Фінляндія щойно стала тридцять першим членом НАТО, а єдина реакція на цю подію від її найближчого сусіда Росії — лише глуха тиша. Вже понад рік Кремль використовує віддалену перспективу членства України в НАТО для виправдання найбільшого європейського конфлікту з часів Другої світової війни. Проте Москва практично не чинила опору приєднанню сусідньої Фінляндії до альянсу, попри те, що це збільшило більш ніж удвічі довжину спільного кордону НАТО з Росією.
Відсутність занепокоєння Росії щодо вступу Фінляндії до НАТО, що впадати в око, порушує очевидні питання про обґрунтованість спроб Володимира Путіна подати вторгнення в Україну як розумну відповідь на поступове розширення НАТО. Якби Путін і справді вважав, що НАТО є загрозою безпеці Росії, він міг би спробувати зірвати заявку Фінляндії на членство, поєднуючи дипломатичний і військовий тиск. Принаймні він міг різко збільшити присутність російської армії в регіоні. Але в результаті не зробив нічого.
У період після подання Гельсінкі у травні 2022 року заявки на членство в НАТО Москва здебільшого обмежувалася буркотінням щодо процесу вступу. Водночас як повідомляється, Росія вивела до 80% своїх сил із прикордонної зони Фінляндії. «Скорочення чисельності російських військ, яку ми спостерігаємо у цьому регіоні за останні сім місяців, є дуже значним. Нам доводилося протистояти диспозиції російських сухопутних військ у цьому регіоні протягом десятиліть, але зараз ці сили фактично пішли геть», — заявив у вересні 2022 року в інтерв’ю Foreign Policy високопосадовець міністерства оборони Північних країн.
Кремлівські чиновники після цього відреагували на підтвердження членства Фінляндії, пообіцявши посилити військовий потенціал Росії в прикордонній зоні, але цей запізнілий галас лише підкреслює те, наскільки незадовільною була спільна реакція Росії. Контраст із руйнівним застосуванням сили Москвою в сусідній Україні навряд чи може бути більшим.
Чому Путін так спокійно ставиться до членства в НАТО одного сусіда, водночас ведучи велику війну через малоймовірні прагнення до НАТО іншого? Зрештою, навіть попри те, що російська армія активно залучена в Україні, у Путіна, як і раніше, у розпорядженні величезні додаткові військові, дипломатичні, кібернетичні та економічні ресурси і, ймовірно, він міг би протидіяти заявці Фінляндії про вступ до НАТО різними методами. Ця невідповідність має мало спільного з обґрунтованими міркуваннями безпеки. Навпаки, вона відображає непримиренний імперіалізм, що формує особисту думку Путіна і визначає національну ідентичність сучасної Росії.
З перших років при владі Путін не приховував гіркоти щодо розпаду СРСР. Цю подію він завжди вважав поразкою Росії. Добре відомо, як у 2005 році, назвавши розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття», він наголосив, що це трагедія російського народу і мільйонів росіян, які раптом опинилися за межами Росії в нових незалежних країнах, як-от Україна. 2021 року Путін пішов ще далі, оплакуючи падіння СРСР як крах історичної Росії, що називалася тоді Радянським Союзом. Іншими словами, він розглядає всю радянську епоху як продовження царської Російської імперії, а врегулювання 1991 року вважає далеко не остаточним.
Путінське почуття історичної несправедливості призвело до нездорової одержимості Україною, яка, як він наполягає, є невід’ємною частиною історичної Росії, що зазнала штучного відділення. Він полюбляє стверджувати, що українці насправді росіяни («один народ»), і в липні 2021 року зробив незвичайний, але показовий крок, опублікувавши довжелезне есе, в якому виступав проти легітимності української державності.
Ця фіксація ще більше підживлюється побоюваннями, що поява демократичної України може стати каталізатором аналогічних змін усередині самої Росії. Путіна, як і раніше, переслідують продемократичні повстання, що охопили Центральну Європу наприкінці 1980-х, коли він був молодим офіцером КДБ у Східній Німеччині, і розглядає прагнення сучасної України до демократії як пряму загрозу його власному авторитарному режиму. Невипадково напередодні торішнього вторгнення Путін став називати Україну нетерпимою «антиРосією».
За останні 13 місяців повномасштабної війни імперські цілі Путіна в Україні стають дедалі очевиднішими. Він порівняв своє вторгнення з імперськими завоюваннями російського царя Петра Великого у вісімнадцятому столітті і неодноразово говорив про повернення історичних російських земель, намагаючись анексувати чотири частково окуповані українські області, а це майже 20% країни, охопленої війною. Тим часом його армія проводить жорстоку політику русифікації по всій окупованій Україні, включаючи масові страти, насильницькі депортації, придушення українських національних символів і повсюдне застосування тортур стосовно всіх, кого вважають потенційним противником російського правління.
