройдуть ці чотири переходи без компаса, який постійно нагадує нам, яким має бути пункт призначення цієї подорожі – соціально та екологічно стійке майбутнє, де ми більше не очікуємо, що люди та обмежені земні ресурси служитимуть економічній системі, а скоріше спроектуємо останню для задоволення людських потреб у планетарних кордонах.
У своїй книзі «Капіталізм на межі: як боротьба з прекарністю може досягти радикальних змін без кризи чи утопії» Албена Азманова пояснює, що частково проблема нашої економічної системи полягає в тому, що навіть передбачуваним рішенням її проблем може не вистачати амбіцій і задовольнятися доцільністю, «здоровим глуздом» і прагматизмом. Реактивне антикризове управління, однак, мимоволі інституціоналізує і закріплює кризу.
Тут на допомогу приходить соціальний перехід. Йдеться про розробку за допомогою сміливих структурних реформ нової моделі виробництва та споживання, яка була б соціально та екологічно стійкою, і для якої «стійкість та стійкість», а не «стабільність» чи «зростання», повинні з’явитися як нові модні слова, щоб захопити народну уяву.
Соціальний і демократичний перехід
Щоб усі ці переходи були успішними, соціальний перехід також повинен бути демократичним. Кожен з них представляє важливі компроміси і повинен стати об’єктом демократичної демократії, безумовно, на виборах до Європейського парламенту наступного року.
Але відповіді не можуть бути сформульовані та демократично сформульовані лише кожні чотири-п’ять років на парламентських виборах. Темпи соціальних змін в наші дні просто занадто швидкі.
Просто подумайте про те, що сталося під час поточного терміну Європейського парламенту: глобальна пандемія зі значними пов’язаними з цим переміщеннями, стрімка зміна клімату з екстремальними погодними явищами по всьому світу та остаточний «регрес до старих способів» вторгнення Росії в Україну. Відразу стає очевидним, що зведення демократії до нечастого виборчого ритуалу, яким би важливим він не був, не лише надзвичайно обмежує, але й явно не відповідає викликам, що стоять перед ними.
Ось чому соціальний діалог, колективні переговори і індустріальна демократія в цілому повинні бути центральними в цьому трансформаційному проекті. Це не ідеологічно мотивоване твердження. Скоріше, було б абсолютно нереалістично думати, що нові правила, які регулюватимуть економіку, впровадження нових технологій, фундаментальні структури та механізми наших систем виробництва та використання мирських ресурсів, можуть бути справедливо і стійко узгоджені без безперервних, багаторівневих і поліцентричних, демократичних дебатів, що надають особливе місце лейбористам та їхнім представникам.
Світ праці претендує на справедливу частку плодів людського прогресу для всіх і, як стверджує назва 15-го конгресу ЄКП цього місяця в Берліні, «справедлива угода для робітників».
Автори: Естер Лінч – була обрана генеральним секретарем Європейської конфедерації профспілок у грудні 2022 року. Вона має великий досвід роботи в профспілках на ірландському, європейському та міжнародному рівнях;
Нікола Кауруріс – є директором науково-дослідного відділу Європейського інституту профспілок та професором трудового та європейського права в Університетському коледжі Лондона;
Філіп Поше – є генеральним директором Європейського інституту профспілок. Автор книги À la recherche de l’Europe sociale (ETUI, 2019).
Джерело: Social Europe, ЄС