Імперіалістичні погляди Путіна щодо України не викликають заперечень усередині російської аудиторії. Хоча суспільний ентузіазм щодо вторгнення не скрізь однаковий, багато росіян поділяють путінське неприйняття української державності, тоді як мільйони людей, здається, спокійно ставляться до явно імперського порядку денного. Однак таке посилання виглядало б катастрофічно на міжнародній арені. Щоб протистояти цьому, Путін спробував представити вторгнення в Україну як захисний захід, наголосивши на давніх претензіях Росії щодо розширення НАТО після 1991 року.
У частини міжнародної спільноти, забарвленої антизахідними настроями та приправленої поширеними підозрами щодо домінуючої ролі Америки у світових справах, такий підхід був схвалений. За останній рік або близько того аргумент про розширення НАТО виявився найефективнішим з багатьох наративів, які просуває Кремль для захисту вторгнення.
У той час як міжнародну аудиторію здебільшого не переконали російські спроби зобразити війну як боротьбу з усім, починаючи від західної культури скасування і закінчуючи сатаністами та вигаданими «українськими нацистами», звинувачення Москви на адресу НАТО знайшли відгук у всьому світі. Заяви Кремля про відповідальність НАТО за війну знайшли відгук від президента Китаю Сі Цзіньпіна до видатних західних вчених і навіть Папи Франциска.
Успіх російського наративу про розширення НАТО спотворив міжнародне сприйняття того, що є нахабним прикладом європейської агресії з часів Гітлера та Сталіна. Це спонукало багатьох коментаторів розглядати війну як зіткнення двох супердержав, що конкурують, а не як геноцидне вторгнення експансіоністської імперії. Це, звісно, вплинуло на зусилля припинення війни: заклики допомогти Україні захистити себе часто-густо наштовхувалися на вимоги до НАТО щодо деескалації.
Насправді звинувачення Росії про причетність НАТО до України ніколи не витримували серйозної перевірки. Альянс, далекий від того, щоб переслідувати Україну, фактично проігнорував заклики надати країні План дій щодо її членства у 2008 році. Натомість він погодився на розпливчасті обіцянки майбутнього членства. НАТО послідовно відмовляється переглядати цю позицію навіть після початку російської агресії проти України із захопленням Криму у 2014 році. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії минулого року широко визнавали, що Україна перебуває на відстані десятиліть від потенційного вступу до НАТО.
Кремль стверджує, що навіть без членства України будь-яке поглиблення співробітництва між НАТО та Україною є неприйнятною загрозою безпеці. Однак ігнорується чинний статус членів НАТО Естонії, Латвії та Литви, кожна з яких межує з Росією. Три балтійські держави так само близькі до Москви, як і Україна, і вже майже два десятиліття є повноправними членами альянсу без серйозних інцидентів.
Пасивна згода Кремля на вступ Фінляндії до НАТО ще більше підірвала спроби Росії зобразити жертву агресії Альянсу. Москва, яка роками наполягала на тому, що уявна присутність НАТО в Україні є екзистенційною загрозою для Росії, повинна пояснити, чому нещодавнє просування альянсу до 1340-кілометрового російського кордону з Фінляндією настільки несуттєве. Можливо, Путін і його кремлівські соратники хочуть представити міжнародній аудиторії зовсім іншу картину, але вони чітко усвідомлюють, що будь-які розмови про напад НАТО на Росію є абсурдними.
Це не означає, що невдоволення Росії розширенням НАТО цілком вигадане. Навпаки, заперечення Москви цілком реальні, але вони вкорінені в образі, а не в реальних побоюваннях щодо безпеки. Розчарування Кремля через розширення присутності альянсу неважко зрозуміти. Хоча НАТО не становить реальної загрози безпеці Росії, альянс створює серйозні перешкоди для російського імперіалізму. Простіше кажучи, НАТО не дозволяє Росії залякувати її сусідів.
Це має змусити замислитись критиків розширення НАТО. Опоненти вже давно звинувачують альянс у тому, що він провокує Росію, вітаючи у себе країни колишнього Східного блоку. Але тепер стає дуже очевидним, що рішення тримати Україну в міжнародній ізоляції на практиці виявилося куди більш провокаційним. Авжеж, гарантії безпеки, які дає членство в НАТО, ймовірно, є єдиною причиною, через яку ми нині не стаємо свідками ще більш масштабної війни та подальшого просування російської експансії.
Якщо Україні не вдасться забезпечити аналогічні гарантії безпеки, міцний мир у Східній Європі, найімовірніше, залишиться недосяжним.
Пітер Дікінсон
